47

---

Тема № 1.

СУТЬ І ЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Україна - соціальна держава. Соціальне забезпечення як функція держави. Соціально-правова природа соціального забезпечення. Право людини на соціальне забезпечення. Особлива форма правових відносин по соціальному забезпеченні. Суб’єкти соціального забезпечення. Громадяни як суб’єкти соціального забезпечення. Розподіл суспільних фондів споживання в сфері соціального забезпечення. Соціальне забезпечення як правова форма матеріального забезпечення. Соціальне забезпечення як форма стимулювання громадян. Співвідношення та взаємодія соціального забезпечення, соціального захисту та соціального страхування. Соціальне забезпечення як галузь національного права. Система нормативно-правових актів по соціальному забезпеченню. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна. Через соціальне забезпечення до інших умов життя. Стан проблеми в юридичній літературі.

З усіх функцій держави чи не найважливішою є захисна, а особливо сьогодні. В наш час, час природних катаклізмів, по­літичних баталій та економічних криз, ця функція набирає чи не найбільшої значущості.

Таке складне політично-економічне явище як держава, існує для людини, для задоволення її інтересів і потреб. Адже хто, як не держава, повинен захистити того, хто їй служить, кому, як не державі, потрібно. створити всі необхідні умови для впевненості людини в завтрашньому дні. І цю впевненість допоможе вселити в людей соціальне забезпечення.

У процесі глибокої реформи фундаментальних економічних, політичних та духовних основ суспільства все частіше почали проявлятися кризові явища, які охопили все наше суспільство. Зрозумівши це, Україна стала на шлях побудови свого національного права. Юридичні та організаційні засади, на основі яких вона функціонувала

протягом останніх років, вступили у серйозні протиріччя з новими соціально-політичними реаліями. З одного боку - зростаюче усвідомлення людьми своїх невід’ємних прав людини і громадянина, сфера яких виявилася куди ширшою, ніж вважали, а з другого - загострення соціальної напруги.

Отже, назріла необхідність переосмислення взаємодопомоги держави та громадянина, принципів їх взаємодії, вироблення нової концепції функціонування однієї з найважливіших державних ланок, що в свою чергу вимагає радикального перегляду існуючої нормативно-правової основи організації та діяльності такої функції держави, як захист, і як його правовий про­яв - соціальне забезпечення.

Ось чому Україна, ставши на шлях незалежності та побудови правової держави, повинна направити свою діяльність на фор­мування національного права. Враховуючи досвід розвинутих країн, беручи до уваги теорію і практику юриспруденції, а також опираючись на юридичну базу, яка сформувалася протягом багатьох років, нашій державі необхідно реформувати свої галузі права, замінити старі новими, прогресивними, а також удо­сконалити основні, базові інститути права. Такі зміни повинні торкатися і права соціального забезпечення.

Важливо виробити правильне уявлення про сутність такого багатоаспектного явища як соціальна політика, розкрити сис­темні зв’язки в механізмі трансформації правових норм, які регулюють соціальне забезпечення в системі діючого законодавст­ва і практики його застосування.

Чому різняться погляди на проблему соціального забезпечення? Чи можливо досягти згоди у цій сфері? Чи існує єдиний і абсолютний критерій оцінки повноти реалізації того чи іншого виду соціального забезпечення? Ймовірно, що в даному випадку якнайкраще підходить правило: скільки людей, стільки й думок. Не зрозумівши, що таке соціальне забезпечення, і яким повинен бути його правовий статус та вираз, важко не тільки ви­робити нормативну базу галузі права соціального забезпечення, але й гідно оцінити його концепцію в цілому.

Серед понять, якими користується сучасна правова наука, соціальне забезпечення в Україні відносять до найменш розви­нутих категорій. У правовій та економічній науках цей термін використовують у різних значеннях, а звідси й різні його тлумачення і трактування.

