Головне меню
Головна Підручники Правознавство Правознавство: Навчальний посібник §2. Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.) // Тема 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

§2. Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.) // Тема 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

Правознавство - Правознавство: Навчальний посібник
142

§2. Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

Формування української національної державності проходило на основі консолідації східнослов’янських племен (полян, древлян, кривичей та ін.), яке завершилося наприкінці ІХ ст. утворенням єдиної Давньоруської держави – Київської Русі.

Державний устрій. За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, за формою устрою – федерацією земель.

Очолював державу великий князь київський. В його руках концентрувалась законодавча (видання уставів, грамот), судова (очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією), військова (командував дружиною) та адміністративна (призначав посадових осіб) влада. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі (тіуни, мечники, ябедники тощо), так і на місцях.

Рада при князі (боярська рада) – дорадчий орган монарха, до якого входили бояри, дружинники, вище духівництво. Разом із князем боярська дума розглядала питання зовнішньої політики, видання нових законів тощо.

Феодальні з’їзди – орган державної влади на зламі XI та XII ст. На них збиралися князі, бояри, церковна верхівка. Вони вирішували питання пов’язані із міжусобицями, організацією опору зовнішнім ворогам, ухваленням нових законів.

Віче (народні збори) скликалося в сільських общинах – вервях та в містах. Віче збиралось для вирішення важливих питань внутрішнього життя, у разі виникнення зовнішньої загрози.

На Русі існувала десяткова, а з кінця Х ст. – двірцево-вотчинна система управління.

Повноважними представниками князівської влади на місц

ях були посадники у містах і волостелі у волостях. Найменшу адміністрацію держави складала община – верв на чолі з старостою.

Судова система. Усі суди Русі можна об’єднати в три групи: публічні, приватні та церковні. 1. Публічні: княжий суд, до якого звертались у разі належності однієї із сторін до феодального стану; вічевий суд, який розглядав лише найважливіші справи; вервний суд, якому підлягали усі цивільні й карні справи, які стосувалися общини. 2. Приватні суди – суди землевласників, урядовців над залежними людьми. 3. Церковні суди розглядали справи духовенства та їхніх родин, а також усіх християн-віруючих у справах, якими опікувалася церква (мораль, віра, подружжя).

Суспільний устрій. Населення Київської Русі поділялося на чотири категорії: вільних, залежних, невільних та ізгоїв. Склад групи вільних людей був досить строкатим – це аристократична верхівка (князі київські, удільні князі, бояри, дружинники, урядовці), вільні селяни-общинники (смерди), духовенство (біле та чорне), міське населення (купці, ремісники). Усі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб’єкт і об’єкт правовідносин. До категорії залежних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої свободи; рядовичі – грошові боржники, які укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном. До категорії невільників відносились холопи (ставали невільниками в разі скоєння злочину, неповернення боргу тощо) та челядь (полонені, що потрапили у рабство). Невільники виступали лише об’єктом права, були неправоздатні й недієздатні, прирівнювалися до майна. І остання категорія – ізгої – люди, які із одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. Ізгої поділялись на вільних (осиротілі княжата) та невільних (звільнені раби).

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права Київської Русі були: правовий звичай, князівське законодавство (устави, уроки), канонічне право (церковні устави князів Володимира і Ярослава, рецептовані джерела візантійського права – „Номоканон”, „Еклога”), міжнародні договори, судовий прецедент, „Руська правда” (збірник законів).

Оригінал „Руської правди” не зберігся. Її текст було відтворено зі 106 списків (списки – це тексти „Руської правди”, переписані місцевою адміністрацією або суддями). Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють „Руську правду” на три редакції: 1. „Коротка правда”, час укладання якої відноситься до ХІ – поч. ХІІ ст. Вона складається з „Правди Ярослава” (ст.1-18); „Правди Ярославичів” (ст.19-41); „Покону вірного” (ст.42); „Урока мостникам” (ст.43). 2. „Розширена правда” датується ХІІ ст. Вона поділялася на дві частини – „Суд Ярослава Володимировича” (ст.1-52), „Статут Володимира Всеволодовича Мономаха” (ст.53 – 121). 3. „Скорочена правда” розглядається дослідниками як перероблена у ХV – ХVІІ ст. „Розширена правда”.

Право власності. „Руська правда” розрізняє інститути права власності і права володіння. У ролі суб’єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви) особи. Об’єктом права власності були прикраси, земля, будинки тощо. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену, боярських вотчин, монастирських угідь, общинних земель.

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням шкоди та договорів. У Київській Русі були відомі такі види договорів (рядів): міни, купівлі-продажу, позики, поклажі, найму.

Спадкування здійснювалося в двох формах: за заповітом і за законом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини померлого. Дочки спадкоємицями не вважалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. Згодом „Розширена правда” передбачила, що майно померлого смерда, у якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку могли отримувати невелику частку на прожиття. Своєю чергою, майно бояр, які не мали синів, дозволялось успадковувати дочкам. Якщо діти у померлого неповнолітні, ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни – мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні спадкоємцем повноліття.

Шлюбно-сімейні відносини. Шлюб, як і розлучення здійснювалися церквою. Шлюбний вік для нареченого наставав із 15 р., а для нареченої – з 13 р. Установлювалася одношлюбність. Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, різних соціальних станів, кровних родичів.

Кримінальне право. Об’єктом і суб’єктом злочину визнавалися лише вільні люди. Мали місце такі види злочинів: державні злочини (посягання на князівську владу); проти особи (убивство); майнові злочини (крадіжка); проти церкви (богохульство); проти сім’ї і моральності (зґвалтування).

Розрізнялися такі види покарань: „потік і розграбування” (позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія та його сім’ї); віра – грошове стягнення у розмірі 40 гривень; „головництво” – штраф на користь сім’ї убитого; церковні покарання (відлучення від церкви); кровна помста. Не існувало на Русі: смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув’язнення, тілесного побиття та ганебних кар.

Процесуальне право. Починав судову тяжбу на Русі скривджений, він же у разі потреби вів слідство. На судову розправу обидві сторони подавали докази, якими могли бути: „видоки” (свідки, які бачили особисто); „послухи” (вільні люди, які щось чули); речові; особисте зізнання; присяга; „ордалії” (божі суди – випробування розпеченим залізом, вогнем). Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити за встановлену плату переглянути справу.

У давньоруському праві знайшли відображення особливі форми досудового провадження: заклич, звід, „гоніння сліду” – розшук злочинця по „гарячих слідах”.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук