90

---

§ 3. Процедура розірвання шлюбів

Питання розлучень у МПП визнаються у правовій літературі одним з джерел найбільш гострих і численних колізій, що обумовлюються неоднаковим регулюванням підстав і процедури розірвання шлюбів, а також невизнанням іноземних розлучень у власних юрисдикціях багатьох країн.

Поряд з тим, що розірвання шлюбів має національні особливості, серед них можна виділити деякі однакові концепції. Так, існують країни, в яких і досі розірвання шлюбу є неможливим: Парагвай, Ірландія, Аргентина. В інших країнах розірвання шлюбу є можливим тільки за наявності чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не включає взаємну згоду подружжя (Італія). У більшості країн розірвання шлюбу допускається, у тому числі за взаємною згодою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норвегія, Російська Федерація).

Прикладом законодавства, яке дозволяє розірвання шлюбу на чітко встановлених підставах є Закон про розлучення Італії 1970 р. Ними є засудження одного з подружжя до серйозного кримінального покарання, окреме проживання не менше п’яти років на умовах сепарації, нездатність до шлюбного життя, отримання одним із подружжя розлучення за кордоном. У Франції Законом 1975 р. було встановлено можливість розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, а також на таких легальних підставах як винна поведінка одного з подружжя у розладі шлюбного життя: подружня зрада, жорстоке поводження, засудження до кримінального покарання. В Англії згідно закону 1971 р. розлучення можливе за взаємною згодою після дворічної сепарації. У ФРН закон 1976 р. передбачає можливість розірвання шлюбу на підставі кінцевого і непоправного розладу шлюбного життя. У Швейцарії, Мексиці, деяких штатах США розлучення можливе без зазначення будь-яких підстав.

Відповідно до мусульманського права, можливостей для розлученн

я значно менше, особливо для жінок. Їх права на основі релігійних і морально-етичних норм і досі залишаються мінімальними, а ініціатива у розлученні частіше за все належить тільки чоловікові. Причому його розсуд у цьому питанні законодавчо не обмежений. Встановлено, що повнолітній і повністю дієздатний чоловік у будь-який час за власним бажанням може розлучитися з жінкою (Йорданія, Ірак, Сирія, ЙАР, Єгипет). У мусульманських країнах розлучення може бути і за взаємною згодою подружжя на основі договору, а також за рішенням суду. В останньому випадку у більшості країн право на судове розлучення має як чоловік, так і жінка, однак за законодавствами Єгипту, Лівану, країн Південно-Східної Азії таке право має тільки жінка, оскільки чоловік може розірвати шлюб і без суду.

Підставами судового розірвання шлюбу у країнах мусульманського права є хвороба чи фізичні недоліки, конфлікт між подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада, реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чоловіка утримувати всіх жінок, невідомість місцезнаходження чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, необґрунтована відмова від виконання подружніх обов’язків, імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження, гірше відношення до дружини порівняно з іншими дружинами тощо.

У певних країнах розлучення є достатньо простою процедурою. Так, у деяких штатах Мексики особиста присутність при розлученні подружжя не вимагається: свою заяву вони можуть відправити поштою, і так само отримувати рішення суду. Відповідно до законодавства Швеції, шлюб може бути розірваний за заявою однієї із сторін; при цьому позивач не повинен пояснювати суду причини розлучення, а суд перевіряти, чи дійсно мав місце розпад шлюбу. Якщо інша сторона не заперечує проти розлучення, то шлюб розривається без призначення будь-яких строків. Такий підхід обумовлюється концепцією невтручання держави у особисте життя своїх громадян.

Указані розбіжності матеріального права впливають у тому числі на розбіжності колізійного регулювання питань розлучення у праві різних країн. Для визначення права з метою регламентації розлучення законодавства Венесуели, Перу, Уругваю і кодекс Бустаманте використовують прив’язку до місця проживання (або доміцілію); Єгипет, ОАЕ, Південна Корея – громадянства чоловіка; В’єтнам, Йемен, Китай, Латвія, Луїзіана, Франція, Чилі, Україна прив’язують питання розлучення до власного права (або lex fori). Грузія, Австрія, Німеччина використовують для питань розлучень те право, яке встановлює загальні підстави шлюбу, Греція використовує колізійну прив’язку до особистого закону подружжя. Інші країни встановлюють у своїх колізійних нормах довгі ланцюги кумулятивних прив’язок в різних комбінаціях: загального особистого закону подружжя, останнього спільного особистого закону, право спільного проживання, закону суду, громадянства подружжя, місцеперебування, загального національного закону подружжя, закону тісного зв’язку, права, що регулює відносин між подружжям. (Угорщина, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Польща, Португалія, Румунія, Таїланд, Туніс, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Естонія, Японія). Наприклад, § 40 Указу 1979 р. № 13 Про міжнародне приватне право Угорщини передбачає, що:

Наявність умов для розірвання шлюбу визначається відповідно до права, яке на момент подання позовної заяви до суду є спільним особистим законом подружжя.

Якщо особисті закони подружжя на момент подання позовної заяви відрізняються, їх відношення визначаються відповідно останнього спільного особистого закону, а при його відсутності – за угорським правом, якщо один із подружжя є угорським громадянином, а у протилежному випадку – за правом держави, на території якої подружжя в останній раз спільно проживало.