Який же початковий зміст поняття „соціальне забезпечення“? Чи існує воно само по собі, незалежно від оточуючої дійсності, а чи є неподільним з тією соціальною, економічною, політич­ною, духовною сферами, у яких живе людина? Чи є соціальне забезпечення галуззю права, а звідси - цілісною категорією, чи можливе роздрібнення його на окремі, самостійні, не залежні один від одного інститути та норми права? Тільки перелік пи­тань показує, наскільки непроста проблема визначення основ­них засад соціального забезпечення.

Соціальне забезпечення повинно відображати глибинні соціально-економічні процеси, а не намагатися змальовувати офіційну ідеологію у викривленому світлі, обіцяючи громадянам швидку адаптацію до „чергових” реформ. Треба зазначити, що соціальне забезпечення повинно анулювати соціальну незахи­щеність людей, підґрунтям якої с безпорадність і навіть страх перед тими змінами, що відбуваються у суспільстві. Стержнем соціального забезпечення с адаптація до економічної „мізерії“, маргінальної безтурботності, примусу вступати в нові умови по­буту різних соціальних верств, що вимагає затрат питомих зусиль таланту, постійного пошуку. Все це ставить людей, трудові колективи, цілі соціальні верстви у незвичне для них становище. І в даному випадку основну роль відведено соціальному забезпеченню. Нині воно повинно ефективно діяти на користь людині.

У сьогоднішніх умовах, з одного боку, організація соціально­го захисту має більші можливості, ніж раніше, а з другого - ця діяльність повсякчасно ускладнюється, особливо через старе мислення, яке залишилося у наших службовців від командно-адміністративної системи. Беручи під захист громадян, треба мати на увазі, що будь-яка соціальна акція повинна керуватися інтересами не тільки державотворення, як цього вимагає сучасний політичний момент, а інтересами людини, як цього вимагає здоровий глузд.

Нерідко, коли мова йде про соціальне забезпечення населення, його зводять лише до підтримки знедолених, пристарілих та сиріт. Однак соціального забезпечення потребують всі верстви населення, щоб безпосередньо реалізувати свої природні, про­фесійні та інші можливості. Соціальне забезпечення повинно стояти на сторожі інтересів людей, дбати про їх добробут, який вимірюється багатьма компонентами, а не тільки кількісно матеріальних благ. Соціальне забезпечення повинно виробити гарантії для населення, для його адаптації до ринкових відносин, а також зорієнтувати політику держави та державних інсти­туцій на людину. І це повинно бути не лише на рівні запальних промов та передвиборних програм.

З цим повинні рахуватися всі, починаючи від Президента і закінчуючи державним службовцем найнижчого рівня, починаючи від власника або уповноваженого ним органу і закінчуючи приватним підприємцем.

Насамперед, соціальне забезпечення повинно бути спрямоване на створення і втілення у життя національної соціально-еко­номічної моделі розвитку України, яка враховувала б українську соціально-економічну генетику і світовий господарський досвід. Жодну зарубіжну найпривабливішу модель соціального забезпечення не можна механічно переносити на українську дійсність. Україна може тільки скористатися зарубіжним досвідом, але має йти своїм шляхом до цивілізованості в економіці соці­альних відносин.

Не слід також забувати, що соціальне забезпечення - це потужний інтелектуальний потенціал, зокрема економічної, правової та інших галузей науки.

Соціальне забезпечення населення України в період входження у ринкові відносини - це утвердження соціальної справедли­вості, боротьба з мафіозними структурами, з потуранням „прихватизація“, з руйнацією і забрудненням природного довкілля, сприяння талантам для самореалізації здібностей, підтримка господарської, наукової та іншої ініціативи, спрямованої на зміцнення, розбудову і підвищення авторитету української держави, нарешті, це боротьба з розкраданням національного багатства, з аморальністю, з усім тим, що перешкоджає інтегруванню Ук­раїни у Європейське співтовариство і світову цивілізацію.

