144

---

4. ВІДМОВА ПРОКУРОРА ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ЇЇ ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

Складною проблемою інституту підтри­мання державного обвинувачення у суді є пи­тання відмови прокурора від обвинувачення.

Варто зазначити, що прокурор повинен виголосити обвинувальну промову лише в

тому разі, якщо в результаті судового розгляду справи він повністю переконається у винності підсудного. Інакше, згідно ст. 264 КПК і ст. 36 Закону України "Про прокуратуру" він повинен відмовитися від обвинувачення, пояснивши суду в своїй постанові, чому він вважає пред'явлене підсудному обвинувачення необгрунтованим (тобто таким, що не підтвердилось судовим слідством).

Відмова від державного обвинувачення, за наявності для цього достатніх і законних підстав, не тільки право, а й обов'язок прокурора.

Відмова прокурора від державного обвинувачення - це заява прокурора, звернена у вигляді постанови до суду, в якій він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і мотивує неможливість його підтримання щодо підсудного, фактично при­пиняючи, в цілому чи в якійсь частині, продовження обвинувальної діяльності проти даної особи.

Наслідком цього є припинення прокурором обвинувальної ді­яльності, тобто припинення функції обвинувачення. Висловлена у постанові прокурора відмова запобігає розвитку публічної, від імені держави, обвинувальної діяльності і виступає специфічним пра­вовим засобом самоусунення прокурора від здійснення функції об­винувачення.

Залежно від обсягу діяльності, що становить зміст відмови від державного обвинувачення та від осіб, щодо яких прокурор здійснює функцію обвинувачення можна виділити два різновиди такої відмови — повну і часткову.

При повній відмові про

курор повністю відмовляється від об­винувачення.

Часткова відмова від обвинувачення - це пропозиція закрити справу або виправдати особу за однією чи кількома статтями КК, залишивши обвинувачення в інших злочинах.

У зв'язку з цим відмову від обвинувачення не слід ототожнювати із зміною обвинувачення, під якою можна розуміти, наприклад:

- зміну кваліфікації' злочинного діяння;

- пом'якшення окремих формулювань;

- виключення деяких епізодів багатоепізодного злочину;

- зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, наслідках,

- вилучення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих покарання обста­вин, судимостей тощо.

Отже, зміна прокурором свого ставлення до одного з елементів обвинувачення чи до якоїсь частини кожного з них становить зміст його діяльності, характерної для часткової відмови прокурора від державного обвинувачення, і не може розглядатись як особливий випадок зміни прокурором обвинувачення в стадії судового розгляду.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що суть часткової відмови прокурора від державного обвинувачення полягає у за­переченні ним спростованих у суді елементів обвинувачення та збереженні інших, доведених елементів для часткової реабілітації підсудного і здійснення проти нього законної і обґрунтованої об­винувальної діяльності.

Часткова відмова має конструктивний характер, вона не руйнує обвинувачення повністю, а корегує його згідно з фактами та ви­могами закону.

Які ж фактичні обставини і юридичні підстави породжують обов'язок прокурора відмовитись від обвинувачення?

Передусім, це неправильна, помилкова оцінка прокурором ма­теріалів досудового слідства, яка була виявлена у ході перевірки доказів в умовах гласного судового процесу.

Відмова прокурора від обвинувачення можлива і необхідна за умови зникнення у нього твердої переконаності та впевненості в тому, що підсудний винен. А впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилось, - це і є відсутність переконання у винності. Ніяких інших вимог (фактичних обставин) для відмови від обвинувачення закон не висуває.

На практиці прокурор відмовляється від обвинувачення, коли його переконання у винності змінюється невпевненістю у вині, сумнівами. Сумніви ж можуть бути мотивом для відмови від об­винувачення лише за умови, якщо прокурор використав усі перед­бачені законом засоби, щоб їх усунути:

- потрібен ретельний аналіз кожного доказу окремо і всіх доказів у сукупності;

- з особливою увагою мають бути вивчені нові докази;

- встановлені причини, чому нові докази не потрапили в поле зору слідчого;

- перед тим, як заявити постанову про відмову від обвинува­чення, прокурор повинен чітко уявити собі, яких конкретно змін зазнало обвинувачення в суді, тобто стосуються ці зміни тільки формулювання і юридичної кваліфікації інкримінованого підсудному діяння, чи вони підривають самі фактичні підстави і правову суть обвинувачення, роблять його безпідставним.