Якщо подружжя не мало спільного місця проживання, застосовується право тієї держави, суд чи інший орган влади якого розглядає справу.

Деякі двосторонні договори між Україною і іншими державами, а також Конвенції СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлюють колізійні прив’язки до закону громадянства подружжя на момент подачі заяви про розірвання шлюбу, а у разі якщо їх громадянство не збігається – до права тієї Договірної Сторони, установа якої розглядає справу (договори з Кубою, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В’єтнамом, Литвою, Польщею).

Для МПП важливою є також проблема (не) визнання іноземних розлучень, що породжує проблему “шкутильгаючих” правовідносин. Вони виникають зокрема при застосуванні територіальної прив’язки, коли іноземне подружжя прагне визнання свого розлучення за своїм національним правом, а останнє його не визнає або на основі публічного порядку, або на основі власних норм про визнання іноземних розлучень, у яких закріплено певні умови.

Доктрина МПП частіше за все висловлюється за визнання іноземних розлучень.

Проте, деякі законодавства містять навіть спеціальні норми, з дотриманням яких у іноземного розлучення є можливість бути визнаним у певній країні. Іспанія, наприклад, прямо в тексті закону визнає силу у сфері іспанського правопорядку рішень про розлучення і розірвання шлюбу, що винесені іноземними судами (ст. 107 Цивільного кодексу 1889 р.). Аналогічну позицію займає і законодавство Естонії (§ 144 Закону 1994 р. Про загальні принципи цивільного кодексу). Для Куби рішення про розлучення, винесене за кордоном, має на Кубі силу, якщо тільки кубинським консульським представництвом у країні, де здійснено розлучення, буде підтверджено його обґрунтованість і законність (ст. 64 Сімейного закону 1975 р.). Відповідно до законодавства Латвії, іноземне розірвання шлюбу визнається крім випадків, коли його причини не відповідають латвійському закону або суперечать суспільному устрою Латвії або моральності. (ст. 12 Цивільного закону 1973 р.). За загальною нормою ст. 65 Федерального закону 1987 р. Про міжнародне приватне право Швейцарії, іноземні рішення про розлучення визнаються, але незважаючи на це, рішення іноземної держави, громадянство якої не має жоден із подружжя, або має тільки позивач, визнається у Швейцарії тільки за наявності однієї з наступних умов: а) якщо на момент пред’явлення позову хоча б один із подружжя мав у цій державі місце проживання або звичайного місцеперебування, причому не мав місця проживання у Швейцарії; b) якщо відповідач без заперечень підкорився юрисдикції іноземного суду, або с) якщо відповідач прямо висловив свою згоду на визнання рішення у Швейцарії.

Крім цього, навіть при застосуванні іноземного права у власних юрисдикційних органах законодавства нерідко фіксують його певні обмеження. Відповідно до швейцарського права, у тих випадках, якщо іноземне право загального громадянства подружжя забороняє розірвання шлюбу або підкоряє його надмірно суворим умовам, застосовується швейцарське право, якщо один із подружжя має окрім іноземного ще і швейцарське громадянство або проживає у Швейцарії не менше двох років. Законодавство Німеччини підкоряє статут розірвання шлюбу статуту загальних наслідків шлюбу. Однак, відповідно до німецьких доктринальних уявлень, умова, що не допускає іноземне право стосується тривалості очікування розлучення. Якщо цей строк за іноземним правом довший – застосуванню підлягає німецьке право.

В Україні питання визнання розірвання шлюбу, здійсненого за межами України, регулюється ст. 280 Сімейного кодексу. Для визнання розірвання шлюбу між громадянином України і іноземцем необхідно такі умови: розірвання шлюбу повинно бути здійсненим відповідно до законодавства відповідної держави (тобто, визначеними адміністративними чи судовими органами, із застосуванням законодавства іноземної країни), а також за умови проживання хоча б одного із подружжя за межами України.

Для розірвання шлюбів між громадянами України за її межами необхідно дотримання законодавства іноземної держави, а також проживання подружжя в іноземній державі. Для розірвання шлюбів між громадянами України останні можуть звернутись з позовом як у суд України, так і до консульських і дипломатичних установ. У цьому разі застосовуватись буде право України (ст. 289 Сімейного кодексу України).

Розлучення іноземців, здійснені у іноземних державах відповідно до іноземного законодавства є дійсними в Україні.

Деякі двосторонні договори між Україною і іншими державами містять норми, присвячені розлученню. Так, відповідно до договорів з КНДР, Румунією, Албанією, Угорщиною на територіях договірних держав визнаються рішення про розірвання шлюбу, що вступили у законну силу. Договори з Кубою, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Польщею визначають у колізійній нормі прив’язки до громадянства подружжя і закону місця розгляду справи. Аналогічні норми містяться у Конвенції СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р.

Відповідно до норм Гаазької Конвенції “Про визнання розлучень і рішень про роздільне проживання подружжя” від 1 червня 1970 р., для визнання розлучень необхідно щоб відповідач або позивач мали своє останнє місце проживання у договірній державі, чи обидві сторони, або лише позивач були громадянами Договірної Держави (ст. 2).

 

< Попередня   Наступна >