163

---

§ 3. Право, що застосовується до змісту правочину (зобов'язальний статут)

Поняття зобов'язального статуту та сфера його дії. У кожній державі діють свої колізійні норми, за допомогою яких встановлюється право, що підлягає застосуванню до правочинів з іноземним елементом. В науці МПП право, яке підлягає застосуванню до правочину з іноземним елементом, часто іменується зобов'язальним статутом.

Слід зазначити, що під зобов'язальний статут підпадають далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і тому важливим є визначення сфери дії зобов'язального статуту (тобто обраного права). У чинному законодавстві не встановлено, на які правовідносини, що виникають у зв'язку з укладенням, виконанням чи припиненням правочину, поширюється зобов'язальний статут – це можна визначити лише шляхом аналізу всієї системи колізійних норм. Так, спеціальні колізійні норми існують щодо форми правочину, правоздатності та дієздатності сторін правочину, довіреності, права власності на предмет зобов'язання, строку позовної давності, виконання зобов'язання, тощо.

Які ж питання залишаються у сфері дії зобов'язального статуту? Проект Закону про МПП у ст. 31 визначає сферу дії права, що застосовується до змісту правочину, закріплюючи, що воно охоплює питання дійсності та недійсності правочину, його тлумачення, права та обов'язки сторін й інші відносини, зокрема передбачені у ст. 46. Ця стаття визначає сферу дії права, що застосовується до договору – ним охоплюються: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) передання вимоги та переведення боргу у зв'язку з договором. Такий підхід відповідає міжнародним традиціям регулювання, що знайшли своє відбиття у Конвенції про право, щ

о застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р.

Колізійні норми внутрішнього законодавства України щодо правочинів. Із втратою чинності ЦК УРСР актами внутрішнього законодавства, що містять колізійні норми щодо правочинів з іноземним елементом є ГК та Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність". Ст. 6 зазначеного Закону містить низку взаємопов'язаних норм, призначених для визначення права, що підлягає застосуванню до прав та обов'язків сторін зовнішньоекономічної угоди і зовнішньоекономічного договору (контракту).

У ч.8 ст.6 закріплено, що права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Проблеми із застосуванням цієї норми породжуються невизначеністю терміну "зовнішньоекономічна угода", який вживається у тексті закону без будь-якого пояснення. Вважаємо, що цим терміном можуть охоплюватися односторонні зовнішньоекономічні правочини (наприклад рішення іноземного суб'єкта господарювання про заснування в Україні одноособового господарського товариства). На думку Д.В. Задихайла, зазначена норма спрямована на регулювання споживчих правочинів (хоча такі правочини не повинні підпадати під сферу регулювання Закону). Скоріш за все, законодавець просто продублював у тексті Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" норму ст. 569 ЦК УРСР, особливо не замислюючись над її змістом та співвідношенням з іншими колізійними нормами, закріпленими у ст. 6.

У ч.8 ст.6 також встановлюється, що місце укладення угоди визначається законами України. У ст. 211 ЦК передбачено, що якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони. Відповідно до ст. 647 ЦК, договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Таким чином, сторона (сторони) правочину наділені правом самостійно визначити в правочині (договорі) місце його укладання на власний розсуд. І навіть якщо фактично правочин було вчинено у іншому місці, місцем укладення правочину має вважатись місце, вказане у тексті правочину або визначене відповідно до правил ст. 211 та 647 ЦК. Такий формальний підхід законодавця зумовлений тим, що місце укладення правочину в багатьох випадках визначити неможливо або дуже складно (особливо це стосується правочинів, що вчиняються у мережі Інтернет), крім того, часто сторони вчиняють правочин в країні, зовсім не пов'язаної ні з ними особисто, ні з сутністю даного правочину.

Щодо зовнішньоекономічних договорів (контрактів) ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" містить такі колізійні норми:

1. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Тобто діє принцип автономії волі сторін. Така автономія волі є необмеженою, бо закон не вимагає того, щоб обране право було пов'язане із правовідносинами, що регулюються.

