139

---

6.2.2. Соціальне забезпечення службовців цивільних відомств

Державний апарат передбачає наявність висококваліфіко­ваних і відданих режиму кадрів. Держава весь час прагнула зробити державну службу привабливою для чиновництва. Цьо­му сприяють такі фактори: 1) свідоме прагнення окремих осіб реалізувати себе на адміністративно-управлінському поприщі; 2) можливість просуватися по службі, впевненість у своєму стабільному службовому становищі; 3) прагнення посісти на­лежне місце в суспільній ієрархії, яке б викликало повагу з боку інших; 4) належна матеріальна винагорода за добросовіс­не виконання службових обов'язків; 5) отримання гарантова­них законом соціальних пільг як компенсації за складність праці й обмеження, що накладаються на чиновників держав­ною службою; 6) відповідне пенсійне забезпечення. Держава постійно спрямовувала свої зусилля на задоволення таких інте­ресів чиновництва, як підвищення престижу служби, створен­ня законодавчої бази для проходження кар'єри, гідне матері­альне забезпечення, що поліпшується з просуванням по щаб­лях служби, державне страхування, гарантоване соціальне об­слуговування.

Правовою базою для соціального забезпечення службовців стали: 1) Генеральний регламент 1720 p., що встановлював обо­в'язки посадових осіб колегій, порядок обговорення справ у них;

Табель про ранги 1722 p., що встановлював 14 рангів (класів, класних чинів, І — вищий) з трьох видів: військові (армійські й морські), штатські й придворні. Скасований після 1917 р.;

Положення про надання чинів на цивільній службі (1834 p.);

Статут про цивільну службу (1846 p.); 5) маніфести, накази, рескрипти царя. Зі вступом на роботу в адміністративні органи й отриманням першого класного чину колезького регістратора (XIV клас) чиновникам недворянського стану жалувалось ос

о­бисте дворянство, а їхнє просування по службі до чину колезь­кого асесора (VIII клас) надавало право потомственого дворян­ства зі всіма становими привілеями. З 1856 р. особисте дворян­ство було пов'язане з IX класом, а потомствене дворянство — з V класом (статський радник), а пізніше з IV класом (дійсний статський радник). Законодавчими нормами нижчі чиновники захищалися від свавілля вищих чиновників.

Статут про цивільну службу надавав чиновникам право пра­цювати в адміністративних органах пожиттєво аж до виходу на пенсію. Однак вони могли перебувати і просуватися по службі в разі дотримання таких вимог: професійна придатність до служби, освітній рівень, просування по службі від її нижчих щаблів до вищих, нагромадження управлінських знань і вмінь, стаж роботи на адміністративних посадах, успішне виконання посадових обов'язків на попередніх посадах, заслуги перед дер­жавою при виконанні її доручень та ін.

Спочатку чиновники отримували помісне і натуральне жа­лування. З 1715—1717 pp. грошове жалування почало відігра­вати самостійну роль. Відповідно до Маніфесту 1763 р. грошо­ве жалування (оклади) почали отримувати всі чиновники, тоб­то не лише класні чиновники, а й канцелярські службовці. У 1906 р. 90 % чиновників отримували від 1000 до 5000 руб. жа­лування за рік; 9 % чиновників отримували за рік від 10 до 20 000 руб. Основний оклад членів Державної ради становив 12—18 000 руб. зарік, сенаторів — 7—17 000 руб., міністрів — 18—20 000 руб., губернаторів — 4500—5000 руб. Молодші службовці в губернських правліннях отримували жалування 9—18 або 18—25 руб. за місяць. Класні чиновники мали по­рівняно непогане матеріальне забезпечення. Для прикладу на­ведемо ціни 1913 p.: кілограм житнього хліба — 6 коп., кало­рійного хліба — 15 коп., яловичини — 54 коп., свинини — 51 коп., 1 кг вершкового масла — 1 руб. 22 коп., літр олії — 32 коп., 1 кг цукру — 29 коп., літр горілки — 30 коп., 1 м2 сит­цю — 18 коп., черевики — 5 руб., чоботи — 7 руб.

