74

---

§ 2. Основи теорії права

Тема 1. Загальне вчення про право

Поняття, ознаки та види соціальних норм

Соціальні норми покликані забезпечити врегулювання взаємовідносин, що існують між людьми в суспільстві. Термін „норма” – багатозначний, його розглядають як правило поведінки, встановлену міру, кількість тощо.

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що регулюють взаємовідносини між людьми в суспільстві, є проявом їх волі та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу. Ці правила поведінки встановлюють напрямки і кордони дій суб’єктів суспільних відносин, вони створюються з урахуванням досвіду, волі та інтересів людей.

До ознак, які характеризують соціальні норми відносять, зокрема, такі: 1) соціальні норми регулюють відносини, які існують між людьми в суспільстві та між суспільством і державою; 2) соціальні норми мають загальний характер, тобто стосуються як конкретної особи, так і спільностей людей, які є учасниками суспільних відносин; 3) соціальні норми виникають, створюються та закріплюються в результаті свідомо-вольової діяльності людей; 4) за невиконання або неналежне виконання соціальних норм настає громадський осуд та міри суспільного впливу, або юридична відповідальність (лише за порушення норм права).

Серед видів соціальних норм необхідно виділити такі:

норми-звичаї – правила поведінки, які внаслідок багаторазового повторення і використання протягом тривалого часу закріпилися в свідомості та поведінці людини і виконуються не в силу примусу, а в силу особистого переконання;

норми-традиції – правила поведінки, які закріплюються в свідомості людей та виконуються ними не в силу необхідності, а в силу власного переконання і передаються із покоління в покол

іння в сім’ї, у певній місцевості тощо;

моральні норми – це правила поведінки, які регулюють відносини між людьми з точки зору добра та зла, справедливості і несправедливості;

корпоративні норми – це правила поведінки внутрішнього характеру, що встановлюють, регулюють та забезпечують діяльність об’єднань громадян, трудових колективів і спрямовані на досягнення тієї мети, заради якої вони були створені;

політичні норми – правила поведінки, що регулюють відносини між суб’єктами політики (політичними партіями, громадськими організаціями та іншими учасниками цих відносин) щодо реалізації ними політичної влади;

норми права – це встановлені або санкціоновані державою, загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які мають на меті впорядкування відносин між людьми;

соціально-технічні норми – це правила поведінки, які регулюють діяльність людини з використання нею предметів праці, техніки, засобів виробництва (наприклад, інструкції з експлуатації машин та механізмів тощо).

Виділяють також економічні, культурні, релігійні й інші соціальні норми.

Поняття і ознаки права

У сучасній юридичній науці термін „право” розглядається в різних значеннях. По-перше, право – соціально-правові потреби та погляди людей, задоволення яких дозволяє їм повноцінно існувати, – це природне право (наприклад, право людини на життя, свободу тощо). По-друге, право – це офіційно визнані можливості суб’єктів права (фізичних та юридичних осіб) здійснювати певні дії, які гарантовані державою (наприклад, право на працю, на власність та інші), це так зване суб’єктивне право. По-третє, право – це система норм права, тобто правил поведінки, які встановлені державою і визначають дозволи, обов’язки та заборони можливості суб’єктів права (фізичних та юридичних осіб) здійснювати певні дії. Це так зване об’єктивне право. По-четверте, право розглядається в широкому значенні як сукупність всіх юридичних явищ, що існують в конкретній державі, мова йде про правову систему.

Основними ознаками права як специфічної системи регулювання суспільних відносин є:

1) право (як система норм) встановлюється державою від імені народу, з метою регулювання найважливіших сфер суспільних відносин;

2) право встановлюється або санкціонується державою;

3) нормативність права означає те, що право складається з норм права, тобто правил поведінки, які визначають межі дозволених, заборонених або зобов’язальних дій суб’єкта. Право виступає як міра свободи поведінки особи;

4)системність права: право – це система норм, які знаходяться в певній підпорядкованості, є взаємопов’язаними та взаємоузгодженими. Норми права об’єднуються в інститути права, інститути – відповідно в підгалузі, галузі права;

5) формальна визначеність права означає те, що норми права є не просто ідеями і поглядами, вони офіційно закріплюються державою у формі нормативно-правових актів, які мають відповідну структуру (назва, загальна частина, розділи, які поділяються на статті, прикінцеві положення, заключна частина, дата, місце прийняття);

