ТЕМА 13 Гарантії виконання зобов’язання

Римське право - Агафонов С. А. Римське право: Навч.-метод. посіб.

ТЕМА 13

Гарантії виконання зобов’язання

Поняття гарантій виконання зобов’язання. Римське право не знало досконалих механізмів примусу боржника до виконання свого зобов’язання, а отже такий примус був майже неможливий. Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого фактору для боржника, а тому з’являється зацікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів які могли б стати гарантами належного відношення боржника до своїх обов’язків. Гарантії виконання зобов’язання відігравали додаткову роль, але разом з відповідальністю складали досить дієвий механізм. Суть їх заключалася не в примусі боржника до виконання (хоча в деякій мірі ця функція була властива і їм), а були спрямовані на кінцевий результат – забезпечення виконання зобов’язання. Тобто, за допомогою цих засобів зобов’язання виконувалося не обов’язково особисто боржником, не обов’язково за його рахунок, не обов’язково добровільно, але виконувалося обов’язково.В залежності від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов'язання отримував повну владу над членами сім’ї боржника, оскільки вважалося що відповідає боржник не особисто, а разом із всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Такий стан речей стимулював боржника до найшвидшого виконання зобов’язання та звільнення своєї сім’ї від кредитора. На більш пізньому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та відповідальності в одній особі. Офіційно визнається, що відповідає по зобов’язанню той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми – особистої та реальної гарантії зобов’язань. При ос

обистій гарантії у відносини боржника та кредитора вводиться додаткова особа – гарант, яка бере на себе обов’язок виконання, якщо боржник на це не спроможний. При реальній гарантії – кредитор отримує владу над майном боржника, яке стає заставою.Особисті гарантії (поручительство). Особисті гарантії виконання зобов’язання встановлювалися у формі adpromissio – додаткової стипуляції третьої особи. Стипуляція відбувалася одночасно з укладенням основного зобов’язання. В залежності від слів, що говорились в момент стипуляції класичне римське право поділяло її на три різновиди: sponsio (від spondeo – урочисто обіцяю), fidepromissio (від fidepromitto – обіцяю по совісті) та fideiussio (від fideiubeo - ручаюсь). Перший різновид застосовувався тільки до римських громадян, оскільки тільки їм було дозволено урочисто обіцяти, перегрини могли сказати "обіцяю по совісті" або "ручаюсь". Згодом, перші дві форми були скасовані, про що свідчать інтерполяції здійснені при Юстиніані, в процесі яких слова sponsio та fidepromissio були замінені на fideiussio. Предметом стипуляції було поручительство третьої особи – у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання, вона несла відповідальність разом з боржником. Розмір відповідальності поручителя не міг перевищувати розміру зобов’язання. Поручительство існувало до моменту припинення зобов’язання (виконання або неможливості виконання). При настанні цього юридичного факту відповідальність з поручителя, як правило, знімалася.Sponsio – являло собою обіцянку, згідно з якою поручитель виступав у якості додаткового боржника, якщо основний не виконає зобов’язання. Цей вид поручительства був можливий лише про родових зобов’язаннях, тобто коли sponsor міг виконати зобов’язання самостійно. При настанні неможливості виконання спонсор все одно залишався зобов’язаним, причому навіть якщо така неможливість виникла з вини боржника. З цього можна зробити висновок, що при sponsio можливість солідарної відповідальності була виключена.Спочатку права спонсора майже не захищалися і він не мав права подати регресний позов до основного боржника за якого сплатив борг. Пізніше, в кінці IV ст. до н.е. законом lex Publilia було передбачене право поручителя, що сплатив борг за основного боржника на витребування сплаченої суми. Позовна вимога забезпечувалася actio depensi при якому обсяг відповідальності збільшувався в два рази.В ІІІ ст. до н.е. з’явилася нова форма поручительства – fidepromissio. На відміну від sponsio вона могла застосовуватися і перегринами. За своїми загальними рисами вона досить схожа із sponsio з тією різницею, що не забезпечувалася можливістю поручителя стягувати в порядку регресу з основного боржника суму заборгованості. Це обумовлювалося тим, що lex Publilia, був прийнятий раніше і не передбачав нової форми поручительства.В середині ІІІ ст. до н.е. було встановлено, що у випадку наявності декількох гарантів, кожен з ним мав право у регресному порядку вимагати свою частку, що була сплачена за основного боржника. Таким чином за словами Гая між спільними поручителями виникало своєрідне товариство ("quandam societatem" – Gai. 3.122). Пізніше, в кінці ІІІ століття відповідальність поручителів була встановлена терміном в два роки. Після спливу цього строку, вони взагалі звільнялися від обов’язку виконувати зобов’язання замість боржника. Крім того, було встановлено що кожен із спільних поручителів відповідає тільки в своїй частці. Реальні гарантії виконання зобов’язання. Реальними гарантіями виконання зобов’язання в Стародавньому Римі вважалися різноманітні види застави. Найстарішим видом застави був nexi datio. Цей інститут походив від стародавніх традицій, коли особа при встановленні боргу добровільно покладала на себе відповідальність у вигляді повного особистого підкорення кредиторові. Таке підкорення обумовлювало можливість саморозправи над боржником або продажем його в рабство за Тибр. Пізніше, цей інститут зазнав певної трансформації і замість угод предметом яких була особа боржника, почали укладатися угоди предметом яких стало його майно. Ці угоди називалися фідуціарними угодами з боржником (fiducia cum creditore). Змістом такої угоди був обов’язок боржника передати кредитору певну річ в забезпечення виконання зобов’язання та його право вимагати цю річ назад при повному виконанні зобов’язання. Кредитор зобов’язаний був це вчинити, а у випадку невиконання зобов’язання з вини боржника отримував її у володіння. Але необхідно зазначити, що річ передавалася кредитору у власність, а тому обов’язок її повернення боржникові був не юридичним, а моральним. Юридичного змісту цей обов’язок набував тільки після укладення додаткової угоди (pactum fiduciae), форма якої почала застосовуватися в період монархії.Відмінності між зазначеними вище видами гарантій, крім об’єкта застави, полягають також в тому, що при fiducia cum creditore майно боржника переходило під владу відразу після укладення основної угоди, а при nexi datio кредитор набував владу над боржником тільки при невиконанні основного зобов’язання останнім, оскільки вважалося, що при переході однієї особи під владу іншої, нею втрачалася свобода, а отже і правоздатність (боржник ставав рабом). Звідси, виключалася будь-яка можливість виконання зобов’язання.Після скасування nexi datio, fiducia cum creditore існувала до кінця періоду принципату. В період абсолютної монархії (при інтерполяціях Юстиніана) термін "fiducia" був замінений новим терміном "pignus". Pignus в науці часто називають ручним закладом. Безперечно, цей вид застави був більш прогресивним та більш пристосованим до умов суспільства, що постійно розвивалося. На відміну від фідуціарної угоди (де об’єкт застави передавався кредитору у власність) при ручному закладі майно боржника передавалося кредитору тільки у тимчасове володіння. Останній не мав навіть права користуватися річчю; порушення кваліфікувалося як "викрадення користування" (furtum usus D. 47.2.55). Всі плоди, що отримувалися від речі, заставоутримувач був зобов’язаний зараховувати в рахунок погашення боргу.У випадку несплати боржником визначеної договором суми боргу, заставоутримувач (кредитор) мав право продати предмет застави для задоволення власних майнових інтересів (D. 47.10.15.32). В цьому випадку зобов’язання припинялося, а боржник звільнявся від його виконання. Особливістю юридичних наслідків зазначеного продажу було те, що кредитор міг претендувати лише на суму реального боргу – решту він зобов’язаний був повернути заставодавцю (D. 20.4.20). У випадку, якщо заставоутримувач не зміг продати об’єкт застави з причини відсутності покупців, він отримував це майно у власність на підставі рішення імператора (С. 8.33.1). З ІІ ст. н.е. почав розвиватися інший вид застави – іпотека (hypotheca). Хоча заставою її можна назвати лише в сучасному правовому розумінні суті цього явища. Римляни ж розрізняли поняття застави у власному розумінні (pignus) і іпотеки (hypotheca). Римський юрист Ульпіан зазначає: "Ми називаємо заставою у власному розумінні те, що переходить до кредитора, іпотекою – те, що у володіння до кредитора не переходить" (D. 13.7.9.2). Основою для розвитку іпотеки послугували земельні правовідносини між власниками землі та наймачами. При укладенні договору найму зазначалося, що все, що було привезене, принесене або приведене на ділянку не повинне вивозитися з неї поки не буде повністю погашена заборгованість. Таким чином, речі, що знаходилися на ділянці потрапляли в іпотеку до власника землі, хоча наймач продовжував ними користуватися. Згодом, іпотека, як форма застави, була розповсюджена і на інші речі. Особливістю її було те, що заставодавець мав можливість заставляти одну і ту ж річ декільком кредиторам. В цьому разі їх претензії задовольнялися по черзі, а той, кому майна не залишилось, подавав позов в загальному порядку. Крім того, іпотека могла укладатися в усній формі, але в період абсолютної монархії був виданий рескрипт, в силу якого іпотека, встановлена письмово, в належному місці (місці знаходження майна) та перед трьома відомими свідками мала пріоритет перед не публічно встановленою (хоча б і раніше) іпотекою.