Таким чином, соціальне забезпечення в сучасній Україні має широкі завдання економічного, соціального і правового захисту населення з позицій національних інтересів і цивілізованих ви­мог. Не забуваючи, насамперед, про малозабезпечені соціальні групи і верстви населення, потрібно широко впроваджувати со­ціальне забезпечення. Що ж включає в себе широке впровад­ження соціального забезпечення? Це юридично закріплені керівні ідеї, начала, засади, можливості особи володіти і користуватися конкретними благами, пільгами або перевагами в соціальній сфері. Але ж формула „юридично закріплені можливості“ повинна мати і вузьке значення, яке залежить від певної владної сили в суспільстві, якою є держава в особі її відповідних законодавчих органів. При цьому держава не володіє абсолют­ною свободою у виборі і юридичному закріпленні можливостей особи, а проводить їх за такими економічними, культурними і політичними умовами, які існують в даному суспільстві, а також за історичними та етнічними традиціями і особливостями національного характеру.

Соціальне забезпечення не повинно відображати політику тих, хто стоїть при владі, а тому не повинно змінювати відносини між людьми, особою і державою. Але є й інший бік пробле­ми. Якщо соціальне забезпечення людей не змінювалось би залежно від керівника влади, правлячої партії, то це оптимізувало б соціальну політику. Але право на соціальне забезпечення як явище є вічним, абсолютним, раз і назавжди дане людству з моменту народження незалежно від суспільства, у якому людина живе, від влади, яка керує суспільством, від ситуації, яка склалася на даний момент. Джерелом у даному випадку може виступати сама ідея соціального забезпечення. Але, враховуючи різноманітність поглядів людей, ідеї соціального забезпечення можна брати з різних основ: „матеріприроди“, „божої волі“, „початкової суті самої матерії“ та з інших субстанцій.

В останні роки сама логіка реального життя привела багатьох до осмислення необхідності пов’язувати ґенезу існування со­ціального забезпечення перш за все з тими процесами, що про­ходять у суспільстві. Але такий зв’язок не завжди логічний: адже існує не тільки позитивний вплив економіки і політики на соціальне забезпечення (що можна тільки вітати), але й негатив­ний (хоча це також динаміка).

Отже, зупинимося на тому, що соціальне забезпечення - це інстинкт самозбереження, спосіб захисту від природних катаклізмів, примх економіки, політики, ринкових відносин та ін­ших „сюрпризів“, які нам підносить наше життя, і ніхто не мо­же змінити його в інший бік.

Щоб краще зрозуміти суть соціального забезпечення, потрібно торкнутися містифікації природи даної галузі. Вона бере свої початки ще з XVII-XVIII століття, епохи становлення і утвер­дження так званої буржуазії (а за сьогоднішніми мірками - під­приємців). У цей історичний період вона розважливо розглядала соціальний захист як необхідність, як розвиток повити етапу суспільної динаміки.

Історія людства - це історія розвитку захисту від природи, від нападників, загарбників, колонізаторів, від політики, еко­номіки, від експлуатації, від нелюдського життя. Соціальне забезпечення - це також одна з гілок захисту. І саме тому воно є об’єктивною необхідністю прискорення розвитку продуктивних сил та виробничих відносин. Усвідомлення того, що історичний процес можливий тільки при зростаючому соціальному забезпеченні, було б загальним досягненням суспільної думки.

Розуміючи політичну привабливість цієї ідеї, потрібно віддати належне соціальному забезпеченню як обов’язковій перед­умові суспільного прогресу і проголосити його невід’ємною, при­родною політикою сьогоднішнього суспільства.

Для того, щоб краще зрозуміти значення соціального забезпечення в сучасний період, доцільно звернутися до історії. Після перемоги так званих буржуазних революцій у деяких країнах соціальне забезпечення відобразилося у певних документах того періоду, а саме - було закріплене право людини на соціальний захист. У цей час з розумінням прийняли і теоретичне обґрунтування прогресивної ідеї, яка була заснована на світській направленості забезпечення, нерівності соціальної забезпеченості, довільності та індивідуальності, звичаєвості та привілейованос­ті. Тогочасну соціальну захищеність розглядали як нагороду, як привілей.