6) загальнообов’язковість права – полягає в тому, що встановлені або санкціоновані державою правила поведінки є обов’язковими і повинні виконуватися усіма суб’єктами суспільних відносин (незалежно від віку, статі, правового статусу, соціального стану, релігійних переконань тощо);

7) право гарантується (охороняється) державою, тобто держава за допомогою компетентних державних органів не тільки встановлює правові норми, але й забезпечує належну їх реалізацію. Мова йде про те, що до осіб, які не виконують або виконують неналежним чином вимоги правових норм, держава застосовує примус у вигляді юридичної відповідальності;

8) свідомо-вольовий характер права – право є результатом прояву волі і свідомості людей, тобто компетентні державні органи, або інші суб’єкти, які наділені такими повноваженнями, створюють правові норми, враховуючи інтереси, погляди, свободи та потреби людей.

Отже, право – це система норм права (правил поведінки), що встановлюються або санкціонуються державою (компетентними державними органами, іншими суб’єктами, які наділені такими повноваженнями, або населенням у результаті референдуму), гарантуються нею, містяться в нормативно-правових актах і регулюють найважливіші сфери суспільних відносин.

Поняття та класифікація принципів права

Принципи права – це закріплені в нормах права основні вихідні ідеї, закономірності, тенденції, особливості, які відображають зміст і суттєві положення права, його взаємодію з іншими суспільними явищами (мораллю, релігією, політикою, культурою тощо).

В юридичній науці існують різноманітні підходи до класифікації принципів права. Зокрема, залежно від поширення їх дії принципи права поділяються таким чином:

1. Загальні (загальноправові) принципи права – характеризують певні положення, що покладені в основу змісту права, визначають його характер та ознаки, розвиток і формування правової системи держави. Вони діють у всіх галузях права, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регламентованих ними суспільних відносин.

Серед них необхідно виділити: принцип верховенства права; принцип соціальної справедливості; принцип гуманізму; принцип рівності громадян перед законом; принцип демократизму; принцип законності; принцип взаємної відповідальності держави і особи; принцип поєднання переконання і примусу в праві; принцип свободи.

2. Галузеві принципи права притаманні передусім конкретній галузі права, визначають її специфіку, їх дія обмежується відповідним предметом правового регулювання цієї галузі (наприклад, принцип свободи праці, притаманний для трудового права).

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком близьким галузям права одночасно (наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства, здійснення правосуддя виключно судом притаманні як кримінально-процесуальній, так і цивільно-процесуальній галузям права; матеріальної відповідальності – для цивільного та трудового права).

Принципи інститутів права покладені в основу побудови певного інституту права, визначають його особливості (наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства – інститут громадянства в конституційному праві, принцип добровільності цивільно-правових угод – інститут цивільно-правових угод у цивільному праві та ін.).

Поряд із названими до принципів права відносяться також правові аксіоми та правові презумпції. Правові аксіоми – це певні положення, які сприймаються без доведення. Правові презумпції – це певні припущення, які сприймаються без доведення (наприклад, незнання закону не звільняє від відповідальності, закон не має зворотної сили, якщо інше не передбачене законом, та ін.).

Соціальна цінність права

З’ясувати соціальну цінність права – означає розкрити та усвідомити те позитивне значення, яке займає право в житті особи, держави та суспільства.

У першу чергу, право є регулятором суспільних відносин, воно є необхідним і корисним для суспільства, адже врегульовує суспільні відносини, забезпечує правопорядок. Цінність діючого в суспільстві права безпосередньо залежить від поєднання інтересів особи, держави і суспільства в цілому, що відповідно характеризує право як унікальний феномен, здатний забезпечити організованість, узгодженість, стабільність та динамічність суспільним відносинам. По-друге, право забезпечує вимоги, відповідність та точність змісту суспільних відносин, адже воно закріплює найважливіші норми і принципи моралі, перетворює їх на загальнообов’язкові, встановлені та гарантовані державою правила поведінки. По-третє, право є мірою свободи поведінки особи, визначає межі дозволених і заборонених дій. По-четверте, право є засобом захисту інтересів особи, перешкоджає незаконним втручанням у сферу її особистої правомірної діяльності; відповідно протиріччя, що виникають в суспільстві, повинні вирішуватися виключно на основі права. По-п’яте, право є нормативно закріпленою і реалізованою справедливістю (оптимальне поєднання свободи та справедливості). Основу справедливості права має забезпечити його відповідність загальним принципам гуманізму, забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина, загальної рівності тощо. Авторитет права безпосередньо залежить від сприйняття його вимог суспільством як таких, що відповідають волі й інтересам більшості населення та є справедливими тощо. По-шосте, право – це показник рівня цивілізованості суспільства (елемент культури і здобуток цивілізації), адже в праві закріплений історичний досвід певного народу, його досягнення в різних галузях суспільного життя, ставлення до суспільства, держави, особистості. Усьоме, право є важливим засобом врегулювання міжнародних і міжнаціональних стосунків, розв’язання конфліктів, забезпечення стабільності та правопорядку в суспільстві і державі.

