188

---

§ 5. Віденська конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі- продажу товарів» 1980 р.

Розбіжності в національному праві різних держав з питань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешкоду на шляху її розвитку. Держави і міжнародні організації робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів. Метою такої уніфікації мало стати скорочення юридичних перешкод па шляху міжнародної торгівлі.

У 1930 р. Міжнародний інститут уніфікації приватного права приступив до розробки одноманітного закону про договори купівлі-продажу товарів. Кілька проектів були розроблені ще до другої світової війни ( у 1935, 1936, 1939 роках), а остаточний варіант проекту був підготовлений тільки в 1963 р. Гаазька конференція 1964 р. прийняла дві конвенції: Одноманітний закон про міжнародну купівлю-продаж товарів і Одноманітний закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продажу товарів. Ці конвенції не одержали широкого поширення – їх ратифікували усього декілька держав, головним чином західноєвропейських (першу – 8, другу – 7).

У 1966 р. була створена ЮНСІТРАЛ — Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було проведення уніфікації в області міжнародної торговельної діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів Гаазьких конвенцій для того, щоб зробити їх більш «гнучкими» — прийнятними для держав з різними правовими системами.

У 1980 р. на конференції Генеральної Асамблеї ООН за участю делегатів з 62 країн у Відні була прийнята Конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка набула чинності з 1.01.1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р.

Структурно Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):

justify;">– сфера застосування і загальні положення:

– укладання договору:

– купівля-продаж товарів;

– заключні положення.

Держави, що приєднуються до Конвенції, наділяються правом скасувати щодо себе дію частин 2 або 3, а також внести застереження відносно обов'язковості письмової форми контракту. Частини друга і третя мають самостійне значення, і тому кожна держава при ратифікації конвенції може заявити про те, що вона не пов'язана однією з цих частин (ст. 92).

Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли відповідно до норм МПП застосовується право держави – учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:

– товарів, що придбаваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;

– з аукціону;

– у порядку виконавчого провадження або іншим способом

в силу закону;

– фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних

документів і грошей;

– судів водного і повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;

– електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до договорів підряду і договорів на надання послуг.

Конвенція не регулює такі питання:

– дійсність договору;

– перехід права власності на товар;

– відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров'я або смерть якої-небудь особи.

На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині або відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер стосовно положень зовнішньоекономічного договору (контракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домовились про інше. Однак спеціального посилання на Конвенцію в тексті договору не потрібно – вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підписали.

Правила тлумачення самої Конвенції й умов договорів. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її міжнародний характер і необхідність однакового застосування.

Укладання договору. Конвенція докладно регулює порядок укладання договору (частина друга): направлення оферти, акцепт, вступ договору в дію.

Пропозиція про укладання договору є офертою, якщо вона (ст. 14):

адресована одному або декільком конкретним особам;

досить визначена: вказано товар і прямо чи побічно встановлюються кількість та ціна або передбачається порядок їхнього визначення;

виражає намір оферента бути пов'язаним у випадку акцепту.

Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту – він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж, якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг відповідальності, вирішення спорів.

Договір вважається укладеним з моменту одержання оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскільки правові системи держав континентального й англо-американського права дотримуються різних позицій у цьому питанні: перші – «теорії одержання» (вступ акцепту в силу пов'язується з одержанням його оферентом), другі — «теорії поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його відправлення).

Купівля-продаж товарів. У частині третій Конвенції детально визначаються обов'язки продавця і покупця, а також встановлюються засоби правового захисту у випадку порушення сторонами договору своїх зобов'язань.

Визначаються також:

– момент переходу ризиків від продавця до покупця;

– поняття істотного порушення договору:

– порядок відшкодування збитків від неналежного виконання

або невиконання договору:

– умови звільнення сторін від відповідальності;

– наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального виконання договору — застосовується закон країни суду (ст. 28). Суд може винести рішення про виконання зобов'язання в натурі тільки, якщо його національне законодавство передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необхідною умовою договору: якщо ціна не зазначена в договорі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визначення, то вважається, що сторони, при відсутності якої-небудь указівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну, яка у момент укладання договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору не відоме вітчизняному праву, закріплюється в ст.ст. 71-72 Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настання дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін допустить істотне порушення договору (не виконає своїх зобов'язань). У такому разі контрагент вправі призупинити виконання своїх зобов'язань за договором або заявити про розірвання договору.

 

< Попередня   Наступна >