Іноді сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) вважають, що обираючи право, що буде застосовуватися до укладеного між ними контракту, вони можуть уникнути застосування норм податкового, митного, зовнішньоекономічного законодавства, тощо. Але під обранням права мається на увазі обрання саме цивільного права, яке регулюватиме тільки ті питання, що підпадають під дію зобов'язального статуту.

Вибір права не може буди здійснений щодо деяких категорій зовнішньоекономічних договорів (контрактів):

– до зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється і офіційно реєструється.

– до зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

2. При відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: продавцем – у договорі купівлі-продажу; наймодавцем – у договорі майнового найму; ліцензіаром – у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; охоронцем – у договорі зберігання; комітентом (консигнантом) – у договорі комісії (консигнації); довірителем – у договорі доручення; перевізником – у договорі перевезення; експедитором – у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; страхувачем – у договорі страхування; кредитором – у договорі кредитування; дарувальником – у договорі дарування; поручителем – у договорі поруки; заставником – у договорі застави. Тобто основною прив'язкою виступає особистий закон однієї зі сторін контракту (тієї, яка здійснює виконання, що є істотним для договору цього виду). До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де створюються передбачені договором (контрактом) результати.

3. До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), прямо не зазначеними у ст. 6, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту (ця норма лише виражає загальне правило, за яким були побудовані попередні колізійні норми).

В ч. 15 ст. 6 передбачено, що при прийманні виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше. Таким чином питання виконання договору (контракту) частково випадають з-під сфери дії зобов'язального статуту.

За наявності такої розвинутої системи колізійних норм викликає подив ч. 5 ст. 382 ГК, яка закріплює: "Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність". Ця норма викладена вкрай суперечливо, бо спочатку законодавець визначає, що за відсутністю домовленості сторін щодо вибору права, має застосовуватись право місця укладення договору, а потім чомусь відсилає нас до спеціального закону, який також має визначити право, що підлягає застосуванню. Безумовно, ця норма має бути виключеною із ГК.

На практиці дуже часто виникають питання щодо права, яке має застосовуватись до договорів про відступлення вимоги чи передання боргу. Чинне законодавство не містить спеціальних колізійних норм щодо таких договорів. М.Г. Розенберг, аналізуючи практику МКАС вважає, що у даному випадку виникають дві групи зобов'язальних відносин, до яких застосовуються окремі колізійні прив'язки. Відносини між первісним та новим кредитором (боржником) мають регулюватися обраним ними правом або правом, визначеним на підставі колізійної норми. Тоді як питання припустимості відступлення вимоги (передання боргу) та умови її вчинення (згода кредитора, повідомлення третім особам тощо) мають визначатись відповідно до права, яке застосовується до основного договору.

Іноді внаслідок заміни осіб у зобов'язанні договір (контракт) втрачає ознаки зовнішньоекономічного. Наприклад, кредитор – іноземна компанія відступає право вимоги стосовно товариства, зареєстрованого в Україні, іншому українському суб'єкту підприємницької діяльності. У такому разі обидві сторони договору є вітчизняними суб'єктами господарської діяльності і їх відносини вже не можуть регулюватись іноземним правом.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить застереження про публічний порядок такого змісту: "Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України" (ч. 5 ст. 6). Аналогічна норма закріплена і у ч. 6 ст. 382 ГК. На практиці ця норма отримала неоднозначне тлумачення. На перший погляд, з цієї норми випливає обов'язкове застосування до зовнішньоекономічного договору (контракту) права України у будь-якому випадку, незважаючи на право, яке було обране сторонами або на підставі колізійної норми судом (арбітражем). Але таке розуміння даної норми суперечило б основним принципам колізійного права. Вважаємо, що у зазначеній нормі мова йде про невідповідність зовнішньоекономічного договору (контракту) вимогам імперативних норм публічного законодавства України та надімперативних норм міжнародного приватного права.

Що ж стосується правочинів споживчого характеру з іноземним елементом, то чинне законодавство України не містить колізійних норм, присвячених їх регулюванню. За аналогією до таких правочинів можуть застосовуватися норми ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Слід мати на увазі, що проаналізовані вище колізійні норми внутрішнього законодавства України будуть застосовуватись тільки у разі, якщо спір, що виник між сторонами, буде розглядатись компетентним судом України або міжнародним комерційним арбітражем, що знаходиться на її території, та за умови відсутності міжнародного договору, який містить відповідні колізійні норми або прямо регулює відносини з іноземним елементом.

Якщо ж спір між сторонами буде розглядатись за кордоном, то іноземний суд чи арбітраж застосовуватиме колізійні норми законодавства місця свого знаходження, які можуть значно відрізнятись від вітчизняних.

Міжнародні колізійні норми. Міжнародним договором можуть встановлюватись інші колізійні норми, ніж внутрішнім законодавством. Так, Угода СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності» 1992 р. відмовляється від складної системи прив'язок і передбачає, що, якщо сторони не здійснили вибір права, то застосовується закон місця укладення угоди. За низкою договорів України про правову допомогу права та обов'язки сторін за правочином теж визначаються за законодавством місця його вчинення, якщо інше не передбачене домовленістю сторін.

Новації проекту Закону про МПП. Наприкінці слід звернутись до положень проекту Закону про МПП, який передбачає досить істотне реформування колізійного законодавства у цій сфері.

Проект залишає принцип автономії волі як провідний, закріплюючи, що, зміст правочину може регулюватися правом, яке зазначене в правочині, якщо інше не передбачено законом.

Але у разі відсутності вибору права або якщо правочин згідно з обраним правом є недійсним, до змісту правочину застосовується право, яке має більш тісний зв'язок із правочином. Втім, на відміну від англо-американського колізійного права, проект не залишає питання щодо обрання такого права на виключний розсуд суду, а доповнює: "Вважається, якщо інше не випливає із закону, умов, суті правочину або сукупності обставин справи, що правочин більш тісно пов'язаний з правом країни, в якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє звичайне місце перебування або місце знаходження" (ст. 30 проекту). Таким чином, ніби-то зберігаючи старі прив'язки, проект розширює можливості суду, надаючи йому можливість відступити від жорстких формул прикріплення, зазначених у законі, і застосувати інше право, яке на його думку є більш тісно пов'язаним із правовідносинами. Аналогічні норми закріплені і у ст. 41, 42 проекту, що містять колізійні норми щодо договорів.

Крім того, якщо чинним законодавством щодо певних видів договорів сторонам заборонено обирати право, що підлягає застосуванню, то в проекті така заборона залишилася лише щодо засновницького договору, що "є установчим документом юридичної особи з іноземною участю". Такий договір має регулюватися правом місця знаходження юридичної особи (ст. 45). На думку В.І. Кисіля, подібне регулювання, хоча й відповідає загальній тенденції встановлення гнучкого колізійного регулювання, але криє в собі загрозу свавільного обходу сторонами законів, що мають з договором тісніший зв'язок. Однак не слід забувати, що проект передбачає можливість встановлення заборони вибору права сторонами правочину у спеціальних законах (ч. 1 ст. 30, ст. 41).

Як уже зазначалося вище, проект відмовляється від окремого регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і містить загальні колізійні норми щодо правочинів та договорів. У той же час, проект виділяє окрему групу правочинів споживання, для яких є властивою хоча б одна із таких умов: 1) укладенню договору передувала спеціальна оферта або реклама в країні, в якій споживач має звичайне місце перебування, та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій країні; 2) замовлення від споживача було прийняте у цій країні; 3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів. Щодо таких договорів проект передбачає кумуляцію прив'язок. До них застосовується право, обране сторонами, але засоби захисту споживача визначаються також імперативними нормами права його звичайного місця перебування. А у разі відсутності вибору права сторонами до договору, в тому числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач має звичайне місце перебування (ст. 43).

 

< Попередня   Наступна >