136

---

6.3. Зародження соціального страхування на землях України

В XVII—XVIII ст. у промисловості поряд з іншими видами виробництва діяли не тільки казенні, вотчинні, селянські ма­нуфактури, де застосовувалась примусова праця кріпаків, але й мануфактурні підприємства капіталістичного типу з викори­станням на них найманої праці. З розвитком капіталізму зрос­тає кількість найманих робітників, особливо після скасування кріпацтва (1861 p.). У 90-ті роки XIX ст. в царській Росії на підприємствах великої промисловості працювало більше 1 млн 200 тис. робітників.

У XVII—XVIII ст. умови праці були надзвичайно важкими: робочий день тривав більше 14 год, низька заробітна плата, вирахування за упущення в роботі, залучення до важких робіт жінок і дітей, відсутність будь-якої охорони праці. Виступи робітників змусили уряд нормативним методом втручатися у взаємовідносини між капіталістами і найманими працівника­ми. Серед перших законодавчих актів можна назвати "Регла­мент Мануфактур-Колегії", затверджений Петром І 3 грудня 1723 р. Фабрикантів примушували звертати увагу на охорону праці, організацію медичної допомоги, виплачувати справед­ливу зарплату, а також виділяти кошти для створення елемен­тарних умов праці й життя робітників. На деяких підприєм­ствах вводилися посади лікарів і виділялися кошти на ліки та надання першої медичної допомоги.

У 1741 р. уряд прийняв Регламент і Робочі регули (правила) для суконних фабрик. Фабрикантам приписувалось належним чином освітлювати й опалювати фабричні приміщення, забез­печувати їх пожежну охорону, стежити за справністю верстатів, встановлювати їх з урахуванням безпеки людей. Власників зо­бов'язували оплачувати простій робітників не з їхньої вини, надавати фабричним робітникам житло шляхом будівництва біля фабрик казарм, відкривати при цих казармах лікарні для ме­дичного обслуговування робітників, забезп

ечувати працівників робочим одягом. Дозволялося штрафувати робітників за неякіс­ну роботу, а гроші, що залишилися після відшкодування збитків, направляти фабричним лікарням і використовувати для заохо­чення добросовісних робітників. Перед фабрикантами ставило­ся завдання виплачувати своєчасно гідну заробітну плату.

Робочі регули (1741 р.) затвердили тариф на всі види робіт з виплатою зарплати щотижня. Вони встановлювали 15-годин-ний робочий день для всіх категорій робітників, визначали суворі стягнення за порушення фабричних правил.

Катерина II в 1762 р. видала указ, згідно з яким вимагала від хазяїв використовувати приписних селян на фабричних роботах тільки визначену кількість днів на тиждень, встанов­лювати їм обсяг робіт у розмірі, необхідному для заробітку суми подушного податку. У разі затримки заробітку чи утиску з боку заводчиків робітникам дозволялося звертатись до суду. У травні 1779 р. Катерина II видала Маніфест, у якому конкретно вка­зувалися всі види робіт, які повинні виконувати приписані до державних чи приватних заводів селяни. їм у два рази підви­щувалася заробітна плата. За порушення встановлених правил на фабрикантів накладали штраф, зокрема, за використання робітників більше встановленого строку та примус до не перед­баченої законом праці.

У період правління Олександра І уряд прагнув регулювати тривалість робочого дня, розміри оплати праці, соціальну опі­ку інвалідів і престарілих фабричних людей. У 1806 р. уряд затвердив Гірниче положення, згідно з яким передбачалося на кожному заводі, незалежно від форми власності, за наявності 200 працівників, відкривати госпіталь для їхнього обслугову­вання. У цих госпіталях робітникам було надане право корис­туватися медичною допомогою, отримувати ліки, їжу й одяг під час лікування безплатно. Для нагляду за гірничозаводсь­кими госпіталями при Гірничому правлінні вводилася посада головного лікаря. При кожному заводі відкривалася гірнича школа, де дітей навчали грамоти і морально виховували. Крім того, кожен завод повинен був мати богадільню, у якій утриму­вались каліки, престарілі й непрацездатні особи за умови на­лежності їх до заводських поселень і округів. У богадільнях дозволялася посильна робота, і гроші, отримані за продаж ви­робів, ділилися пополам: половина богадільні, а половина — виробнику. До богаділень приймали сиріт із перспективою по­дальшого використання їх на гірничій службі.

У 1835 р. було опубліковано урядове Положення про відно­сини між хазяїнами фабричних заводів і робочими людьми, які вступали до них за наймом.

Під впливом страйкового руху 70—80 років XIX ст. царсь­кому уряду довелося визнати існування у суспільстві робітни­чого питання. З 1870 р. в різних урядових комісіях обговорювалася проблема обмеження дитячої та жіночої праці. У червні 1882 р. було опубліковано закон, який дозволяв працю дітей на промислових підприємствах з 12 років. Для 12—15 річних працівників встановлювався 8-годинний робочий день, і вони могли працювати тільки вдень. Не допускалося використання їхньої праці в нічний час та на шкідливих виробництвах. Для контролю за виконанням закону встановлювалася фабрична інспекція. Законом від 3 червня 1885 р. заборонялася нічна робота жінок та підлітків, які не досягли 17 років, у текстильній промисловості.