Функції права

Право як регулятор суспільних відносин, міра свободи індивідів та соціальна цінність проявляється також у функціях права. Вони повинні одночасно охоплювати, з одного боку, соціальне призначення права, а з іншого – напрямки його впливу на суспільні відносини.

Отже, функції права – це основні напрямки впливу права на особу, державні органи і суспільні відносини, які виражають його сутність та зміст, а також соціальне призначення в державі та суспільстві.

Функції права можна класифікувати, з одного боку, залежно від завдань, які покладаються на право, а з іншого – залежно від сфери регулювання суспільних відносин. Таким чином, функції права можна поділити на: загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні – характеризують соціальний вплив права на суспільне життя: політику, економіку, культуру тощо, виключаючи застосування спеціальних юридичних засобів. Серед загальносоціальних функцій доцільно виділити такі: гуманістичну; організаційно-управлінську; інформаційно-орієнтаційну; пізнавальну; ідеологічно-виховну.

Спеціально-юридичні – розкривають сутність та зміст юридичного призначення права, його специфічну регулятивну природу. До спеціально-юридичних функцій права відносять регулятивну та охоронну. Регулятивна – це напрямок впливу права з метою врегулювання суспільних відносин, забезпечення механізму їх функціонування шляхом закріплення правового статусу особи, встановлення прав, свобод та обов’язків громадян у нормативно-правових актах. Охоронна функція права – це напрямок правового впливу, який реалізується, передусім, компетентними державними органами шляхом прийняття державно-владних рішень, спрямованих на охорону позитивних (політичних, економічних, національних, колективних та індивідуальних) суспільних відносин, забезпечення їх недоторканності з боку правопорушників.

Як регулятивна, так і охоронна функції права покликані реалізувати основне соціальне призначення права – впорядкування суспільних відносин, забезпечення стабільності та правопорядку в державі та суспільстві.

Співвідношення, взаємозв’язок держави і права

Єдність між даними явищами полягає в тому, що держава і право: 1) виникають і розвиваються спільно; 2) мають однакові підходи до сутності та типології; 3) виступають засобами управління, інструментами влади; 4) покликані поєднувати та забезпечувати особисті, групові і суспільні інтереси; 5) засновані на єдиній базі, визначаються соціально-економічними і духовними факторами і т.п.

Відмінності між державою і правом: 1) якщо держава є особливою організацією політичної влади, то право – соціальним регулятором; 2) якщо держава виражає силу, то право – волю; 3) якщо первинним елементом держави є державний орган, то первинним елементом права – норма; 4) вони не співпадають за формами, функціями тощо.

Взаємодія держави і права проявляється в тому, що, з одного боку, вплив держави на право полягає в тому, що саме держава за нинішніх умов формує, змінює, скасовує норми права (правотворчість), а також реалізує та охороняє його (правозастосування). З іншого боку, право впливає на державу, впорядковуючи діяльність державного апарату, встановлюючи компетенцію його органів.

Виділяють два основних типи взаємовідносин між державою і правом:

коли держава стоїть над правом, виступаючи визначальним фактором розвитку соціальних відносин (характерно для антидемократичних держав);

коли право стоїть над державою, обмежуючи її (характерно для правових держав).

Сутність, зміст і структура права

Різноманітні підходи до з’ясування терміна „право”, як складного за змістом та формою існування суспільного явища, по-різному визначали його сутність: державна воля, божественна воля, воля пануючого класу, вираження суспільних інтересів, міра свободи та справедливості, спосіб реалізації прав і свобод людини тощо. Загалом сутність права можна звести до двох підходів: класового та загальносоціального, кожен з них притаманний для певного історичного періоду.

Під сутністю права в радянській літературі розглядалася втілена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначався матеріальними (економічними) умовами життя цього класу. Це давало підстави зробити висновок про те, що немає сутності права взагалі, а є лише сутність історичних типів права (рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного) зі специфічними для кожного з них якостями, абстракціями і категоріями. Право в цій ситуації є невід’ємним компонентом влади панівного або правлячого класу, використовується, з одного боку, для задоволення інтересів і забезпечення свободи одних, а з іншого – для утримання в покорі, обмеження свободи інших.

