121

---

Тема 4. Реалізація норм права і правові відносини

Поняття та форми реалізації норм права

Право відіграє важливу роль у житті особи, суспільства і держави, адже воно врегульовує базові суспільні відносини, забезпечує реалізацію прав і свобод та виконання обов’язків суб’єктами права. Здійснення цих функцій залежить, передусім, від втілення вимог приписів правових норм у суспільне життя та юридичну практику, тобто право – це певні теоретичні можливості, які стають дійсністю лише в практичних діях (поведінці) фізичних, юридичних осіб і держави.

Реалізація норм права – це процес втілення приписів правових норм у поведінку суб’єктів права та їх практичну діяльність зі здійснення суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків.

Реалізація норм права – це складний процес, в якому беруть участь не тільки носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, але і держава в особі різних державних органів: правотворчих, правозастосовних, правоохоронних.

У теорії права виділяють різноманітні підходи щодо класифікації правових норм, серед них слід виділити такі. Наступні за суб’єктами реалізацію норм права поділяють на індивідуальну і колективну. За характером дії (поведінки) суб’єктів права: на активну і пасивну (утримання від здійснення деяких варіантів поведінки) правореалізацію. Залежно від методів, якими забезпечується реалізація правових норм, виділяють – добровільну та примусову. За способами правового регулювання (дозволи, заборони, зобов’язання) розрізняють такі форми реалізації, як використання, дотримання і виконання.

Використання норм права – це форма реалізації уповноважуючих норм права, яка полягає у тому, що учасники правовідносин на власний розсуд використовують закріплені в нормах права можливості щодо реалізації с

уб’єктивних прав та юридичних обов’язків (наприклад, використання права на здобуття освіти). Ця форма реалізації притаманна уповноважуючим нормам права, які встановлюють суб’єктивні права фізичних і юридичних осіб, що обумовлює відповідно активну і пасивну поведінку цих суб’єктів.

Суб’єктивне право може бути реалізоване шляхом власних фактичних дій правомочного суб’єкта (власник автомобіля використовує його на власний розсуд), за допомогою здійснення юридичних дій (дарування або продаж автомобіля в кредит тощо), через пред’явлення вимоги до зобов’язаної сторони (вимога до боржника повернути борг), а також у формі домагання, тобто звернення до компетентного державного органу за захистом порушеного права (якщо боржник відмовляється повернути борг).

Дотримання норм права – це форма реалізації забороняючих норм права, яка своїм змістом передбачає пасивну поведінку суб’єктів права, тобто їх утримання від вчинення заборонених правом дій (наприклад, не порушення правил дорожнього руху). Тут реалізуються заборонні і охоронні норми. Для дотримання заборон необхідно утримуватися від вчинення заборонених дій, тобто це пасивна поведінка суб’єктів права.

Виконання норм права – це форма реалізації зобов’язуючих норм права, змістом якої є активна поведінка суб’єктів права стосовно виконання покладених на них обов’язків, що передбачені нормами права (наприклад, сплата податків). Ця форма реалізації притаманна зобов’язальним нормам, які встановлюють юридичні обов’язки суб’єктів права – як фізичних, так і юридичних осіб.

Використання, дотримання і виконання відносяться до безпосередніх (звичайних) форм реалізації правових норм. Це пояснюється, передусім тим, що адресовані суб’єктам суспільних відносин приписи правових норм перетворюються в повсякденне життя безпосередньо їх дією (поведінкою), не потребуючи стороннього втручання з боку держави. Однак мають місце випадки, коли цих форм реалізації правових норм виявляється недостатньо, що відповідно вимагає втручання в процес правореалізації компетентних державних органів та їх посадових осіб. Саме тоді виникає суспільна потреба в особливій формі реалізації правових норм – правозастосуванні.

Таким чином, застосування норм права – це владна діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб та інших наділених такими повноваженнями суб’єктів, що має персоніфіковану, тобто індивідуальну, спрямованість, здійснюється на основі юридичних фактів та відповідно до вимог конкретних правових норм.

Поняття й ознаки правових відносин

Відносини, які існують в суспільстві між людьми, їх групами та організаціями, – це своєрідні взаємозв’язки між їх учасниками. Вони об’єднують індивідів у їх спільній діяльності і переважно виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням суб’єктів.

Правові відносини характеризують об’єктивний розвиток суспільних відносин, зокрема, економічних, соціальних, культурних. Вони мають на меті врегулювання та впорядкування певних суспільних відносин, які існують між людьми.

Ознаками правових відносин є такі: 1) особливий різновид суспільних відносин, що виникають, змінюються або припиняються на основі норм права; 2) виникають між конкретними суб’єктами, кожен з яких реалізує суб’єктивні юридичні права (правомочна сторона, наприклад, кредитор) або виконує суб’єктивний юридичний обов’язок (зобов’язана сторона, наприклад, позичальник); 3) свідомо-вольова діяльність суб’єктів. Реалізація правовідносин є можливою за волевиявленням усіх учасників (наприклад, договір купівлі-продажу) або одного із них (наприклад, виклик до суду); 4) юридичний зв’язок між суб’єктами здійснюється шляхом реального використання ними суб’єктивного юридичного права або виконання суб’єктивного юридичного обов’язку; 5) реалізація суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків охороняється державою, забезпечується можливістю застосування державного примусу. В більшості випадків реалізація суб’єктивного юридичного права або виконання суб’єктивного юридичного обов’язку здійснюється без застосування заходів державного примусу.

Отже, правові відносини – це особливий різновид врегульованих нормами права суспільних відносин, учасники яких мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки. У межах цих правовідносин життєдіяльності особи, держави, суспільства забезпечений цивілізований і стабільний характер.

Склад (структура) правових відносин – це сукупність певних елементів, що визначаються як суб’єкт, об’єкт і зміст.

Суб’єкти і об’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та здатні виконувати юридичні обов’язки.

Види суб’єктів права: 1) фізичні особи – це індивідуальні суб’єкти правовідносин, а саме: громадяни, тобто особи, які мають громадянство конкретної держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди). Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадові особи – представники влади, службовці, які мають особливий статус, визначений законом; 2) колективні суб’єкти: державні органи; підприємства, установи й організації; органи місцевого самоврядування; об’єднання громадян (політичні партії та громадські організації). Усі названі колективні суб’єкти, як правило, є юридичними особами, тобто організаціями, що мають відокремлене майно, печатку, особистий рахунок і статут, зареєстровані в державних органах, можуть своїми діями набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати юридичні обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді та нести за свої вчинки юридичну відповідальність; 3) нація чи народ як суб’єкти правовідносин з приводу реалізації народного чи національного суверенітету; 4) держава як суб’єкт міжнародно-правових (укладення договорів), конституційно-правових (нагородження громадянина державною нагородою), цивільно-правових (надає державну позику, приймає спадщину на користь держави) та інших відносин.

Об’єкти правових відносин – це певні матеріальні та нематеріальні цінності, з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються або припиняються правові відносини.

Види об’єктів правовідносин: 1) матеріальні (речі, засоби виробництва, продукти харчування, цінності, гроші тощо); 2) послуги (перевезення людей, ремонт техніки тощо); 3) особисті немайнові блага (життя, здоров’я, честь, гідність тощо); 4) інші блага.

Правосуб’єктність: поняття та елементи

Усі суб’єкти правових відносин мають володіти особливою юридичною властивістю – правосуб’єктністю, тобто можливістю мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, здатністю своїми діями набувати нових, а також можливістю особисто нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правосуб’єктність – це юридична категорія з такими складовими елементами:

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Правоздатність настає: для фізичних осіб – з моменту народження; для юридичних осіб – з моменту реєстрації. Правоздатність припиняється: для фізичних осіб – з моменту смерті; для юридичних осіб – з моменту ліквідації.

Дієздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта своїми діями самостійно виконувати та набувати нових суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану тощо.

Правоздатність і дієздатність фізичної особи у більшості галузей права, як правило, співпадають у часі. У той же час, існує певна градація ступенів правоздатності: повна – з 18 років; неповна – з 15-18 років, законодавство передбачає можливість оголосити особу, що досягла 16 років, повністю дієздатною, якщо вона одружилася, працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю; часткова – до 15 років, переважно дії за особу здійснюють батьки або опікуни окрім, (наприклад, дрібних покупок); обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною – може бути застосована за рішенням суду.

3. Деліктоздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта нести відповідальність за свої дії. Наприклад, кримінальна відповідальність застосовується до осіб, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років, а в окремих випадках з 14 років.

Зміст правових відносин

Зміст правовідносин складають зафіксовані в нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів.

Суб’єктивне право – це належна уповноваженій стороні міра можливої поведінки, що слугує задоволенню інтересів цієї сторони, забезпечується як юридичними обов’язками інших суб’єктів, так і захистом з боку держави (наприклад, кожен громадянин, який досяг 18 років, має право на членство у політичній партії, оскільки це його право, то він може скористатися ним або ні).

Юридичний обов’язок – це передбачена нормами права міра необхідної поведінки зобов’язальної сторони, що забезпечується можливістю застосування державного примусу, і якої особа повинна дотримуватись в інтересах уповноваженої сторони.

Поняття та види юридичних фактів

Правовідносини – це складні, динамічні явища, передумовою їх виникнення, зміни або припинення, поряд із нормами права та правосуб’єктністю є юридичні факти.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з настанням яких норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Юридичні факти поділяють: 1) за вольовою ознакою: дії – це юридичні факти, що пов’язані з вольовою поведінкою суб’єкта і характеризуються як зовнішній прояв їх волі та свідомості. Всі дії поділяються на дві категорії: правомірні і протиправні. Правомірні дії – це вчинки суб’єктів, що відповідають правовим приписам. Це юридичні факти, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення регулятивних правовідносин. Правомірні дії поділяються на індивідуальні факти і юридичні вчинки.

Протиправні дії – це вольова поведінка суб’єктів правовідносин, що суперечить правовим приписам та визначається як невиконання юридичних обов’язків і порушення суб’єктивних прав. Протиправні дії поділяються на злочини і проступки. Злочин – це суспільно небезпечне діяння, що передбачене Кримінальним кодексом України. Проступки – це діяння, що мають незначний ступінь суспільної небезпеки і передбачені нормами відповідної галузі права.

Події – це юридичні факти, що існують незалежно від волі та свідомості суб’єктів, тобто спричиняють виникнення, зміну чи припинення правовідносин незалежно від бажання суб’єктів права. Наприклад, стихійне лихо, що є юридичним фактом виникнення правовідносин з приводу виплати суми застрахованого майна; фізична природна смерть особи, що є юридичним фактом, підставою для виникнення правовідносин з питань спадкування майна.

Поняття прав людини і громадянина

Поняття „людина” характеризує її як живу біологічну істоту, представника живого світу, наділеного певними фізіологічними властивостями. Поняття „особа” характеризує людину як соціальну істоту, яка усвідомлює себе, своє місце і роль у суспільстві, відповідальність перед ним (можливі випадки, коли людина у силу різних об’єктивних і суб’єктивних причин не володіє якостями особистості, наприклад, визнана судом недієздатною унаслідок психічного захворювання). Поняття „громадянин” характеризує людину з юридичного боку, як таку, що знаходиться в стійкому правовому зв’язку з конкретною державою.

Права людини – це міра можливої поведінки, що охороняється законом і спрямована на задоволення інтересів людини. У сучасний період права людини розглядаються як загальносоціальне поняття, що відображає наднаціональні, загальнолюдські вимоги та стандарти в області свободи особи. Для реалізації таких прав людини, як право на життя, на гідне існування достатньо лише факту її народження, а для реалізації інших прав потрібно, щоб людина мала якості громадянина, особи.

Права громадянина – це міра юридично можливої поведінки, яка охороняється законом і спрямована на задоволення інтересів не всякої людини, а лише тієї, яка знаходиться в стійкому правовому зв’язку з конкретною державою. На відміну від прав людини, права громадянина завжди виступають як юридична категорія (а не тільки як моральна чи соціальна). Вони не можуть існувати незалежно від їх державного визнання і законодавчого закріплення, поза зв’язком людини з конкретною країною.

Свобода особи – право громадянина, яке закріплює відсутність будь-яких перешкод в реалізації права і відсутність визначеного державою механізму їх реалізації.

Права людини і громадянина – можуть класифікуватися за різними критеріями, на різні групи.

< Попередня   Наступна >