Семінарське заняття

1. Поняття гарантій зобов’язання.2. Особисті гарантії (поручительство).3. Реальні гарантії зобов’язання (застава).

Термінологічний словник

adpromissio - додаткова стипуляція третьої особиbeneficium cedendarum actionum - привілей на поступки позовних вимогbeneficium divisionis - доля відповідальності гарантаfideiussio - поручительство, що не обмежувалося строком і переходило в спадщинуfidepromissio - поручительство, що не забезпечувалося можливістю поручителя стягувати в порядку регресу з основного боржника суму заборгованостіfiducia cum creditore (фідуціарна угода) - угода, змістом якої був обов’язок боржника передати кредитору певну річ в забезпечення виконання зобов’язання та його право вимагати цю річ назад при повному виконанні зобов’язанняfurtum usus - викрадення користуванняinterdictum Salvianum - інтердикт для отримання володіння речами орендаря, що заборгувавlex Cornelia - закон, що заборонив приймати на себе гарантії по зобов’язаннях на суму більше ніж 20 тис. сестерцій на рікlex Furia de sponsu - закон Фурія, що обмежував відповідальність гарантів двома рокамиlex Publilia - закон, що встановив право поручителя, який сплатив борг за основного боржника на витребування сплаченої сумиnexi datio - застава у вигляді особистого підкорення кредиторові,pactum fiduciae - додаткова до фідуціарної угодаpraeiudicium ex lege Ciceria - попереднє судочинство за законом Цицерія (гарант, що довів відсутність оголошення кредитора про кількість та розмір відповідальності інших гарантів звільнявся від відповідальності)quandam societatem - товариство, що виникало між спільними поручителями (Gai. 3.122)sponsio - обіцянка бути додатковим боржником

Завдання для перевірки знань

1. Що таке гарантії виконання зобов’язання2. Яка відмінність особистих гарантій виконання зобов’язання від реальних?3. Дайте визначення термінам "sponsio" ,"fidepromissio", " fideiussio"4. Що могло бути предметом стипуляції?5. Яким чином визначався розмір відповідальності поручителя?

Радник