У першому випадку обвинувачення продовжує існувати, хоч і в трансформованому вигляді, у другому - його існування поставлено під загрозу і обов'язок прокурора публічно сказати про сумніви, які виникли, дати їм об'єктивну оцінку.

На жаль, психологічно це зробити дуже важко.

Як свідчить практика, не поодинокі випадки, коли прокурори, турбуючись про "честь мундира" закривають очі на невідповідності і суперечності в доказовому матеріалі і продовжують відстоювати попереднє обвинувачення.

Коли ж недостатня обґрунтованість обвинувачення стає дедалі більш явною і сумніви все настирливіше заволодівають свідомістю, щоб зберегти становище, прокурори йдуть на компроміс у квалі­фікації злочину, мірі покарання або заявляють клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.

Аналізуючи інститут відмови прокурора від державного об­винувачення, постає ще одне питання:

Якщо прокурор заявляє, що він відмовляється від обвинува­чення, оскільки у нього немає підстав вважати підсудного винним - яке у цьому разі його процесуальне становище? Чи залишається він державним обвинувачем чи перестає ним бути? Чи він трансфор­мується у захисника чи ще в якусь нову процесуальну фігуру?

Це питання складне і в спеціальній літературі існують щодо нього діаметрально протилежні позиції.

Найоптимальний підхід до вироблення власної позиції - це, по-перше, проаналізувати зміст і структуру промови прокурора під час його відмови від державного обвинувачення.

На відміну від структури та змісту обвинувальної промови, докладно описаної науковцями і опублікованої у збірниках промов, структура та зміст промови за умов відмови від державного об­винувачення зовсім не розроблені.

Виходячи з предмета судової промови в таких справах, мабуть, варто запропонувати таку структуру промови:

1) викладення фактичних обставин справи, як вони були встанов­лені досудовим слідством;

2) заява про непідтвердження обвинувачення в суді - про відмову від обвинувачення,

3) аналіз та оцінка доказів досудового і судового слідства;

4) юридичні і фактичні підстави відмови від державного обвинува­чення;

5) причини та умови необґрунтованого притягнення особи як обви­нуваченого, пропозиції щодо їх усунення;

6) пропозиції, що стосуються поновлення порушених прав підсудного;

7) пропозиції про подальшу долю справи.

По-друге, щоб визначити роль прокурора за умови його відмови від державного обвинувачення, потрібно проаналізувати правові наслідки такої відмови, оскільки позиція вітчизняного законодавця у цьому питанні доволі нечітка.

Так, в ч.3 ст.264 КПК йому присвячене тільки одне речення, а саме, що у разі відмови прокурора від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Це ж право про­дубльоване у ч. 2 ст.267 КПК, згідно якого потерпілий вправі ви­магати продовження розгляду справи і самостійно підтримувати обвинувачення. Відповідно ж до ч.2 ст.282 КПК, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не вимагає продовження розгляду справи, суд своєю ухвалою (по­становою) закриває справу.

Суд не повинен обвинувачувати людину в тому, в чому її пе­рестала обвинувачувати держава в особі її представника - про­курора.

Суд також не повинен аналізувати й аргументувати всі ті вис­новки, від яких відмовився прокурор - і все це повинно бути за­кріплено в законі.

Але з цього правила варто зробити виняток і такий зроблено у Законі. Як відомо, суб'єктом обвинувачення, крім прокурора, є по­терпілий. Його процесуальна функція зумовлюється наявністю в суді державного обвинувачення у його матеріально-правовому сенсі.

Виникнувши на ґрунті державного обвинувачення, діяльність потерпілого в подальшому здійснюється самостійно і незалежно від позиції прокурора.

Жодні заяви державного обвинувача, у тому числі й відмова від обвинувачення чи його заміна, не перешкоджають потерпілому продовжувати виконувати свою обвинувальну функцію.

Тому, коли у розгляді справи бере участь потерпілий, відмова прокурора від обвинувачення сама собою не повинна мати правових наслідків.

Лише якщо відмова прокурора супроводжується аналогічними заявами потерпілого, можна вважати обвинувачення повністю ану­льованим. Якщо ж він не підтримав прокурора, то суд зобов'язаний розглянути справу за суттю.

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що дер­жавний обвинувач не перетворюється у захисника навіть за умов відмови його від подальшого обвинувачення. Обвинувальну функцію у цьому разі він дійсно перестає виконувати і справа у суді набуває ознак приватного обвинувачення.

 

< Попередня   Наступна >