У разі закриття установи чи її реорганізації зі скороченням штатів цивільні службовці виводилися поза штат і протягом року отримували попередній оклад. Це робилось відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 4 травня 1839 р. Якщо з'яв­лялися вакансії, то їх заміщали службовцями, які перебували поза штатом. Вживали заходів щодо влаштування їх на інші посади. У період перебування поза штатом більше року служ­бовці отримували 50 % попереднього окладу до влаштування на іншу роботу. При переведенні в іншу місцевість їм видавали одноразову допомогу і проїзні суми, а також підйомні гроші на влаштування на новому місці. Малозабезпеченим чиновникам виділяли одноразові грошові допомоги.

У 1825 р. було створено Комітет опіки заслужених цивіль­них чиновників. Указом від 10 березня 1827 р. Сенат затвердив Правила опіки заслужених цивільних чиновників. Ними вста­новлювався порядок надання соціальної допомоги чиновникам, їхнім вдовам, дітям і батькам. Сенат надав Комітету повнова­ження призначати одноразові допомоги або постійні пенсії за­служеним цивільним чиновникам.

Законодавча база пенсійного забезпечення державних служ­бовців остаточно сформувалася за часів Миколи І. У 1827 р. уряд затвердив Загальний стандарт про пенсії та одноразові допомо­ги в цивільних відомствах. Пенсії і допомоги розцінювались як винагорода за багаторічну та добросовісну службу, що надава­лася за вислугу років, за станом здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника.

Правила про пенсії та одноразові допомоги були викладені у таких нормативних актах: 1) Загальному статуті про пенсії й одноразові допомоги в цивільних відомствах, що поширювався на службовців духовного відомства, які мали цивільні чини (ст. 5—240); 2) Особливих статутах про пенсії й одноразові до­помоги, які призначалися за службу в деяких відомствах, що мали особливе становище (ст. 241—666); 3) Особливому ста­туті про допомоги, що визначались Комітетом опіки заслуже­ним цивільним чиновникам (ст. 667—773); 4) Положенні про особливі переваги цивільної служби у віддалених місцевостях,

а також у губерніях західних і Царстві Польському. Емери­тальні пенсії і допомоги призначалися відповідно до статутів емеритальних кас (див. Сводъ законовъ Россійськой имперіи. Въ пяти книгах // Под ред. И. Д. Мордухай-Болтовского. — Книга первая (Томы I—III). — С.-Петербургъ: Русское книж­ное товарищество "Дъятель", 1912).

Право на повну державну пенсію мали особи, які присвяти­ли цивільній службі не менше 35 років. їм призначалася мак­симальна пенсія відповідно до Табеля пенсійних окладів. Тим, хто прослужив менше 35 років, але не менше 25 років, призна­чалася пенсія в розмірі 50 % від повного пенсійного окладу. Особам, які прослужили від 10 до 20 років і залишили службу за станом здоров'я, належала пенсія в розмірі 1/3 від повної пенсії, а від 20 до 30 років — 2/3 повного пенсійного окладу.

Право на соціальне забезпечення мали як піддані, так і іно­земці. Особливості їхнього забезпечення обумовлювалися при влаштуванні на службу. За загальним правилом при вступі на державну службу пенсія не виплачувалася, але з цього прави­ла були численні винятки. При влаштуванні на роботу, що не пов'язана з державною службою, державна пенсія виплачува­лась у повному обсязі.

Право на пенсію мали не лише чиновники, а й нижчі служ­бовці і не тільки ті, хто був на штатних посадах, а й особи, які перебували на позаштатних посадах. Наявність цивільного чину впливала на можливість посісти певну посаду, а отже, — на розмір пенсії, але не на саме право на державну пенсію, яку отримували всі, хто перебував на державній службі.

Розміри пенсій, які призначались і виплачувались, наведені в таблиці.

Відповідно до Положення Комітету Міністрів (вересень 1840 р.) вдовам і дітям померлих цивільних чиновників пенсії призначалися на підставі тих самих окладів, з розрахунку яких були встановлені пенсії главам їхніх сімей.

Пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників здійснювалося науковими і навчальними заклада­ми. Так, відповідно до ст. 520—3 Статутів про пенсії й одноразові допомоги в Київському політехнічному інституті імпера­тора Олександра II право на пенсії та одноразові допомоги по навчальній частині відомства Міністерства народної освіти мали: 1) директор інституту; 2) професори; 3) викладач бого­слов'я; 4) викладачі; 5) лаборанти; 6) метеоролог-спостерігач; 7) бібліотекар та його помічник; 8) інспектор та його помічни­ки. Соціальні виплати здійснювалися за поданими нижче пра­вилами:

І. Професори: 1) повна пенсія за вислугу 25 років і половина цієї пенсії за вислугу 20 років призначалась ординарним про­фесорам з окладу 2400 руб. і для екстраординарних професорів — з окладу 1600 руб.; 2) після 30 років навчальної служби ор­динарні професори отримували пенсію 3000 руб., а екстраор­динарні професори — 2000 руб.; 3) коли професор після вислу­ги 25 років залишався на службі в інституті, то пенсію понад жалування не отримував, але винагорода, що призначалася міністром торгівлі і промисловості після закінчення ЗО років його навчальної служби, виплачувалася незалежно від вислу­женої ним пенсії; 4) перебуваючи на службі в інституті у ви­падках, коли діючими законами допускалося суміщення пенсії і жалування, професор при вислузі 25 років мав право отриму­вати пенсію разом із жалуванням у розмірі половинного окладу; 5) звання заслуженого професора давало право разом із жалу­ванням у повному розмірі отримувати пенсію; 6) одноразова до­помога призначалася на підставі діючих постанов у розмірі пов­ного окладу професора; 7) якщо професор прослужив ЗО років, то пенсія йому через п'ять років не збільшувалася.

Крім пенсій за вислугу років, передбачалась також пенсія у зв'язку з інвалідністю. Професори, які йшли у відставку за ста­ном здоров'я, отримували таку пенсію: ординарні професори, які прослужили від 10 до 20 років, — 1/3, від 20 до 25 років — 2/3 з окладу в 3000 руб.; екстраординарні професори отриму­вали ті ж частки і за відповідну вислугу років, але з окладу 2000 крб. У разі, якщо вони прослужили 25 років і більше, то отримували повну пенсію; ординарні професори — 3000 руб., екстраординарні професори — 2000 руб. Якщо була необ­хідність постійного стороннього догляду, професори, йдучи у відставку, отримували таку пенсію: ординарні при вислузі від 5 до 10 років — 1/3, від 10 до 20 років — 2/3, більше 20 років — повний оклад із суми 3000 руб.; екстраординарні — такий же розмір пенсії, але з окладу 2000 руб.

II. Директор інституту щодо пенсії й одноразової допомоги користувався тими самими правами, що й ординарні професори.

III. Інспектор отримував пенсію з окладу 1500 руб., а коли він після 25 років вислуги залишався на службі в інституті, то пенсію йому виплачували в розмірі 1/3 пенсійного окладу. Помічникам інспектора пенсія призначалася з окладу 750 руб. При вислузі 25 років і залишенні їх на службі в інституті вони мали право лише на 1/3 пенсії.

IV. Викладач богослов'я, який мав вислугу не менше 25 років, отримував пенсію в розмірі 1000 руб. на рік, при вислузі 20 років — 500 руб., а при вислузі ЗО і більше років — 1200 руб. Пенсія йому і відповідна частка його сім'ї виплачувалася неза­лежно від виплат, які він отримував у духовному відомстві. У разі залишення його на службі при вислузі 25 і більше років він мав право на 1/3 пенсії.

V. Викладачам, метеорологу-спостерігачеві, лаборантам, бібліотекарю і його помічнику пенсія призначалась у таких роз­мірах: викладачам (крім рахівництва і городництва), метеорологу-спостерігачу, старшим лаборантам і бібліотекарю, які про­ служили 25 років, — 750 руб., а при вислузі ЗО років — 900 руб.; молодшим лаборантам, викладачам рахівництва і городницт­ва, помічнику бібліотекаря за 25 років вислуги — 500 руб., за 30 років — 600 руб. У разі залишення на роботі після 25 років вислуги пенсія виплачувалася у розмірі 1/3.