Соціальне забезпечення має природній характер не в тому значенні, що природа такого захисту - у невизнаній, абстрактній „природі речей“ або в розумінні кожним індивідуального прояву „природного захисту“, а в тому, що кожна людина народжується вільною і рівноправною в захищеності або, навпаки, без­захисною, а отже, навколишні обставини не повинні і не можуть позбавити її захисту.

Якщо великі мислителі XVIII століття, які не могли, як і їхні попередники, вийти за рамки, які їм ставила епоха, зробили значний внесок у загальнодемократичне розуміння досліджуваної проблеми, то неможливо погодитися з тими вченими і полі­тиками, які протягом останніх років і сьогодні, в період безперечного прогресу соціального забезпечення, знань про нього, ло­гіки його розвитку, пояснюють соціальну захищеність як винагороду, як результат трудової діяльності, як привілей. Звичай­но, у дечому вони праві, як, наприклад, у випадку з пенсіями чи пільгами. Але ж не можна все узагальнювати. Таке твер­дження заперечує істину, перешкоджає пізнанню соціального забезпечення як об’єктивно існуючої реальності.

Кожен, хто прагне розібратися в проблемі соціального забез­печення, зустрічаючись із такими твердженнями, неминуче запитує себе: а як же бути в такому випадку з інвалідами або з іншими непрацездатними, які не отримують такого привілею, як пенсія; з тими багатодітними матерями, які в силу сімейних обставин так і не розпочнуть своєї трудової діяльності; з дітьми, обділеними радістю сімейного життя; з тими людьми, які є каліками від народження і т. д. Ось чому напрошується висновок про природність соціального забезпечення. А вже сам підхід до кожної людини повинен бути диференційованим та індивідуальним.

Вперше ґрунтовно на ці та інші пов’язані з ними запитання соціального забезпечення звернули увагу ще в середині XIX ст.

На основі наукового аналізу дійсності встановили, що „вічні істини“, „вічна справедливість“, „рівність“ - невід’ємні права людини, що випливають із самої природи, і є нічим іншим, як ідеалізатором юстиції, рівності всіх перед законом, а також рівної захищеності всіх і вся.

Істинна природа соціального забезпечення знаходить свій прояв у досить складних діалектичних процесах перевтілення економічних вимог в юридичні норми. Адже останні не виникають безпосередньо зі структури виробничих відносин. Між економічним устроєм суспільства та правами людини стоїть влада в особі держави, і вона трансформує соціальні відносини у праві. Закономірно, що така діяльність держави завжди повинна бути детермінованою в кінцевому результаті на користь людини. Якщо ці відносини зупиняються на фактичній рівності, то створюються всі умови для всезагальності та вседоступності соціального забезпечення.

Це непохитна об’єктивна закономірність, яка в реальному житті не завжди проявляється однозначно. Тому рівень соціального забезпечення залежить в кожній конкретній країні від багатьох обставин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. І, перш за все, від державно-правового режиму і політичної та економічної ситуації. Навряд чи хто-небудь візьметься заперечувати те, що країна з ринковою, але нерозвиненою еко­номікою за своєю природою суперечить основним інститутам соціального забезпечення. Вона не в змозі забезпечити кожному нормальний захист у соціальній сфері, оскільки така економіка побудована на функціонуванні в умовах більшого чи меншого надлишку робочої сили. Таким чином, ця обставина штовхає країну вперед (адже конкуренція - умова прогресу). Але водно­час несправедливо було б і абсолютизувати дану ідею. Адже про­блема не в тому, як назвати, і не в тому, щоб побачити причи­ни, а в тому, що робити, і в тому, щоб шукати шляхи виходу на високий рівень соціального забезпечення.