З червня 1886 р. було затверджено закон "Про нагляд за за­кладами фабричної промисловості і про взаємовідносини фаб­рикантів і робітників". У ньому регламентувався договір про найм, вводилась обов'язкова видача робітнику розрахункової книжки, встановлювався порядок видачі зарплати не рідше двох разів на місяць, дозволялося штрафувати робітників тільки в разі неналежного виконання роботи, прогулу і пору­шення порядку. Штрафні суми йшли не фабриканту, а на по­треби опіки робітників. Скасовувалася плата з боку робітників за медичну допомогу, освітлення цехів, користування фабрич­ними знаряддями виробництва.

Законом від 2 червня 1897 р. "Про тривалість і розподіл ро­бочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості" робочий день обмежувався 11,5 год. У передсвяткові дні робо­чий день скорочувався до 10 год. Офіційно узаконювалось до­тримання недільних і святкових днів.

Вживались заходи щодо встановлення відповідальності підприємців за заподіяння шкоди здоров'ю робітників. Закон від 8 березня 1861 р. зобов'язував створювати гірничозаводські товариства з касами взаємодопомоги, які повинні були виділя­ти кошти на лікування робітників. У 1866 р. уряд порушив питання про те, що промислові підприємства повинні мати лікарні з розрахунку 10 ліжок на 1000 працівників. У 1886 р. остання норма з рекомендаційної стала обов'язковою. Видача грошових допомог у зв'язку з хворобою робітників загально­державним нормативним актом не регламентувалась, але в 90-ті роки XIX ст. вона набула поширення і такими видачами користувалися до 40 % робітників.

У другій половині XIX ст. бере початок страхування робіт­ників і опіка їх у зв'язку з хворобою, каліцтвом чи старістю. У 1861 р. було прийнято закон "Про допоміжні товариства" при казенних заводах. Законами 1861 і 1862 pp. на підприємствах гірничої промисловості вводилися пенсії за втрату працездат­ності у зв'язку з каліцтвом та за багаторічну роботу (похилий вік). Пенсії виплачувалися через каси взаємодопомоги. З 1887 р. почали діяти правила про видачу допомог робітникам і служ­бовцям державних залізниць. У травні 1888 р. набрав чинності закон, який зобов'язав власників приватних залізниць створю­вати пенсійні каси для видачі допомог у зв'язку з хворобою і пенсій при залишенні роботи у зв'язку з втратою працездат­ності. Фінансовий фонд кас складався із внесків залізничних товариств, робітників і службовців.

У 1901 р. прийнято "Тимчасові правила про пенсії робітни­кам казенних гірничих заводів і рудників, які втратили пра­цездатність на заводських і гірничорудних роботах". 2 червня 1903 р. прийнято закон "Про винагороду потерпілим внаслідок нещасних випадків робітникам, службовцям і членам їхніх сімей на підприємствах фабрично-заводської, гірничозаводсь­кої промисловості". Це перший закон, в основу якого було по­кладено принцип обов'язкового страхування. За цим законом робітникам встановлювалася матеріальна компенсація за запо­діяну їм шкоду в результаті нещасних випадків, які сталися в процесі роботи. У відшкодуванні збитків можна було відмови­ти тільки у зв'язку з грубою необережністю або злим наміром самого робітника. Потерпілим за рахунок коштів підприємця виплачувалися допомоги чи пенсії в розмірі половини заробіт­ку з часу отримання травми до дня поновлення працездатності чи до офіційного визнання повної непрацездатності. При ви­знанні робітника повністю непрацездатним призначалася пен­сія у розмірі 2/3 річного заробітку. Підприємці зобов'язували­ся забезпечити потерпілому безплатну медичну допомогу або відшкодувати витрати на лікування. У зв'язку зі смертю потерпілого в результаті нещасного випадку або в період лікуван­ня чи не пізніше двох років з часу його настання підприємець повинен був брати на себе обов'язок пенсійного забезпечення сім'ї, що втратила годувальника. Вдовам встановлювалася пен­сія в розмірі 1/3 річного заробітку померлого довічно чи до нового одруження.

Дітям до 15 років пенсія призначалась у розмірі 1/6 заробіт­ку померлого, а повним сиротам — в розмірі 1/4 заробітку кож­ному. Цей закон охоплював 25 % робітників царської Росії.

У лютому — березні 1912 р. III Державна дума прийняла пакет страхових законів "Про затвердження канцелярій у спра­вах страхування робітників", "Про затвердження Ради у спра­вах страхування робітників", "Про забезпечення робітників на випадок хвороби", "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві". Ці закони затверджені Миколою II 23 червня 1912 р. і з цього дня набрали законної сили. Загаль­не керівництво соціальним страхуванням у країні здійснюва­ла Рада у справах страхування робітників при Міністерстві торгівлі й промисловості. У губерніях та великих містах ство­рювалися страхові канцелярії, які спостерігали за виконан­ням страхових законів. Робочими органами на місцях були лікарняні каси та страхові товариства. Останні об'єднували зі страховою метою роботодавців по округах. У царській Росії діяло декілька тисяч страхових кас і близько 10 товариств.

