160

---

§3. Держава і право України в литовсько-польський період (ХІV – ХVІІ ст.)

Утвердження Литви на українських землях розпочалось в 40-х рр. ХІV ст. На поч. ХV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли такі українські землі, як Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України.

На поч. ХІV ст. до складу Польського королівства відійшли Галицька, Белзька та Холмська землі. Таким чином протягом кінця ХІV – середини ХVІІ ст. долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі та Литви, спрямований на взаємне зближення (1385 р. – Кревська унія та 1569 р. – Люблінська унія, яка юридично оформила об’єднання Польщі та Литви в єдину державу – Річ Посполиту).

Державний устрій Великого князівства Литовського. За формою правління, литовсько-польська держава була станово-представницькою монархією. На чолі держави був великий князь (господар) литовський, у руках якого концентрувалася вся законодавча, виконавча, судова, адміністративна та військова влада.

У к. XIV ст. сформувався виконавчо-розпорядчий орган влади при князеві пани-рада. Рада обирала князя, видавала закони, розглядала судові справи. З сер. XV ст. у Литві функціонував вальний сейм. Сейм скликався князем у разі потреби прийняття законів, підписання миру, оголошення війни тощо.

В 1565 – 1566 рр. у Великому князівстві Литовському проводиться адміністративно-територіальна реформа. Все князівство поділялось на воєводства на чолі з воєводою, якому належала військова, виконавча та судова влада у воєводстві. Воєводства поділялися на повіти на чолі з повітовим старостою, який наділявся широкими адміністративними та судовими функціями. Повіти складалися з декількох волостей на чолі з волосним старостою. Волость складалася з сільських общин – коп, які перебували на самоврядуванні у форм

і сходу, який обирав сільського старосту.

Державний устрій Польського королівства та Речі Посполитої. За формою правління Польща була станово-представницькою монархією на чолі з королем. Вищими органами влади були: королівська рада та сейм.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався в перші роки її існування. За формою правління Річ Посполита була ранньофеодальною республікою на чолі з виборним королем. Верховна влада належала загальному литовсько-польському сейму, який складався з трьох компонентів: король, сенат, посольська зборня. Вальний сейм ухвалював закони, встановлював розміри податків, скликав посполите рушення, окреслював курс зовнішньої політики тощо.

В центральний апарат управління входили: коронний канцлер, коронний маршалок, коронний підскарбій, коронний гетьман, рефендарії.

В адміністративному аспекті Річ Посполита поділялася на три провінції – Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) та Литву. Провінції поділялись на воєводства на чолі з воєводами. Воєводства поділялися на повіти на чолі з каштелянами. Повіти складалися з декількох волостей на чолі з волосним старостою. Волость складалася з сільських общин.

Судова система на Україні у складі Великого князівства Литовського пройшла три етапи розвитку. Перший етап – 40-ві рр. ХІV ст. – 1385 р. Це період, коли на українських землях діяли місцеві судові установи. Другий етап – 1385 – 1566 рр. характеризується помітними змінами, а саме в цей час функціонували державні (господарський, комісарський, асесорський, суд панів-ради), доменіальні, міські, церковні та копні суди. Початком третього етапу можна вважати реалізацію судової реформи та впровадження нової структури місцевих судів – земських, гродських та підкоморських в кожному повіті. У 1569 р. було скасовано центральні суди Литви, і українські суди підпорядковували Луцькому трибуналу, а після ліквідації і цієї інстанції – Люблінському трибуналу.

Суди Речі Посполитої можна розділити на три групи: державні (королівський, сеймовий, комісарський), станові (міські, доменіальні, духовні, копні суди) та спеціальні (цехові, ярмаркові, митні суди).

Суспільний устрій. У Великому князівстві Литовському окреслилися суспільні верстви: пануюча верхівка (князі, пани, шляхта), духовенство (біле та чорне), міщани (патриціат – купці, лихварі; бюргерство – ремісники, майстри; плебс – різноробочі), селянство (вільне – тяглові, службові, чиншові селяни; напівзалежне – закупи; залежне – кріпаки).

У продовж ХV – ХVІІ ст. у Польщі склалися такі суспільні стани: пануюча верхівка (магнати, шляхта), духовенство (православне, уніатське та католицьке), міщани, селянство (вільне – службові та чиншові селяни; напівзалежне – ординці, сотні люди; залежне – кріпаки). Наприкінці XV ст. сформувалося також в окремий стан козацтво.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були: правовий звичай, норми „Руської правди”, привілеї (обласні, земські, пільгові) князів і королів, міжнародні угоди (Кревська, Люблінська унії), Судебник Казимира IV 1468 р., Литовські статути – кодифіковані збірники норм права (1529 р. – Перший Литовський статут, 1566 р. – Другий Литовський статут, 1588 р. – Третій Литовський статут), „Устав на волоки” 1557 р., „Артикули Генріха Валуа” 1572 р., збірки норм магдебурзького права різних модифікацій; норми канонічного права („Номоканон”, „Кормчі книги”).

Цивільне право. Литовські статути досить чітко визначали об’єкт і суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і правоздатності певних категорій громадян. Приватна власність вважалася недоторканною і її можна було конфіскувати лише за рішенням суду. Землеволодіння визнавалося державним, шляхетським, магнатським, церковним, міщанським.

Зобов’язальне право передбачало угоди купівлі-продажу, позики, застави, доручення, найму, поклажі, дарування тощо. Угоди зобов’язань обов’язково мали засвідчуватися у судді, якщо ціна її перевищувала 10 кіп.

Спадкували майно за законом і за заповітом. Шляхтич міг заповісти спадок на власний розсуд. При успадкуванні за законом спочатку успадковували діти, потім онуки, потім правнуки. За відсутності таких – бокові родичі: брати, сестри, дядьки. При успадкуванні батькового майна сини мали перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування.

Шлюбно-сімейне право. З ХVІ ст. в Литві узаконили форму церковного шлюбу. Шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків 18. Умовами визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків; наявність посагу (приданого) у дружини та віна (майна для нареченої) у чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали за покарання дітей. Розлучення давав церковний суд. Підставами для розлучення слугували: постриг в ченці, подружня зрада, безплідність, тривала відсутність чоловіка тощо. Дітьми-сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади або церква. Означене вирішував суд.

Кримінальне право. Під злочином розуміли заподіяння особі чи суспільству шкоди або порушення правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом із 16 (1588 р.) років.

Види злочинів: державні (зрада державі); релігійні (віровідступництво), майнові злочини (пограбування), злочини проти особи (каліцтво), злочини проти сім’ї (свідоме кровозмішення); злочини проти моралі (проституція).

Система покарань у загальному вигляді була наступною: смертна кара (проста – страта на шибениці, кваліфікована – четвертування); тілесні та членоушкоджувальні покарання (відрубування частин тіла, побиття), тюремне ув’язнення, виволання (позбавлення прав), конфіскація майна, церковна покута, грошові стягнення (головщина – грошове відшкодування за голову вбитого його родичам, „нав’язка” – грошове відшкодування потерпілому за образу честі та побої).

Процесуальне право. Не було чіткого розмежування кримінального процесу і цивільного. Розгляд справи проходив такі стадії: подача позову потерпілим чи його близькими родичами; попереднє слідство; судова розправа (вину чи невинність потрібно було довести шляхом змагання сторін); вирок (виносився в триденний термін більшістю голосів усно, вирок можна було оскаржити шляхом апеляції до суду вищої інстанції).

Види доказів: письмові документи; зізнання (добровільні, на тортурах); речі; свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга.

 

< Попередня   Наступна >