118

---

§ 4. Право, що застосовується до форми правочину

Форма правочину є елементом, який традиційно виводиться зі сфери дії зобов'язального статуту і регулюється за допомогою окремих колізійних норм. Закордонна практика свідчить, що колізійні норми, за допомогою яких обирається право, що визначатиме форму правочину, найчастіше містять прив'язки до декількох правопорядків, і достатнім для дійсності правочину вважається дотримання вимог хоча б одного з них щодо форми правочину. Такий підхід спрямований на зниження ризиків визнання правочину недійсним.

Цивільний кодекс УРСР досить обмежено відтворив такий підхід, орієнтуючись, як у інших колізійних нормах, перш за все на вітчизняне право. Стаття 568 визначала право, що підлягає застосуванню до форми угоди, вчиненої за кордоном, за допомогою колізійної норми: основною прив'язкою виступав закон місця здійснення угоди, додатковою — український закон. Форма угоди з іноземним елементом повинна була відповідати хоча б одному з зазначених правопорядків. Друга та третя частини ст. 568 містили спеціальні колізійні норми, які передбачали односторонню прив'язку до права України: форма зовнішньоторговельних угод і порядок їх підписання, а також форма угод з приводу будівель, які знаходились в Україні, визначалися законодавством України.

Із прийняттям Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" форма зовнішньоекономічних угод (договорів) стала визначатись відповідно до ст. 6 цього Закону, у ч. 6 якої закріплено: "Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України". І далі у ч. 7: "Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України". Фактично у Законі були відтворені коліз

ійні норми ЦК УРСР щодо правочинів. Аналогічні положення були закріплені й у ГК (ч. 3, 4 ст. 382).

Крім того, ч. 2 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ч. 2 ст. 382 ГК передбачають обов'язкову письмову форму для зовнішньоекономічного договору (контракту) (раніш діяв і спеціальний порядок підписання контракту – двома особами, який був скасований у 1999 р.). Дане положення може розглядатися як позитивне застереження про публічний порядок (або надімперативна норма), що частково усуває чинність іноземного закону, який підлягає застосуванню до форми правочину (наприклад, якщо закон місця укладення правочину вимагає нотаріальної форми, його положення будуть зберігати свою дію, якщо ж їм передбачена можливість вчинення правочину в усній формі – то дана норма іноземного права застосовуватися не буде).

Міжнародні договори про правову допомогу можуть містити колізійні норми щодо форми правочинів, які відрізняються від норм внутрішнього законодавства України. Так, договори СРСР, за якими Україна є правонаступником, містять кумулятивну колізійну норму – форма угоди повинна відповідати праву, що застосовується до змісту угоди (тобто зобов'язальному статутові) або закону місця здійснення угоди. Аналогічна норма міститься і у ст. 34 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.93 р. Як правило всі договори передбачають, що форма правочину щодо нерухомості визначається за законом її місцезнаходження.

У проекті Закону про МПП колізійні норми щодо форми правочину містяться у ст. 29. Ця стаття також побудована на кумуляції прив'язок, але, на відміну від ст. 568 ЦК УРСР та ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність", їх коло значно розширене. За ч. 1 ст. 29: "Якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, або права місця його вчинення, а якщо він вчений між особами, що знаходяться в різних країнах, – права однієї з цих країн".

У ч. 2 ст. 29 проекту містяться спеціальні норми:

– форма правочину щодо нерухомого майна підпорядковується праву країни, в якій знаходиться це майно;

– форма правочину щодо нерухомого майна, внесеного до державного реєстру України, – праву України.

Ч. 3 ст. 29 відтворює імперативні вимоги ч. 2 ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність", передбачаючи, що зовнішньоекономічний правочин, якщо хоча б один із його учасників є юридичною особою України або громадянином України, вчиняється у письмовій формі незалежно від місця його вчинення.

Цікавим є положення ч. 3 ст. 43 проекту, яка спрямована на захист інтересів споживачів і закріплює правило, що у разі відсутності вибору права сторонами до укладеного на умовах п. 2 ст. 43 договору споживання, в тому числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач має звичайне місце перебування. Запропонована розробниками проекту редакція є не дуже вдалою, бо право, обране сторонами договору, не поширюється на його форму. Якщо ж вони мали намір дійсно захистити споживача, то слід було встановити імперативну норму, згідно якої при укладанні договору споживання за наявності умов, визначених у п. 2 ст. 43, форма договору визначається правом країни, у якій споживач має звичайне місце перебування (незалежно від наявності між сторонами домовленості про вибір права).

 

< Попередня   Наступна >