Важко зрозуміти тих, хто відкидає саму природу соціального забезпечення, прагне ідеологізувати або, скажімо, політизувати соціальне забезпечення. Вони не зважають на те, що соціальне забезпечення це вимога реальності, це сама реальність, це сус­пільні відносини між людьми, між державою та людьми, у яких соціальне забезпечення отримує принципово інше забарвлення з відтінками економічних законів та реальностей життя. Але з іншого боку, і це заперечити неможливо, політика і державна ідеологія все ж таки мають вплив на соціальне забезпечення. Адже прихід нових людей до влади призводить до зміни політики соціального забезпечення. Співвідношення вищесказаного втягує прихильників тих чи інших ідей у парадоксальну ситуацію: не бажаючи припускати можливості політичної основи соціального забезпечення, необхідно усвідомити значний вплив політичних процесів на соціальне забезпечення. А з другого бо­ку, існує все ж таки логіка історичного процесу, яка зумовлює необхідність розвитку, в тому числі і всередині самого захисту для налагодження та пристосування соціального забезпечення до реалій сучасного життя.

Сьогодні ми бачимо, що система соціального забезпечення під впливом значних змін в економічній і соціальній структурах суспільства набуває нових рис. Причому зберігаються важелі політичного господарювання, а в деяких випадках і зростає рі­вень забезпечення особи. Але поряд з тим пізнання суспільної природи, закономірностей розвитку і вдосконалення аж ніяк не зменшує у цьому процесі суб’єктивний фактор, який не тільки може надавати прискорення, але і пригальмовувати, а інколи й нищити досягнуте. Прикладом цього може бути наше суспільство в минулому.

Тому сьогодні, звертаючись до міжнародного законодавства у сфері соціального забезпечення, потрібно шукати не тільки но­ві форми захисту, але й засоби для втілення цих форм захисту у життя. Видається очевидним, що неможливо буде обійтися без повного використання кращих демократичних інститутів та традицій, які створило людство за багатовікову історію, у відбудові та розвиткові всього того, що зруйнували, занедбали та забули за останні роки.

Справою особливої ваги є формування якісно нової галузі ук­раїнського законодавства - права соціального забезпечення. Ви­рішення цього завдання нерозривно пов’язане з максимальним забезпеченням відповідальності держави перед громадянином, а також із підвищенням авторитету закону і неухильним його виконанням всіма членами суспільства.

Тут варто звернути увагу ще на один аспект: декларування захищеності та забезпеченості характеризує проблему лише з формального боку. Вирішальним питанням є реальність впро­вадження цих інститутів на практиці, можливість користування ними у повсякденному житті. Причому ця можливість не для вибраних, не для окремих соціальних груп, а для кожного гро­мадянина. Принципово важливими є наявність соціальних, еко­номічних, політичних, юридичних гарантій, незворотна дія ме­ханізмів їх юридичного захисту. Реалізація права соціального забезпечення полягає у впровадженні в життя передбачених нормативними актами соціальних можливостей досягнення осо­бою певного „матеріального“ результату, тобто користування різноманітними благами і цінностями для задоволення особистих та суспільних потреб та інтересів.

У сучасний період соціальне забезпечення впливає на актив­ність особи через здійснення комплексу заходів, а також через створення соціальних умов та усунення негативних факторів. Зараз створені сприятливі умови для усунення протиріч захис­ту, а також для реальної можливості його використання. Але, як свідчить історичний досвід, самої можливості ще не достат­ньо. Потрібно цією можливістю розумно скористатися.

Крім загальних гарантій, для повноцінної реалізації соціального забезпечення необхідна добре продумана та розроблена в законодавстві система соціальних засобів, належний правовий механізм, підкріплений конкретною організаційною роботою державних органів та громадських організацій. Відсутність такого механізму стала однією з причин серйозної деформації соціального забезпечення особи. Вся глибина негативних наслідків таких упущень стала особливо очевидною в умовах переходу країни до ринкової економіки (щоб у майбутньому побудувати розвинуте соціально-демократичне суспільство). Для відновлення, точніше сказати, для побудови досконалого механізму соціального забезпечення потрібно буде не тільки подолати й усунути серйозні упущення у функціонуванні інститутів соціальної політики, але й набагато глибше і серйозніше докорінно обновити існуючі та впровадити у життя нові, демократичні, прогресивні інститути та процедури, реальні правові засади, гарантії та принципи. Все це можна зробити тільки через відродження істинної цінності особи за допомогою розширеного взаємозв’язку між державним управлінням та самоуправлінням, децентралізації контролю та централізації керівництва. Розвиток само-управлінських засад покликаний не тільки „з’єднати“ управ­лінський апарат і маси, а й розмістити людину в центрі управ­ління справами, забезпечити певний контроль громадян над процесом розробки і здійснення управлінських рішень для гарантії реалізації прав людини, в тому числі і права на соціальний захист.

