44

---

Глава 6

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

6.1. Витоки соціального забезпечення

Виготовлення знарядь праці та застосування їх для добуван­ня необхідних засобів життя ще мільйон років тому виділили людину з тваринного світу. Щоб вижити, люди повинні були триматися гурту, колективно працювати, вести спільне госпо­дарство, разом виховувати дітей. Писемності тоді ще не знали, і про життя тодішніх людей можна судити за міфами та архе­ологічними знахідками — знаряддями праці, предметами по­буту, залишками жител і поселень, людськими похованнями тощо.

На території сучасної України первісні люди з'явились у період раннього палеоліту. Жили вони невеликими відокрем­леними групами, які формувалися на основі спільної боротьби з природою, захисту від зовнішньої небезпеки, добування за­собів для існування. Ці групи людей були досить нестійкими і залежно від умов місцевості, від можливості добувати їжу мог­ли легко розпадатися й знову утворюватися, змінюючи свій склад. Кожна така відособлена група людей становила первіс­ну дородову общину. Звичайно, що в такій общині не могли постійно піклуватися про хворих та старих. Увагу приділяли лише дітям та вагітним жінкам.

В епоху пізнього палеоліту (близько 40—15 тис. років тому) сформувалася людина сучасного фізичного типу. Ця епоха ха­рактеризується значним розвитком полювання та вдосконален­ням знарядь праці. Первісне стадо змінилося родовим ладом, основою якого був рід, що являв собою тісно згуртовану групу людей — родову общину, яка налічувала кілька десятків чо­ловік. Члени такої общини були тісно пов'язані між собою уза­ми кровної спорідненості, яка велася по материнській лінії. У цю епоху виникли релігійні уявлення і вірування. Почали скла­датися сталі традиції щодо матеріальної підт

римки непраце­здатних. Інстинкт збереження роду рефлекторно змушував піклуватися про вагітних жінок, матерів, що доглядали немовлят і дітей та підтримувати їх матеріально. Підставами для такої підтримки були дітонародження, догляд за немовлята­ми, відсутність певного рівня працездатності дітей. Старість, хвороби, вдівство до уваги не бралися. Тут спрацьовували перш за все біологічні, а не соціальні закони.

Від близько 15 тис. років тому і до VII тисячоліття до н. є. тривав період мезоліту. На землях Східної Європи поступово сформувалися близькі до сучасних природні умови з рослин­ним і тваринним світом. З'явилися лук і стріли з кремінними та кістяними наконечниками, набуло розвитку рибальство. Родові групи людей продовжують вести рухомий спосіб життя. Споріднені родові общини почали об'єднуватися в племена, які зайняли суцільні території і мали однаковий характер госпо­дарства, спільний побут, мову, вірування, звичаї тощо. Завер­шується процес формування первіснообщинного ладу, який базується на общинній власності на засоби виробництва, зрівняльному розподілі продуктів серед усіх членів родових общин. Стало більше можливостей для утримання непраце­здатних на фізіологічному рівні. Коло суб'єктів права на мате­ріальне забезпечення практично не змінилося. Утримання хво­рих, калік, старих у цей час все ще було надто обтяжливим для общин. Запаси продуктів були незначними, що часто виклика­ло голод, з яким община не могла боротися.

В епоху неоліту первісні люди, які жили на території сучас­ної України, перейшли до відтворювальних форм господарської діяльності — скотарства і землеробства й почали поступово осідати на землях. У вік міді та бронзи, а також пізніше, у вік заліза, значно зросла продуктивність праці. Це сприяло загаль­ному розквіту землеробства, скотарства, різноманітних видів ремесла, що, в свою чергу, привело до вироблення більшої кількості продуктів, ніж необхідно було для утримання люди­ни. Праця стала економічно вигідною. Захоплених у полон почали перетворювати в рабів. Сформувались умови для май­нового розшарування членів общини, розкладу первіснообщин­ного ладу і виникнення держав. Община могла собі дозволити утримання старих. Зросла народжуваність дітей. Зменшилась кількість убивств неповноцінних немовлят. Поступово зміню­валась ставлення до вдів.

За творами старогрецьких учених та письменників, припу­щеннями фахівців, звичаями, що довгий час існували на окре­мих територіях, можна зробити висновок про форми і види матеріальної підтримки вразливих членів общини.

Основними формами допомоги і взаємодопомоги у давніх слов'янських общинах були:

1. Культові форми допомоги і підтримки. В історичній літе­ратурі зазначається, що міфологічне мислення слов'ян було пов'язане з певною моделлю дій щодо захисту та охорони ко­лективу або індивіда. Вони вважали, що початково дії, вчинки здійснюються богом, героєм, предком. Саме вони в ритуальній формі допомагають спільності вибудовувати філософію допо­моги, а наслідування їх, діяння за їхнім зразком формує норми безкорисливих вчинків групи щодо піклування про благо ін­ших. Ідеологами цієї філософії підтримки, хранителями зви­чаїв, що зароджувалися, були волхви (поганські жерці, віщу­ни, чаклуни). За поганськими законами з метою відновлення благополуччя громади, людей, що приховували врожай чи не­гативно впливали на нього, вбивали або виганяли, розоривши їх перед цим. І ця традиція зберігалася в окремих селищах аж до XIX ст. Розподіл матеріальних цінностей у кризовій ситу­ації супроводжувався культовими діями волхвів.

Більш пізньою формою шанування богів були братчини, що присвячувалися святому-патронові (покровителю) і відзнача­лися сільськими громадами (цілим селищем або кількома се­лищами) в складчину. Кожен учасник свята надавав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби. Ці свята виконували функцію перерозподілу майна і продуктів в умо­вах соціальної та економічної нерівності. Підраховано, що в наших предків було 80 офіційних свят, а в окремих місцево­стях ще відзначали свої свята, кількість яких досягала 150 за рік. Деякі свята тривали 3—8 днів. Свята були істотною підмо­гою знедоленим членам громади.

Поширеними у слов'ян були родові обряди шанування пред­ків. І в день поховань, і в дні поминань влаштовували трапези, на яких обов'язково мали бути присутні магічні посередники з потойбічним світом: жебраки, прочани, колядники. Формами допомоги, пов'язаної з культом смерті, визнавалися громадсь­ка милостиня, подання натуральними харчовими продуктами.

До культових дійств належало дотримання громадських традицій. Показовим тут є княжі банкети. У них брали участь не лише дружинники, а й кожен, хто завітав до князя. Учасни­ками князівських трапез були каліки, жебраки, прочани.

2. Общинно-родові форми допомоги й захисту в межах роду, сім'ї, поселення. На ранніх етапах розвитку суспільних відно­син старих і хворих убивали шляхом залишення їх у полі чи в лісі, у покинутій хаті, утопления у воді, добивання довбнею. Пізніше від цього ритуалу поступово відійшли, хоча вбивство дітей тривало до XVIII ст. Згодом виник інститут старців. Фор­ми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не прихо­дила родина, то піклування про них брала на себе громада. Одним із варіантів підтримки старих було спеціальне відведен­ня їм земель для заготівлі сіна. Якщо старці зовсім не могли працювати, то їх доглядала громада шляхом призначення на постій на кілька днів по черзі до членів громади, де вони отри­мували нічліг і харчування. Ця форма зберігалася до кінця XIX ст. Окремі старці добровільно залишали громаду і селили­ся неподалік громади на цвинтарі, де будували собі келії й жили за рахунок милостині. Ця форма існувала до XVI ст.

Дуже поширеним був звичай, коли полонених дорослих чо­ловіків умертвляли, а жінки та діти адаптувалися племенем переможців і входили до окремих родин.

Поряд з інститутом старців сформувався і склався інститут утримання сиріт. Наприклад, у південних слов'ян виник інсти­тут приймацтва. Зазвичай, сироту приймали в родину літні люди, які не мали власних дітей. Приймаки вели господарство, шанували нових батьків і зобов'язувалися ховати їх після смерті. Ще однією формою піклування про сиріт була допомога громади. Вона характером збігалася з допомогою немічним ста­рим, коли дитина переходила від хати до хати на харчування. Сироті могли призначити громадських батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню, і тоді таких сиріт називали вихован­цями або годованцями.

