§ 3. Основні формули прикріплення

Формули прикріплення є результатом узагальнення найбільш розповсюджених двосторонніх колізійних прив`язок, визначення їх основних видів, які прийнято позначати латинською мовою.

Розглянемо найбільш відомі формули прикріплення.

1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis), згідно з яким визначається правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також особисті та інші права. Різновидами особистого закону фізичної особи є:

а) закон громадянства (lex patriae, lex nationalis) – означає застосування права тієї держави, громадянином якої є дана особа;

б) закон місця проживання (lex domicilii) – означає застосування права тієї держави, де відповідна особа постійно чи переважно проживає.

Необхідно зазначити, що сьогодні розширюється коло держав, які все частіше використовують так звану “змішану систему” особистого закону, тобто застосовуються обидва варіанти, що підвищує його ефективність.

Прикладом особистого закону фізичної особи може бути п. 1 ч. 2 ст. 23 Мінської конвенції 1993 року (ст. 26 Кишинівської конвенції 2002 року) “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах”: “Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання”.

2. Закон “національності” юридичної особи (lex societatis) – використовується при вирішенні колізій законів, які пов`язані з правовим положенням іноземної юридичної особи. Дана формула прикріплення передбачає застосування права тієї держави, якій належить юридична особ

Міжнародній практиці відомі різноманітні варіанти визначення “національності” юридичної особи, тобто при виборі ознак для визначення особистого статусу юридичної особи немає єдиної думки.

а) Ознака (критерій) “інкорпорації” юридичної особи притаманна країнам англо-американської системи права (але відома і праву інших країн), практика яких вирішує питання особистого статусу юридичної особи за законом місця реєстрації її статуту.

б) На відміну від англо-американського права, практика країн континентальної Європи додержується ознаки “осілості” юридичної особи, а “осілість” звичайно визначається за місцем знаходження адміністративного (управлінського) центру юридичної особи.

в) В деяких країнах Близького Сходу “національність” юридичної особи визначається з врахуванням основного місця фактичного здійснення діяльності юридичної особи.

Щодо Мінської конвенції 1993 р., то п. 3 ст. 23 говорить про те, що “правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована”. Про це також свідчить п. 3 ст. 26 Кишинівської конвенції 2002 р.

3. Закон місця знаходження речі (lex rein setae) – означає застосування права тієї держави, на території якої знаходиться річ, і застосовується щодо права власності та інших речових прав, а також в сфері спадкування.

Згідно п. 2 ст. 45 Мінської конвенції 1993 р. “право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно”. Ця ж формула прикріплення використовується при визначенні права власності на нерухоме майно (п. 1 ст. 38 Мінської конвенції 1993 р., ст. 41 Кишинівської конвенції 2002 р.).

4. Закон, обраний особою, яка здійснила правочин (lex voluntatis) – являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Дана формула прикріплення, яка ще має назву „автономія волі”, прийнята в більшості країн. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять з того, що при вирішенні всіх колізійних питань в сфері договірних зобов’язань вирішальною є воля сторін.

Так, ч. 9 ст. 6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” встановлює, що „права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраним сторонами при укладанні договору або в результаті подальшого узгодження”.

У проекті Закону України „Про міжнародне приватне право” принцип автономії волі знаходить своє відбиття в ст. 4:

У випадках, передбачених законом, сторони (сторона) можуть здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин (п. 1).

Вибір права згідно з п.1 цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом (п. 2).

Вибір права може бути зроблений як щодо правочину в цілому, так і щодо його окремих частин. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно виражений (п. 3).

Вибір права сторонами не обмежується колом правопорядків країн, поміж яких можливий вибір, – якщо інше не встановлено законом (п. 4).

Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час, зокрема при вчиненні правочину, на різних стадіях його виникнення тощо. Вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну силу і є дійсними з моменту його вчинення без порушення права третіх осіб (п. 5).

5. Закон місця здіснення акту (lex loci actus) – означає застосування права тієї держави, на території якої був здійснений акт. Приватноправовий акт – це широке поняття, що охоплює різні приватноправові дії. Існує декілька варіантів закону місця здійснення акту, що зустрічаються найчастіше:

а) закон місця укладення договору (lex loci contractus) – означає застосування права держави, де укладено договір, та застосовується в сфері зобов’язального права. Відносно даної прив’язки існує проблема визначення місця здійснення договору, якщо він укладений між сторонами шляхом листування. Місце укладення договору по-різному трактується в праві різних країн. Наприклад, в англо-американському праві договір вважається укладеним в тому місці, звідки відправлений акцепт, в країнах Європи – де отриманий акцепт;

б) законом місця виконання договору (lex loci solutionis) – означає застосування права тієї держави, де зобов’язання, які випливають з договору, підлягають виконанню;

в) закон місця укладання шлюбу (lex loci celebrationis) – застосовується в законодавстві деяких країн, що регулює сімейні відносини, і означає застосування права тієї держави, на території якої укладений шлюб;

г) закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi) – означає застосування права тієї держави, на території якої була заподіяна шкода, і застосовується для регулювання деліктних зобов’язань. Принцип закону місця заподіяння шкоди виражений в п. 1 ст. 42 Мінської конвенції 1993р.: „зобов’язання про відшкодування шкоди, крім дій, що випливають із договору, та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування збитків”.

6. Закон країни продавця (lex venditoris) – означає застосування права тієї держави, де заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона – продавець.

Закон країни продавця застосовується в дослівному його розумінні – до договору купівлі-продажу, а також в широкому розумінні – до інших приватноправових договорів.

7. Закон найбільш тісного зв’язку (proper law) – означає застосування права тієї держави, з якою правовідносини найбільш тісно пов’язані, й застосовується як в зобов’язальному праві, так і в сфері деліктів, шлюбно-сімейних, спадкових, трудових відносин.

8. Закон суду, який вирішує спір (lex fori) – означає застосування права тієї держави, суд якої розглядає справу з іноземним елементом (суд застосовує своє національне право). Загальноприйнятою сферою застосування закону суду є міжнародний цивільний процес.

9. Закон місця роботи (lex loci laboris) – означає застосування права країни, де здійснюється трудова діяльність, і застосовується в сфері міжнародних трудових відносин (основним винятком з даного правила є форма трудового договору).

10. Закон прапору (lex flagi) означає застосування права тієї країни, під прапором якої ходить судно, і застосовується в сфері торгівельного мореплавства.