Відповідно до закону "Про страхування робітників від нещас­них випадків" обов'язкове страхування робітників покладалося на підприємців, які повинні були застрахувати всіх своїх пра­цівників у спеціальних страхових товариствах, що створювали­ся за територіальним принципом. їхніми членами були власни­ки підприємств кількох губерній. Фінансові страхові фонди фор­мувалися виключно із внесків підприємців. Управління страхо­вим фондом і всіма справами товариства здійснювали його керівні органи в особі загальних зборів, правління, ревізійної комісії і спостережного комітету. Крім покриття поточних ризиків, по­в'язаних з нещасними випадками на виробництві, закон зобо­в'язував страхові товариства мати пенсійний фонд.

Обов'язковому страхуванню підлягали всі працівники підприємства за умови, що розмір їхнього річного утримання не перевищував 1500 руб. Робітники користувалися правом на матеріальну допомогу у зв'язку з втратою працездатності через тілесні пошкодження, отримані в результаті нещасних випадків на виробництві. Потерпілі протягом перших 13 тижнів отри­мували допомогу з лікарняної каси підприємства. Після цього вони переходили під опіку страхових товариств. Незалежно від сімейного стану їм виплачувалася допомога в розмірі 2/3 заро­бітку до видужання або до дня визнання повної чи часткової непрацездатності. Після встановлення непрацездатності потер­пілому призначалася пенсія, що сягала 2/3 заробітку залежно від ступеня каліцтва.

Якщо робітник був повністю непрацездатним, тобто втратив зір, руки чи ноги, то йому виплачувалася пенсія в розмірі пов­ного заробітку. Для своїх пенсіонерів страхові товариства ство­рювали богадільні.

Законом "Про страхування робітників на випадок хвороби" введені грошові допомоги робітникам, які захворіли, та надан­ня медичної допомоги. Для страхування робітників на випадок хвороби при кожному підприємстві з кількістю робітників не менше 200 створювалися лікарняні каси. Дрібні підприємства могли створювати спільні лікарняні каси. Працювали вони на підставі статуту, що затверджувався спеціально створеними органами нагляду — страховими канцеляріями. Органами управління лікарняними касами були загальні збори як їхній вищий орган та правління, що було виконавчим органом. За­гальні збори складались із представників робітників та робото­давців. Останнім належало 2/3 від числа голосів робітників. Правління каси складалось із представників обох сторін, але роботодавець мав на один голос менше, ніж представники ро­бітників. Грошовий капітал лікарняної каси створювався за ра­хунок внесків застрахованих робітників та відрахувань влас­ників підприємств. 60 % коштів складались із внесків робіт­ників, а 40 % — із відрахувань роботодавця. На лікарняні каси покладалася видача допомоги: 1) на випадок хвороби; 2) на випадок каліцтва; 3) на випадок пологів; 4) на випадок смерті. Крім цього, ці каси могли надавати матеріальну допомогу сім'ям потерпілих і безробітним. Тим, хто занедужав, випла­чувалася допомога у зв'язку з хворобою в разі втрати праце­здатності. Видача допомог проводилась з 4-го дня захворюван­ня, але не більше 26 тижнів. Розмір їх визначався загальними зборами каси на підставі встановлених законом норм: для сімей­них — від 1/3 до 1/2 заробітку, для одиноких — від 1/4 до 1/2 заробітку. Відповідні розміри допомог встановлювались на поховання.

Допомога при пологах видавалася тільки тим жінкам, які пропрацювали на підприємстві не менше 3 місяців — упродовж 2 тижнів до і 4 тижнів після пологів у розмірі 1/2 повного заро­бітку.

Закон передбачав надання робітникам медичної допомоги, зокрема первинної, при раптових захворюваннях і нещасних випадках, амбулаторного лікування, лікування у стаціонарних закладах і прийняття пологів з повним утриманням. Витрати за медичну допомогу робітникам покладалися на роботодавців. Усі види лікувального обслуговування були безплатними. У випадку втрати робітниками працездатності у зв'язку з хворо­бою підприємець був зобов'язаний забезпечити безплатне ліку­вання впродовж чотирьох місяців.

Положення обох законів, що стосувалися страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби, збігалися щодо за­страхованих осіб, тобто робітників і службовців фабрично-за­водської, гірничої, гірничозаводської промисловості, під­приємств приватних залізниць і внутрішнього пароплавства, за винятком дрібних підприємств із кількістю робітників 20— ЗО осіб. Страхуванням на початку XX ст. було охоплено 3 млн робітників. Діяли ці закони тільки в регіонах Європейської Росії.

 

< Попередня   Наступна >