Удів на ранніх етапах історії слов'янства не існувало, оскі­льки жінок після смерті чоловіка вбивали і ховали разом з ним і культовими предметами. Інститут вдів виник у східних слов'ян незадовго до прийняття християнства. Удовиці як особливі суб'єкти виділені в перших руських законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних наставляннях за­повідають допомагати їм і оберігати їх. Удови обмивали та одя­гали померлих і за це отримували речі небіжчика. Сільська громада надавала їм землю, за ними здійснювали громадський догляд, як і за старими. На півдні України навіть у XIX ст. побутував звичай надавати допомогу нужденній жінці харчо­вими продуктами, зазвичай восени, після збирання врожаю, а жінка у відповідь пропонувала гостям випити і закусити.

3. Господарські форми допомоги і взаємодопомоги. В основі їх лежать будь-які форми взаємовиручки. Деякі з них були зумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби. Особливою формою підтримки були наряди громадою у випадку хвороби всіх членів сім'ї, коли їм необхідна була допомога в догляді за дітьми, худобою і птицею, опаленні хати. Сюди належать толоки, зок­рема., для спільного обробітку землі, перевезення сіна, снопів, гною, будівництва хати, млина. Ці роботи виконували, як пра­вило, за частування. Своєрідною формою толоки були складчи­ни, тобто спільна годівля і спільна заготівля кормів для худо­би. Одним із видів господарської допомоги було спільне вико­ристання худоби для обробітку землі.

До початку IX ст. у східних слов'ян завершився розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв'язків. На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та військові, виникли племінні союзи, на базі яких створюється держава — Київська Русь на чолі з князем і його дружиною. Офіційною стала державна релігія у формі правосла­в'я. Почала формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої лежала філософія любові до ближнього. Суб'єктами, які потребували допомоги, стали хворі, жебраки, вдови, сироти. З'явилися нові суб'єкти надання допомоги — князь, церква, парафія, монастирі. Формою допомоги стала милостиня.

До найдавніших джерел права належать церковні статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудро­го. Великий князь київський Володимир І статутом 996 р. офіційно зобов'язав духівництво займатися громадським благодійництвом, визначивши десятину (1/10) від княжих доходів на утримання монастирів, церков, богаділень і ліка­рень. Його син Ярослав Мудрий заснував сирітське училище, де за його кошт навчалося близько 300 юнаків. За часів його князювання був складений перший письмовий руський звід законів — "Руська Правда", що нараховував 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мав статті соціального ха­рактеру. Так, наприклад, 8 статей стосувались проблем захи­сту дітей.

Онук Ярослава Мудрого Володимир II Мономах залишив по собі своєрідне моральне повчання, звернуте до молодого поко­ління: "О діти мої! Хваліть Бога! Любіть також людство. Не піст, не усамітнення, не чернецтво врятовує вас, а лише благо­діяння. Не забувайте бідних, годуйте їх і затямте, що всяке надбання є Боже і доручене вам тимчасово... Будьте батьками сиріт; вдовиць виправдовуйте самі; не давайте сильним губити слабих".

Протягом багатьох століть центрами соціальної допомоги в Україні-Русі були церкви і монастирі. Монастирі виконували чотири функції: 1) лікування; 2) забезпечення незаможних у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продук­тами — милостині; 3) навчання; 4) контроль. Церковна систе­ма допомоги і захисту пов'язана з парафіями. Розвиток пара­фіяльної системи пов'язують з монголо-татарською навалою.

Спустошення південних руських земель примушувало населен­ня мігрувати на північ, на незаселені території. Там спочатку будували храм, а навколо нього зводили хати. Так створюва­лась парафія. Вона, згідно з ученням церкви, виступала як гро­мадський інститут підтримки хворих, немічних, інвалідів, сиріт, жебраків.

Перед нашестям монголо-татар у Київській Русі було 120 мо­настирів, з них 99 знаходились у містах. Монастирська систе­ма поступово витіснила княже благодійництво, стаючи само­стійним суб'єктом допомоги. Під час страшного нашестя церк­ва та монастирі повністю взяли на себе благодійні функції, користуючись тим, що татарські хани поважливо ставились до духівництва і звільняли церкви й монастирі від данини.

У XIV — перший половині XVII ст. розвиваються три ос­новні форми соціальної підтримки знедолених: 1) монастирська система підтримки; 2) державна система допомоги; 3) перші світські прояви благодійності.

У XIV ст. відбувається об'єднання земель навколо монастирів. Монастирі заклали основи пансіонної системи підтримки для чоловіків та жінок, коли новий чернець, зробивши певний май­новий внесок, отримував у монастирі довічне утримання. У мо­настирі йшли вдови і доживали там віку. Вони були відкриті для жінок усіх суспільних станів. Селян, що приєднувались до монастирів, приймали останніми на схилі літ під опіку.

У формуванні державної системи допомоги важливу роль стали відігравати Прикази. Так, завданням Приказу великого палацу була видача грошей монастирям і церквам з царської скарбниці. Прикази й чиновники приходять на зміну князівсь­кому особистісному захисту бідних. Скарбниця брала на себе опікування тими вдовами й дітьми, чиї чоловіки чи батьки за­гинули на державній службі. Формою опіки було роздавання земель на прожиток. Наприклад, цар Михайло Федорович 1634 р. видає указ, за яким дітям і вдовам загиблих під Смо­ленськом видавали земельні ділянки.

Паралельно у цей час починають застосовуватися світські підходи до підтримки та допомоги нужденним, що пізніше дістало назву приватного благодійництва. Воно виражалось у допомозі голодуючим, а також у заснуванні лікарень для бідних, лікуванні їх. Почали створювати благодійні товариства та установи.

Велику роботу щодо матеріальної підтримки здійснювали українські братства — православні громадські об'єднання. При них створювали лікарні та інші благодійні заклади. У передм­істях Львова в XIV ст. ними були відкриті чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і шпиталь, у Кам'янець-Подільську функціонував вірменський шпиталь.

Скрізь по Україні були створені благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів у Ніжинському полку — 138, у Чернігівсько­му — 118, у Лубенському — 107, у Переяславському — 52, у Полтавському — 52, у Миргородському — 29 і т. д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися чи працювати.

В українських селах увесь тягар щодо надання соціальної до­помоги лягав на громади. Громада несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Невідмов-ною була громадська допомога погорільцям. Аж до XX ст. кож­не велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних.

З XVIII до другої половини XIX ст. в Росії, куди входили значні території сьогоднішньої України, йшов процес форму­вання державно-адміністративної, суспільної і приватної опі­ки. Зростає кількість нормативних актів, що стосуються спе­ціальної опіки нужденних.

Петро І своїм указом від 8 червня 1701 р. "Об определении в домовые Святейшего Патриарха богадельни нищих, больных и престарелых" зобов'язав приймати (направляти) в монастирські богадільні жебраків, хворих і престарілих, які не можуть са­мостійно ходити і збирати милостиню, а на 10 хворих виділяти одного здорового, який їх доглядав. Крім того, хворих слід ліку­вати, і з цією метою для оплати праці лікарів і купівлі ліків виділяти кошти з Патріаршої домової скарбниці. Відповідно до указу Петра І від 31 січня 1712 р. "Об учреждении во всех гу­берниях гошпиталей" у всіх губерніях були створені лікарні для утримання калік, старезних, позашлюбних немовлят. До уваги бралися тільки ті, які не могли працювати, стерегти, тобто були нездатні до будь-якої роботи, навіть найпростішої.

Питанням соціальної опіки присвячені й інші укази Петра І, наприклад, від 4 листопада 1714 р. "Об устройстве при церквях гошпиталей для незаконнорожденных детей", від 4 лютого 1719 р. "О защите вдов, сирот и бедных людей", від 12 грудня 1721 р. "О вычете из жалованья у всяких чинов людей, кроме солдат, с рубля по копейке на содержание гошпиталей", від 31 січня 1724 р. "Об определении в монастыри отставных солдат и сирот и об учреждении Семинарии и гошпиталей", а також маніфест від 25 січня 1721 p. "Регламент, или Устав Духовной Коллегии о борьбе с нищенством и определении действительно нуждающихся в общественном призрении". Цей перелік не ви­черпаний.

