Головне меню
Головна Підручники Правознавство Правознавство: Навчальний посібник Тема 2. Правотворення і форми (джерела) права

Тема 2. Правотворення і форми (джерела) права

Правознавство - Правознавство: Навчальний посібник
112

Тема 2. Правотворення і форми (джерела) права

Поняття і ознаки правотворчості

Правотворчість – це правова форма діяльності держави та уповноважених організацій з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування юридичних норм. Як елемент правового регулювання правотворчість є результатом об’єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованою на їх врегулювання. Це найважливіший засіб управління суспільством з точки зору формування стратегії його розвитку, а також показник його цивілізованості та демократизму.

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньо узгодженої системи норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини. Правотворчість – складна юридична категорія, яка є складовою частиною процесу правотворення в цілому. На відміну від правотворчості, яка є заключною стадією формування права, правотворення включає в себе весь процес формування права.

Ознаки правотворчості: 1) це активна, творча, постадійна діяльність уповноважених суб’єктів; 2) суб’єктами правотворчості виступають державні органи, уповноважені недержавні структури (органи місцевого самоврядування, профспілки і т.п.), а також народ при прийнятті нормативно-правових актів шляхом референдуму; 3) правотворча діяльність здійснюється у межах встановлених процесуальних норм (процедур), що містяться в Конституції України, регламентах, статутах тощо; 4) змістом правотворчості є прийняття нових норм права, скасування або удосконалення чинних правових норм.

Виділяють окремі види правотворчості.

Принципи правотворчості – це основоположні, фундаментальні ідеї, керівні засади діяльності, яка пов’язана з прийняттям, скасуванням або зміною юридичних норм. Основним принципами правотворчості є: науковість; професіоналізм, за

конність; демократизм, гласність; оперативність; гуманізм; планування.

Процес правотворення є складним і багатогранним явищем. Для з’ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація поняття правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення норм права правотворчість поділяється на такі види:

а) санкціонування органами державної влади норм, які склались, реально існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських організацій;

б) прийняття нормативно-правових актів суб’єктами правотворчої діяльності, що знаходить вияв у вигляді нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів;

в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції) загальнообов’язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення таким чином правових прецедентів.

Залежно від суб’єктів правотворчість поділяється таким чином: 1) правотворчість народу у процесі проведення референдуму; 2) правотворчість представницького органу державної влади – парламенту (наприклад, Верховної Ради України); 3) делегована правотворчість як нормотворча діяльність уповноважених органів державної влади, що здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної влади – парламенту; 4) правотворчість органів місцевого самоврядування; 5) локальна правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації); 6) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок).

Поняття та види джерел (форм) права

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо пов’язана з існуванням і дією правових засобів регулювання суспільних відносин. Правовими засобами є джерела (форми) права, які в сукупності складають цілісну і взаємопов’язану систему. Перш ніж аналізувати різні джерела (форми) права, необхідно розглянути співвідношення понять „форма права” і „джерело права”.

Під формою права треба розуміти організацію змісту та способи існування, прояву, впорядкування та функціонування права. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під внутрішньою формою права розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою – джерела права. Джерело права визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Наприклад, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір тощо.

В юридичній науці існують різні підходи до визначення класифікації джерел права. Історично першим джерелом права був правовий звичай, процес виникнення якого безпосередньо пов’язаний з виникненням держави. На відміну від звичаїв, реалізація правових звичаїв забезпечується мірами державного примусу. Звичаєве право – це система норм, заснованих на звичаях і санкціонованих державною владою. Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу (десятиліть, століть), закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючи у вигляді соціальних норм. Це джерело права з’являється на ранніх етапах розвитку держави і права, в так званих полісах – містах-державах і спрямоване, в першу чергу, на регулювання сімейних, шлюбних, господарських, майнових відносин. У результаті санкціонування державою звичай набуває загальнообов’язкового характеру щодо його виконання та гарантування їх виконання з боку держави.

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин привів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент як джерело права.

Правовий прецедент (від лат. praecedens – той, що передує) – це джерело права, що виражене в об’єктивному рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує в певному розумінні не передбачене в законі питання, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов’язково врахувати обставини справи, у зв’язку з якими було прийнято певне рішення. Дотримання цих правил має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно з існуючими (в законі або у раніше вирішеній справі) правовими нормами.

Правовий прецедент є основним джерелом права країн англосаксонської правової системи.

Всупереч традиційному підходу до закону як основного, а іноді і єдиного джерела права у країнах романо-германської правової системи, сучасна юридична наука на підставі існуючої практики поступово досліджує і обґрунтовує договір нормативно-правового змісту як джерело права, яке в розвиненому громадянському суспільстві стає однією з головних юридичних форм існування правових норм. Нормативно-правовий договір – це двостороння чи багатостороння угода між суб’єктами, що містить норми права.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ, який прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб’єктом і встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує певну норму права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування. Нормативно-правовий акт формується державними органами в процесі правотворчості.

У деяких правових системах діє правова доктрина як джерело права. Правова доктрина – це сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідеї, концепції тощо.

Особливе місце серед джерел права займають канонічні норми – правила поведінки загальнообов’язкового характеру, встановлені або затверджені церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у межах власної компетенції. У християнських країнах змістом канонічних норм вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий Завіт, порядок богослужіння тощо.

Поняття та види нормативно-правових актів

Нормативний акт займає особливе місце в системі правових актів. Його варто відрізняти від актів застосування й тлумачення права. За юридичною силою всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Юридична сила – це основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, який виражає волю народу, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Підзаконні акти видаються на основі та на виконання законів і містять юридичні норми. Незважаючи на те, що в нормативно-правовому регулюванні соціальних зв’язків головне й визначальне місце займає закон. Однак, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення в житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль.

Виділяють такі види підзаконних актів, розташовані по ієрархії: Укази й розпорядження Президента України; Постанови і розпорядження Уряду України; Постанови пленумів Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду України; накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів.

Накази – розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти, або продовжується строк їх дії. Інструкції – установлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності. Положення, статути – закріплюють правове положення, структуру, функції і компетенцію певної державної організації. Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що знаходяться у межах компетенції даної виконавчої структури.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук