237

---

6.2. Соціальне забезпечення військовослужбовців та службовців цивільних відомств і установ до листопада 1917 року

6.2.1. Соціальне забезпечення військовослужбовців

Будь-яка держава дбає про своїх військовослужбовців не лише в період перебування їх на службі, а й після залишення її за станом здоров'я чи віком. Корені цієї турботи сягають у сиву давнину. Військова служба належить до особливого виду дер­жавної служби, що проявляється у таких рисах: 1) наявність постійної небезпеки для життя, оскільки військові беруть участь у бойових діях; 2) діяльність військових, уклад їхнього життя і побуту детально регламентовані; 3) на військовиків покладається підвищена юридична відповідальність за несен­ня військової служби; 4) військові обмежені у політичних, соці­ально-економічних та інших правах. Компенсацією за це був гідний рівень задоволення матеріальних і духовних інтересів під час служби та відповідне соціальне забезпечення після за­лишення служби.

Військовослужбовці залежно від станової належності, рат­них заслуг, строків служби користувалися різними формами соціальної підтримки з боку держави. Однією з форм такої підтримки поранених у битвах було їхнє працевлаштування або годування за допомогою призначення їх на різні адміністра­тивні посади за умови, що їхній стан здоров'я дозволить вико­нувати нові службові обов'язки. Так, указом від 5 травня 1661 р. приписувалося відставних військових у міста і передмістя відпускати у воєводи і приказні люди.

Крім призначення військових на цивільні посади, застосо­вувалася ще така форма соціальної підтримки військових, які вийшли у відставку за станом здоров'я, як надання їм прожит­кових маєтків або доповнення до них. Відповідно до указу Олек­сія Михайловича (червень 1663 р.) дворянам і боярським дітям дарувалися земельні маєтки: за тяжкі поранення — 50

десятин і за легкі — 25 десятин. Земельні ділянки у 25 десятин надава­ли стрільцям, драгунам, солдатам, козакам. У нашому ро­зумінні це була пенсія в натуральній формі.

За часів царювання Олексія Михайловича та Федора Олек­сійовича при дуже тяжких пораненнях призначалося довічне грошове жалування. За рахунок громадської і приватної благо­дійності в монастирських і військових богадільнях утримува­лися воїни (безземельні дворяни, найнижчі чини), які не мог­ли обходитися без сторонньої допомоги. Військові приюти ста­ли будувати з початку XVII ст.

У період правління Петра І велику увагу приділяли кадро­вому складу армії, особливо офіцерству. З часом офіцерам було встановлено відносно високе грошове жалування на рік: повному генералу — 3120 руб., генерал-лейтенанту — 1800 руб., ге­нерал-майору — 1080 руб., полковнику — 300 руб., майору — 140 руб., капітану — 100 руб., поручику — 80 руб. прапорщи­ку — 50 руб.

Ці суми жалування неодноразово переглядали. За часів ца­рювання Миколи І 6 грудня 1838 р. уряд затвердив новий Та­бель жалування. Згідно з ним армійський полковник став отримувати 560 руб., майор — 365 руб., капітан — 336 руб., поручик — 282 руб., прапорщик — 224 руб. за рік. Порівняно з 1816 р. жалування молодшим офіцерам було збільшено до 80 % , а старшим — лише на 7 % . На період корпусних зборів їм стали видавати добові порційні на харчування. Офіцери мали й інші привілеї. Наприклад, їх забезпечували житлом: коман­диру роти належала двокімнатна квартира, а полковнику — п'ятикімнатна. Житлом їх забезпечували в тижневий термін. Тим, хто служив у віддалених гарнізонах, видавали грошові допомоги на навчання дітей до 13 і до 17 років, а також на їхнє навчання у нижчих, середніх і вищих навчальних закладах. Офіцери до середини XIX ст. належали до вищих прошарків суспільства, а в кінці XIX ст. — до середнього класу.

Відповідно до царського указу від 9 лютого 1710 р. непри­датних до стройової служби офіцерів, урядників і солдатів на­правляли в губернії для навчання рекрутів. У 1716 р. цар при­писав Сенату використовувати офіцерів, які пішли у відставку через старість чи поранення, у внутрішніх гарнізонах чи цивільній службі. Морський статут 1720 р. передбачав норму соціальної опіки моряків у разі непридатності до корабельної служби: переведення на службу в гарнізон чи цивільну служ­бу, направлення в госпіталь для доживання, нагородження річним жалуванням з видачею паспорта. Після смерті Петра І його наступники продовжували цю політику. Справі праце­влаштування військовослужбовців був присвячений указ 1729 р. Рекомендувалося відставних інвалідів з числа унтер-офіцерів і солдатів, які володіли грамотою, використовувати як доглядачів митниць. Відставних обер-офіцерів і унтер-офі­церів використовували на посадах управляючих палацовими волостями, доглядачів госпіталів, наглядачів за справністю доріг і мостів. Військові підлягали медичному огляду. За ука­зом від 15 липня 1863 р. пораненим видавали грошові виплати на лікування залежно від ступеня поранення. За розпоряджен­ням Аптекарського приказу 1670 p. пораненим офіцерам вста­новлювався безплатний відпуск ліків із царської аптеки. Ви­плати на лікування мали форму одноразових допомог, і розмір їх залежав від: 1) станової належності поранених; 2) положен­ня поранених у воєнній ієрархії — начальницький чи рядовий склад; 3) характеру поранення — важке, середнє чи легке.

У 1852 р. в царській Росії, куди входила й Україна, було 128 військових госпіталів на 32 000 місць. Медичній допомозі військовослужбовцям багато уваги почали приділяти після Вітчизняної війни 1812 р. Указом від 18 серпня 1814 р. створе­но Комітет з опіки поранених. Фінансові кошти Комітету фор­мувалися за рахунок відрахувань з пожалуваних у вічне воло­діння земель (по 5—25 коп. з десятини), вирахувань із столо­вих грошей військовослужбовців (по 1 коп. з рубля за рік), відрахувань з нагород орденами і медалями, приватних пожерт­вувань та ін. Капітал Комітету поповнювався за рахунок фінан­сової допомоги з державної казни. Соціальну опіку Комітет здійснював у різних формах: пенсії з інвалідного капіталу і державного казначейства, видача одноразових грошових допо­мог, виділення фінансових позик, переведення на легшу поса­ду у військовому відомстві, працевлаштування на цивільну службу, забезпечення житлом, надання медичної допомоги тощо.

Згідно із затвердженими у 1829 р. Правилами про пенсійне забезпечення поранених розміри пенсій у зв'язку з інвалідні­стю офіцерів відрізнялися залежно від того, чи з підвищенням чи без підвищення в чині вони пішли у відставку. Розмір пенсій нижніх чинів залежав від того, утримувалися вони в інвалід­них командах чи були у повній відставці. В останньому випад­ку пенсія була вища на 30—50 руб. У 1872 р. уряд затвердив новий Табель про пенсії по Комітету. Порівняно з 1829 р. розмір пенсій було збільшено на 20—25 % .

У XIX ст. основною формою соціального забезпечення військовослужбовців стала пенсія. На підставі Загального пен­сійного статуту право на отримання державної пенсії надавало­ся, перш за все, офіцерам і чиновникам військового відомства за єдиними для всіх державних службовців нормативами. Відповідні пенсії отримували офіцери і чиновники, які прослу­жили від 10 до 20 років, від 20 до ЗО років і від 30 до 35 років.

Окремим категоріям службовців військового відомства дер­жавні пенсії призначали за особливими положеннями. Це сто­сувалося службовців військово-навчальної частини, де повний оклад пенсії встановлювався не за 35, а за 25 років служби і 50-відсотковий оклад пенсії — за 20 років служби. На підставі особливого положення призначали пенсії службовцям військо­во-медичного відомства: повна пенсія за 30 років служби і 50 % — за 20 років військової служби.

Нормативно визначалося пільгове обчислення строків служ­би. Час, проведений офіцерами в бойових діях, збільшувався вдвічі. Тим, хто служив у віддалених місцевостях, строки служ­би обчислювалися за такою схемою: у місцевостях 1-го розряду — два дні служби вважались за три, 2-го розряду — три дні за чотири, 3-го розряду — чотири дні за п'ять днів служби.

Спеціальним особистим розпорядженням глави держави призначали пенсії військовому міністру, членам Військової Ради, членам Головного військового суду, командуючим вій­ськами військових округів, корпусним командирам та началь­никам головних управлінь військового міністерства. Усі інші генерали, штаб-офіцери і старші офіцери отримували пенсії залежно від чинів або розрядів посад.

У військовому і морському відомствах у кінці 90-х років XIX ст. оклади державних пенсій призначались на рік у таких розмірах: повному генералу і адміралу — 1430 руб., генерал-лейтенанту і віце-адміралу — 1145 руб., генерал-майору і контр-адміралу— 860 руб., полковнику і капітану І рангу — 571 руб., капітану і капітан-лейтенанту — 345 руб., поручику і мічману — 290 руб. Відповідно до розрядів посад державні пенсії при­значалися чиновникам військового відомства, а також генералам, штаб-офіцерам і старшим офіцерам, які займали адміні­стративні посади.