Закономірно виникає запитання: чи такі проблеми характерні для нашого суспільства? Відповідь на дане запитання не мо­же міститися у факті проголошення принципових положень со­ціального забезпечення. Не можна виходити з того, що можли­вості реалізації соціального забезпечення є проблемою лише самої людини. Добре, якщо конкретна особа такими можливостями володіє. А як же бути тим мільйонам громадян, становище яких у суспільстві зумовлює серйозні обмеження в реалізації задекларованих положень? Хіба не суперечить здоровому глузду твердження про те, що, якщо людина „вільна у своєму ви­борі“, то вона повинна сама себе і захищати. Так, людина вільна і вільна у виборі щодо захисту. А цей захист повинна забезпе­чити вже держава.

Це стає очевидним, якщо усвідомити, які неоднакові можли­вості надає своїм громадянам суспільство, в якому впевнено се­бе почуває той, хто реально володіє впливом. Він і визначає індивідуальне, егоїстичне розуміння соціального забезпечення. І цю тенденцію необхідно якомога швидше зупинити, тому що в недалекому майбутньому це може призвести до реалізації соціального забезпечення через „матеріальний стан“, а для „немайнових прошарків“ воно так і залишиться недоступним.

Існує також погляд, що людина може отримати волю поза суспільством і навіть наперекір державі, що правовий та соціальний захист існує для виособлення людини, для відокремлення її від держави. Але ж це абсурд. Життя показує, що діяльність найпростіше реалізується не в ізоляції, а в тандемі. Хоча тут можна задати риторичне запитання: кому це вигідно? Взаємозв’язок держави і особи вигідний як для однієї сторони, так і для другої. Людина працює на себе, а отже, і на державу, на суспільство. Це вигідно державі. Але і держава віддячує за це людині. Одним із прикладів є соціальне забезпечення.

У той же час ніхто не впадає в ідилію, думаючи, що при такому взаємозв’язку проблема соціального забезпечення повніс­тю вирішена. Важливими є можливості, закріплені у тому чи іншому нормативному акті для того, щоб дозволити кожній осо­бистості розкритися повністю, застосувавши свій творчий потенціал на благо суспільства, а відповідно, і для себе. Такі можли­вості може розкрити тільки відповідний рівень соціального забезпечення, при якому людина не буде хвилюватися, хто завтра прийде їй на допомогу і куди звернутися зі своїми проблемами.

Соціальне забезпечення в сучасний період повинно також від­повісти на запитання: чи достатньо для певного відчуття захи­щеності лише самого природного права людини на соціальний захист; чи такий стан можна тільки відчути при неповноцінно­му використанні максимально належної системи прав та свобод у комплексі правил поведінки, що регулюють правовий стан особи у різноманітних сферах життя суспільства?

Відповідь очевидна: людині для її вільного та всебічного роз­витку однаково необхідні певні суспільно-політичні, матеріальні та духовні умови, які закріплені у відповідних нормативних актах. Відсутність будь-яких з них (або навіть зниження їх значення в порівнянні з іншими) не може не позначитися негатив­но на правовому становищі особи в цілому.