Петровські перетворення суттєво змінили систему захисту і допомоги злиденним. Людину стали розглядати з позицій її трудової вартості. Відбувається активізація політики боротьби з професійним жебрацтвом, зростає роль держави у соціально­му захисті, розширюються заходи, спрямовані на вилучення монастирських земель. Органом контролю за знедоленими став Монастирський приказ, який висилав жебраків до місць при­писки, примусово віддавав на роботи. Передбачалися санкції проти тих, хто подавав милостиню: перший штраф — 5 руб., другий — 10. Милостиня як така не заборонялася: гроші мож­на було віддати в богадільню, притулок. Старостам сіл і соцьким дозволялося збирати жебракам на хліб і одяг. До жебраків вживали такі санкції: впійманих уперше били батогами, вдру­ге і втретє — таврували та надсилали чоловіків на каторжні роботи, жінок — до прядильних будинків, дітей — на сукон­ний двір і мануфактури.

У "Духовному регламенті" (1725 р.) вперше перед духовни­ми особами стояло питання про милостиню як суспільне зло. Перед духівництвом стояло завдання виявити ті сторони милостині, які провокують зростання професійного жебрацтва, і ті, що йдуть на користь суспільству, було визначено нові напрями діяльності церкви в царині суспільної опіки: будівництво при церквах кімнат або будинків для ночівлі прочан і лазаретів, куди повинні були збирати старих і позбавлених здоров'я, які не могли себе прогодувати.

У регламенті (статуті) головного магістрату (1721 р.) підкрес­лено, що поліція опікується жебраками, бідними, хворими, убогими, каліками, іншими неімущими, захищає вдів, са­мотніх, прочан, виходячи із заповідей Божих, виховує юних у цнотливій чистоті й праведних науках. Основними інститута­ми опіки названо гамівні, прядильні, сирітські будинки, шпи­талі тощо.

В інструкціях магістратам (1724 р.) йшлося про необхідність навчання малолітніх дітей не лише заможних, а й бідних батьків. Школи мали бути організовані при церквах, а магіст­рати мали забезпечити не лише навчання, а й опіку дітей. На магістрати було покладено призначення опікунів, а також кон­троль за їхньою діяльністю та нагляд за процесом виховання. На магістрати також покладалася опіка над бідними і старими людьми. Для них будували міські богадільні. Професійних жеб­раків пропонувалося примушувати до занять ремеслами, різно­манітними роботами, мистецтвом.

Указом Катерини II від 7 листопада 1775 р. "Учреждение для управления губерний" у кожній губернії було створено Приказ громадської опіки під головуванням губернатора. До його відан­ня належали такі установи: 1) народні школи; 2) сирітські бу­динки для дітей; 3) лікарні; 4) богадільні; 5) будинки для неви­ліковно хворих; 6) будинки для душевнохворих; 7) робітничі будинки. Ці прикази у 1810 р. перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше — Міністерства внутрішніх справ.

У другій половині XIX ст. склалася певна структура інсти­тутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для ду­шевнохворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів (перебування учнів на повному утриманні); благодійні товариства.

Нормативні акти лише в загальних рисах регламентували діяльність соціальних служб, залишаючи широке поле для прояву ініціативи на місцях.

Поряд із державними і церковними соціальними закладами продовжують розвиватися інститути приватної доброчинності, відомчі інститути підтримки та захисту, благодійні товариства. Благодійницька діяльність, в основному, здійснювалась у трьох напрямах: 1) організація та фінансування закладів допомоги і підтримки; 2) надання одноразової або постійної матеріальної допомоги; 3) здійснення соціального патронажу. їхня діяльність законом не заборонялася.

Після скасування кріпацтва відбувається реорганізація сис­теми державного управління. Керівництво соціальними служ­бами у більшості губерній почали здійснювати земські та міські установи. Соціальна опіка і підтримка набуває постійного і систематичного характеру. Однак, за роз'ясненням Урядового Сенату, опіка бідних вважалася не обов'язком, а правом зем­ських та міських установ.

 

< Попередня   Наступна >