Зазначені пенсійні оклади призначалися тільки тим викла­дачам, які перебували на дійсній службі при інституті упро­довж останніх 5 років перед вислугою пенсії й отримували від інституту винагороду за заняття не менше цих окладів. В інших випадках викладачам інституту призначалася пенсія у поло­винному розмірі окладу.

VI. Сім'ї померлих. Пенсії сім'ям померлих пенсіонерів при­значалися на підставі діючих постанов у розмірі пенсійного окладу померлого.

У другій половині XIX ст. в Росії активно йшло формування системи пенсійного забезпечення державних службовців на страхових засадах. Міністерства і відомства, органи земського і міського самоврядування, різні професійні об'єднання служ­бовців створювали пенсійні капітали і відкривали пенсійні каси. Набули поширення емеритальні каси, які були створені відом­ством інженерів шляхів сполучення (1860 p.), відомством гірни­чих інженерів (1860 p.), морським відомством (1871 p.), пошто­во-телеграфним відомством та ін. Джерелами грошових коштів у цих касах були внески їх членів у розмірі певного процента від жалування, доплати з державного відомства, при якому була організована каса; пожертвування, заповіти та інші надходжен­ня. В кінці 90-х років XIX ст. на рахунку каси відомства юс­тиції нараховувалось 18 млн руб., гірничих інженерів — 16 млн руб., службовців казенних залізних доріг — 10 млн руб.

Право на емеритальні пенсії з цих капіталів отримували особи, які прослужили у відомстві не менше 25 років і були членами каси не менше 20 років. Такі пенсії за вислугу років поділялись на два класи: пенсія І класу за 35 і більше років служби, пенсія II класу за службу від 25 до 35 років. Водночас вони поділялись на 4 розряди за часом участі як члена емери­тальної каси, а саме: від 20 до 25 років, від 25 до 30 років, від ЗО до 35 років, від 35 років і більше. З урахуванням цього вста­новлювались розміри пенсій. Вони були значно вищими за дер­жавні пенсії. У випадку смерті члена каси право на емериталь­ну пенсію надавалось його сім'ї (вдові й дітям).

Інститут емеритальних кас використовувався губернськими земськими органами самоврядування. В касах перебували всі земські службовці, за виключенням виборних осіб. їх пенсій­ний фонд складався з відрахувань 2—6 % жалування, відраху­вань — 10 % грошових нагород і допомог, щорічних асигну­вань земель в розмірі 3—10 % з суми, виділеної кошторисом на утримання земських службовців, штрафів за недоліки в роботі, добровільних внесків нових членів каси чи призначених на більш високу посаду та ін. Земські органи самоврядування не встановлювали єдиних розмірів пенсій. В окремих випадках вона становила 46—66 % окладу. Строки вислуги для отриман­ня повної пенсії коливались від 24 до ЗО років. Для більшості земських службовців емеритальні пенсії були важливим дже­релом їх соціального забезпечення.

Пенсія державним службовцям призначалась, з одного боку, за вислугу років і розряд посади, а з іншого, що було дуже важ­ливо, — за добросовісну, успішну і бездоганну службу в певно­му відомстві. Порушення цих вимог вело до втрати права на пенсію. Підставами для позбавлення права на пенсію вважа­лись: 1) застосування до службовця заходів кримінальної відпо­відальності з обмеженням чи втратою всіх прав громадянсько­го стану; 2) відсторонення від посади за різними причинами; 3) перебування під судом і відсутність оправдувального виро­ку; 4) розжалування (по відношенню до класного чину) за рішен­ням суду або позбавлення права займати посади на цивільній чи іншій службі; 5) негативна атестація в останні роки чи ви­ключення із цивільного відомства; 6) політична неблаго-надійність, опір розпорядженням уряду та інші, несумісні із службовим обов'язком проступки.

 

< Попередня   Наступна >