Отже, класовий підхід розглядає право як систему встановлених і гарантованих державою юридичних норм, що відображають державну волю економічно пануючого класу.

Загальносоціальна сутність права полягає в тому, що право виражає волю більшості населення, яка сформувалась в результаті компромісів між різними категоріями суспільства.

Водночас, необхідно зазначити, що сутність права є багатогранною, зокрема виділяють також релігійний, національний, расовий та інші підходи до з’ясування сутності права, що відповідно закріплюється у формах права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай, правовий прецедент, канонічні норми та тощо). Сутність права безпосередньо залежить від того, хто створює право, кому воно служить та що виражається в його змісті.

Зміст права – характеризує волю правотворця (законодавця), який виражає волю народу і закріплює її в правових нормах, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин. Зміст права – це закріплені в правових нормах суб’єктивні права (дозволи), юридичні обов’язки (зобов’язання) та заборони.

Структура права – це внутрішня будова права (система права), спосіб організації та взаємодії його елементів.

За субординацією у правовому регулюванні право (галузі права) можна поділити на: матеріальне і процесуальне. Матеріальне право – це сукупність норм права, за допомогою яких держава безпосередньо регулює суспільні відносини, а саме: конституційні, адміністративні, фінансові, кримінальні, земельні, цивільні, трудові, сімейні тощо. Ці норми закріплюють порядок формування, структуру, правовий статус державних органів та їх посадових осіб, юридичних і фізичних осіб, форми власності тощо. Відповідно виокремлюються такі матеріальні галузі права, як: адміністративне, конституційне, кримінальне, трудове, цивільне, фінансове та ін.

Процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок застосування норм матеріального права, а саме: відносини, що виникають в процесі розгляду і вирішення, оскарження кримінальних, цивільних та господарських справ, мету, завдання і обов’язки суду при здійсненні правосуддя, права і обов’язки сторін. Воно походить від матеріального та має на меті обслуговування його інтересів, хоча характеризується відносною самостійністю, єдністю та диференціацією процесуальних норм на галузі та інститути. Відповідно до процесуальних галузей права відносяться цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, останнім часом з’являються нові галузі процесуального права: конституційно-процесуальне, адміністративно-процесуальне та ін.

Матеріальне та процесуальне право співвідносяться як зміст та форма, адже процесуальні норми відображають порядок реалізації матеріальних норм права, що відповідно є однією з передумов ефективного впливу права на суспільні відносини.

За функціональним призначенням (функціями права) право можна розподілити на такі галузі: Регулятивне право – це сукупність норм права, які регулюють поведінку суб’єктів права шляхом закріплення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Охоронне право – це сукупність норм права, які мають на меті охорону суспільних відносин, забезпечення їх недоторканності з боку правопорушників, недопущення та зменшення правопорушень, а також витіснення тих негативних відносин, які не відповідають об’єктивним законам розвитку суспільства, шляхом застосування засобів державно-владного впливу.

За предметом і методом правового регулювання право можна поділити на такі групи: публічне право – сукупність норм права, які регулюють відносини та закріплюють порядок організації, формування, структуру, правовий статус державних органів, захисту суверенітету, територіального устрою та правопорядку, міждержавні стосунки тощо. Відповідно до публічних галузей права відносяться конституційне, міжнародне публічне, адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне тощо. Особливістю публічного права є те, що воно врегульовує відносини приватних осіб з державою, а також між державними органами та між державами, інші суспільні відносини публічного характеру. Приватне право – це сукупність норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері приватного інтересу (майнові, особисті немайнові, шлюбно-сімейні, трудові відносини тощо). Відповідно до приватних галузей права відносяться: цивільне, сімейне, трудове, авторське, житлове, міжнародне приватне тощо. Приватне право регулює відносини між фізичними та юридичними особами, які виникають, змінюються та припиняються за волею цих осіб, встановлює певні межі їх дій.

Разом з цим, незважаючи на певне розмежування в системі права, яке є досить умовним – приватне право, забезпечуючи права і законні інтереси фізичних осіб та їх об’єднань, не може бути повністю автономним від публічного, адже охороняється та захищається ним.

