94

---

§ 5. Правовий інститут усиновлення

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дитини, а якщо вона їх знайде – повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалась наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т.д. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше у європейському законодавстві воно було засобом підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлення має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв’язків), хоча у Єгипті, Сирії християни можуть усиновлювати за своїми законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різниця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16-21 рік); крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлюваного). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). В країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім'єю її походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші країни його не передбачають, і т.д.. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитин

у, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії – 7, Болівії, Японії – 6, Коста-Ріці – 14, Таїті – 16 років.

Предметом регламентації норм МПП є також так зване міжнародне усиновлення, коли сторони відносяться до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави. Міжнародне усиновлення у сучасному світі стало явищем широко розповсюдженим, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно багатодітна країна була вимушена певним чином розмістити дітей-сиріт, що залишились без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись за допомогою до посередників, та перших агенцій по організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60-і роки, із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що “дебютують” на арені міжнародного усиновлення є недосконалими, що породжує порушення прав дітей, норми моралі, міграційне законодавство і.т.д..

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні національного і міжнародного права приймається широке коло нормативних актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом усиновлюваного, або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни як Португалія і Швейцарія не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню “шкутильгаючого” усиновлення. Деякі країни використовують 1-2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламентується статтями 282-287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів”, і Наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 січня 1997 № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Для цілей колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною та низкою держав (Договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи законом країни його постійного проживання, і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлює прив’язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції Про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Конвенції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р. Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т.д.

 

< Попередня   Наступна >