Звичайно, існують і інші погляди, прихильники яких не бажають погодитися з єдністю всіх систем захисту людини в сус­пільстві, а пропонують розділити захист на основний та додат­ковий. Основний, провідний захист - це захист політичний, а все решта соціальний захист. Поряд з цим не можна не сказати, що протягом багатьох років наше суспільство теж мало под­війний підхід до правового захисту громадян. Наполягаючи на першості політичного захисту, соціально-економічному захисту відводили другорядну роль, допоміжну, і він розвивався в науковій думці. Такий підхід до захисту та соціального забезпечення аж ніяк не сприяв продуктивному обговоренню проблеми.

Чи є які-небудь вагомі обґрунтування цієї однобокої позиції? Чи можна її визнати справедливою? Чи можна назвати такий захист всебічним і повноцінним? А, можливо, такі запитання взагалі недоречні? Адже існує широке значення правового захисту - захисту людини у всіх сферах життя, та вузьке - кон­кретний захист у кожній сфері життя, в тому числі і в соціальній сфері. Але ні в якому разі не потрібно применшувати роль того чи іншого захисту, вони є рівноцінними та взаємопов’язаними.

Щоб не піддатися політичним емоціям у вирішенні даної проблеми, потрібно підходити до неї об’єктивно, на науковій основі, потрібно керуватися зростаючим взаємозв’язком різних сфер людської життєдіяльності. Будь-яка категорія захисту однаково важлива для того, щоб максимально забезпечити гідне існування людини.

Підкреслюючи рівноцінність всіх категорій захисту, не можна не враховувати, перш за все у концепційному аспекті, соці­ально-економічні умови. Саме вони створюють надійну матеріальну основу ефективної реалізації всіх категорій захисту, в тому числі й соціального. Наголошуючи на цьому, сучасна концепція ніяк не схильна абсолютизувати соціальний захист. Мова йде лише про надання завершеності дійсно науковому під­ходові до соціального захисту, базуючись на об’єктивному аналізі реальної діяльності, виходячи з того, що правове становище особи в суспільстві, а також її захист ніколи не можуть бути ви­щими від економічного рівня відповідної суспільно-економічної формації. Якщо законодавець і вдається до того, щоб у політич­них цілях випередити існуючі можливості, то реальна правова і політична, а особливо економічна практика все розставляє „на свої місця“.

Таким чином, з’ясувавши основні питання комплексної проблеми соціального забезпечення, можна прийти до деяких загальних висновків. Суто юридична проблема має дуже важливе соціальне та політичне звучання і є однією з визначальних у формуванні суспільного життя. Не випадково вона стає епіцентром зростання невдоволеності у суспільстві.

Нерідко відсутність єдиного розуміння одних і тих самих тер­мінів породжує безліч неправильних тлумачень, і як результат - порушення законодавства та неякісність соціального забезпечення.

Істинно наукова концепція соціального забезпечення повинна позбутися прагматичного, політизованого погляду. Сьогодні вона будує фундамент на послідовному науковому підході до проблеми, використовуючи сучасну юридичну науку, базуючись на об’єктивній оцінці теоретичних позицій і далеко неоднознач­них, суперечливих фактів реальної правової практики з врахуванням всіх проблем її розвитку.

З погляду цієї концепції соціальне забезпечення - це одночасно і проголошена, і гарантована можливість забезпечити необхідні умови для повноцінного розвитку людини: в сім’ї, праці, відпочинку, управлінні і т. д. Це система соціальних та юридич­них гарантій, які захищають людину від свавілля інших, забезпечують впевненість у завтрашньому дні. Ця система дозволяє гармонійно співставити інтереси особи та всього суспільства, не приносячи при цьому в жертву особу, але й не знімаючи з кожної особи покладену на неї відповідальність. Це - свобода реалізувати себе.

У ситуації, що склалася, існує єдиний конструктивний ви­хід - коректне обговорення будь-якої важливої проблеми зі сфери соціальної політики, та й це тільки в умовах, коли кожна сторона керується своїм внутрішнім переконанням, а також ви­могами українського законодавства та існуючими міжнародно-правовими документами, і прагне вдосконалити соціальне забезпечення, забезпечити кожній людині гідні умови життя.

 

< Попередня   Наступна >