Залежно від обов’язковості виконання вимог правових норм у структурі права виділяють також: об`єктивне (позитивне) право – це система норм права, що встановлюються державою і містяться у виданих компетентними державними органами нормативно-правових актах. Виконання норм об`єктивного права не залежить від волі суб’єкта (наприклад, обов’язок сплачувати податки, захищати Вітчизну, заборона переходити дорогу у невстановлених для цього місцях тощо). Суб`єктивне право – це вид і міра індивідуальних можливостей суб`єкта права щодо виконання певних дій, реалізації встановлених нормами об`єктивного (позитивного) права прав і свобод людини і громадянина. Право в суб’єктивному значенні є персоніфікованим, тобто належить конкретній особі, а його реалізація безпосередньо залежить від волі суб`єкта (наприклад, реалізація права на освіту, на звернення, на підприємницьку діяльність тощо).

Характеристика галузей права України

Основними галузями сучасного права України є: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, фінансове, земельне, екологічне, цивільно-процесуальне та ін.

Конституційне право – це сукупність норм, що регулюють основи суспільного і державного ладу, закріплює основні права і свободи людини та громадянина, визначає форму держави, повноваження вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, державні символи, територіальний устрій.

Адміністративне право – сукупність норм, що регулюють відносини в сфері державної виконавчої влади та державного управління, а саме систему і повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплює права і обов’язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначає поняття і види адміністративних правопорушень тощо.

Цивільне право – це сукупність норм права, що регулюють майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності і майновій самостійності їх учасників.

Кримінальне право – сукупність норм, що закріплюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння злочинів, з метою охорони прав і свобод людини, громадянина, громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинам.

Трудове право – це сукупність норм, що регулюють трудові відносини між роботодавцем і працівником, визначаючи основні трудові права і обов’язки працівників, порядок укладання і розірвання трудового договору, робочий час і час відпочинку тощо.

Сімейне право – це сукупність норм, що регулюють відносини у галузі шлюбу і сім’ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, розірвання шлюбу, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім’ї тощо.

Фінансове право – це сукупність норм, що регулюють відносини, які визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження бюджету, а також порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо.

Земельне право – це сукупність норм, що регулюють питання, пов’язані зі встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування, правовий режим земель тощо.

Екологічне право – це сукупність норм права, що визначають засоби, форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі права забезпечують право кожного на сприятливе довкілля.

Цивільно-процесуальне право – це сукупність норм права, що визначають порядок цивільного судочинства, а саме: встановлюють порядок розгляду та вирішення судами справ, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, земельних та інших правовідносин.

Кримінально-процесуальне право – це сукупність норм права, що визначають порядок провадження в кримінальних справах під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи судом.

Поняття і ознаки норм права

До специфічних ознак, що характеризують норми права, необхідно віднести такі:

норми права – це встановлені державою з метою врегулювання відносин у суспільстві загальнообов’язкові правила поведінки людей, що повинні виконувати всі без виключення суб’єкти суспільних відносин яким вони адресовані, незалежно від віку, статі, статусу, бажання і та ін. (наприклад, норми Конституції – поширюються на всіх громадян України; норми, що містяться в Законі України „Про освіту”, – поширюються на певну категорію громадян);

норми права є формально визначеними, а це означає, що вони мають зовнішній вираз, тобто письмово закріплені в Конституції, законах, указах, постановах, рішеннях і т. ін., а також визначають конкретні права й обов’язки суб’єктів суспільних відносин;

норми права – це правила поведінки, що мають загальний характер, тобто їх дія поширюється лише на тих, хто стає безпосереднім учасником суспільних відносин (наприклад, особа використовує надане їй право на працю, на освіту);

норми права встановлюються державою за певною процедурою шляхом правотворчості (наприклад, прийняття Верховною Радою України нормативно-правового акта передбачає: розробку проектів законів; внесення законодавчих пропозицій з подальшим їх розглядом у відповідних комітетах ВР України; розгляд (прийняття або відправлення на доопрацювання) законопроектів на засіданнях парламенту у першому, другому та третьому читаннях);

багаторазовість та загальнообов’язковість норм права, тобто, з одного боку, кожна особа при необхідності може використовувати у відповідному порядку правило поведінки, а з іншого – загальнообов’язковість передбачає те, що норми права повинні виконувати всі учасники суспільних відносин, яким вони адресовані, і за їх невиконання чи неналежне виконання держава застосовує засоби юридичного примусу у вигляді юридичної відповідальності.

 

< Попередня   Наступна >