З нижніх чинів право на пенсію мали унтер-офіцери й відставні нестройові солдати старшого розряду, які перебували на надстроковій службі. За 20 років служби їм призначали пен­сію в розмірі 96 руб. на рік або одноразова допомога в розмірі 1000 руб.

Інваліди-військовослужбовці, які перебували під опікою Олександрійського комітету з опіки поранених, мали право на пенсію з інвалідного капіталу. Розміри пенсій залежали від чину та важкості поранення і поділялися на дві групи. Вищі пенсії на суму 1716 руб. призначались інваліду 1-го класу і 1143 руб. інваліду 2-го класу. Нижчі пенсії становили 300 руб. офіцеру або чиновнику з пораненням 1-го класу і 170 руб. з пораненням 2-го класу. Нижні чини отримували пенсію за по­ранення 1-го класу в розмірі 120 руб., а за поранення 2-го кла­су — 60 руб.

Поряд з державними пенсіями військовослужбовці корис­тувалися послугами пенсійних кас з елементами страхових за­сад. Військово-сухопутне відомство відкрило емеритальну (пен­сійну) касу в 1859 p., а морське відомство — в 1871 р. Капітал цих кас складався з державних коштів і коштів членів каси (з їхніх окладів відраховувалося 6 %). Військовослужбовці мали право на емеритальну пенсію на умовах служби у військовому відомстві не менше 25 років і перебування у членах каси не мен­ше 20 років. З урахуванням вислуги років і часу членства в еме­ритальній касі від затверджених повних пенсійних окладів при­значалися пенсії військовикам. Пенсії за 25—30 років служби, наприклад, залежно від розрядів, встановлювалися в таких роз­мірах: 1-й розряд (20—25 років членства в касі) — 5/12 повного окладу, 2-й розряд (25—30 років членства в касі) — 6/12 повно­го окладу, 3-й розряд (ЗО—35 років членства в касі) — 7/12 по­вного окладу і 4-й розряд (35 і більше років) — повний оклад пенсії. Двадцятирічне членство в емеритальних касах військо­вих відомств давало право військовим отримувати її як додат­кову пенсію до державної пенсії.

Піклувалася держава і про сім'ї військовослужбовців. Гра­мотою від 31 березня 1649 р. цар Олексій Михайлович заборо­нив місцевій владі виселяти стрілецьких, пушкарських і ко­зацьких дружин з будинків їхніх чоловіків, які загинули на війні або потрапили в полон. У 1650 р. було видано царський указ, за яким вдови і діти вбитих на війні, померлих від ран чи взятих у полон отримували маєтки, тобто земельні ділянки з розрахунку 7,5 десятин — вдовам і 3,5 десятин — дітям.

У 1720 р. Петро І затвердив положення, згідно з яким вдо­вам убитих і померлих від ран воїнів встановлювалася допомо­га в розмірі восьмої частини річного жалування чоловіка, а дітям — у розмірі дванадцятої частини. Одноразова допомога призначалася вдовам до досягнення ними 40 років, а вдовам від 40 років — до смерті чи виходу заміж. Дітям виплата про­водилася: хлопчикам — до 10 років, дівчаткам — до 15 років. Катерина II продовжила виплати хлопчикам до 12 років, а дівчаткам — до 20 років.

Царським указом 1799 р. право вдів на пенсію вже не обме­жувалося певним віком. Сиротам встановлювалася пенсія за загиблого батька-воїна до досягнення повноліття. Розміри пенсій були збільшені з восьмої і дванадцятої частини до пов­ного жалування чоловіка чи батька.

В епоху царювання Олександра І опікою вдів і сиріт займався Комітет з опіки поранених. Формами опіки були: призначення пенсій з інвалідського капіталу, клопотання про матеріальну підтримку перед військовим відомством, виділення одноразових грошових допомог, влаштування сиріт у навчальні заклади.

Військові відомства рано почали піклуватися про сиріт. За указами Петра І 1719 і 1721рр. у гарнізонах створювалися школи, у яких за рахунок військового бюджету утримували й навчали дітей загиблих воїнів. У 1798 р., у зв'язку зі створен­ням Імператорського військово-сирітського будинку, всі гар­нізонні школи були перетворені в його відділення. Таке від­ділення функціонувало й у Києві на 600 місць.

Закони тогочасної Росії позбавляли військовослужбовців права на державну пенсію за проступки в службі, перебування під судом, дисциплінарні стягнення із занесенням у послужний список, негативну атестацію під час виконання службових обов'язків, зарахування до політично неблагонадійних.

 

< Попередня   Наступна >