173

---

Тема 3. Українська гетьманська держава (друга половина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.)

Державний устрій. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала рада (на довічний термін) і затверджував цар. Як главі держави гетьману належала вища законодавча, виконавча та судова влада, він очолював збройні сили. Однак повноваження гетьмана часто перетиналися з компетенцією Генеральної ради, яка виконувала адміністративні, управлінські, судові функції. В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної старшини та Генеральної військової канцелярії (з 1720 р.). Зберігалося козацьке військо у складі 50 тис. чоловік.

Територія Гетьманщини поділялася на полки, якими управляла полкова старшина на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані сотенною старшиною та сотником.

Діяли власні судові органи – Генеральний військовий суд, суд гетьмана, суд Генеральної військової канцелярії, полкові, сотенні, станові (магістратські, церковні, сільські, доменіальні) та спеціальні суди. В 60-і рр. ХVІІІ ст. згідно з реформою К. Розумовського відновлювали діяльність земські, гродські та підкоморські суди.

На поч. ХVІІІ ст. все виразніше відбувається наступ російського царизму на автономію України. При гетьмані І. Скоропадському (1708 – 1722 рр.) Петром І вводилася посада царського резидента. В період 1722 -1727 рр. діяла перша Малоросійська колегія – центральний орган Російської адміністрації, до якої, фактично, перейшло право управління Гетьманщиною. Після смерті гетьмана Д. Апостола царський уряд передав владу в 1734 – 1750 рр. „Правлінню гетьманського уряду”, яке намагалося ліквідувати місцеві порядки, обмежити автономію. У 1750 р. з дозволу Єлизавети Петрівни на Лівобережжі було обрано гетьманом К. Розумовського. Однак, у 1764 р. вже Катерина II відправляє гетьмана у відставку та п

ередає управління краєм другій Малоросійській колегії (1764-1786 рр.), яка повинна була остаточно ліквідувати залишки політичної автономії України. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ. У 1781 р. царським указом Гетьманщина ліквідовується як адміністративна одиниця імперії.

Суспільний устрій. Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани, українська шляхта та духовенство. Серед козацтва виділяється знатне військове товариство, яке в свою чергу поділялося на бунчукове товариство, військове товариство, значкове товариство. Усе знатне військове товариство несло військову службу, володіло маєтками та виконувало певні службові доручення.

На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок підпомічників, що працювали нарівні з простими селянами, але, окрім того, змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків.

Українська шляхта отримала низку привілеїв. В середині ХVІІІ ст. українській шляхті надавалися права російського дворянства.

Духовенство поділялося на біле і чорне.

Поступово посилювався наступ на права селян. Землю старшині роздавали гетьмани, а селян зобов’язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину. Панщини та кріпаччини в старому її вигляді не існувало. Однак на початку XVIII ст. І. Мазепа універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі. Запроваджувалися закони, які забороняли селянам переходити із села в село. Так знову відновлювалося кріпацтво.

Міщани вважалися особисто вільними. Залежно від економічного становища міське населення поділялося на три категорії: міська аристократія (заможні купці), середній прошарок (ремісники), міські низи (підмайстри). Ремісники об’єднувалися за спеціальностями в цехи. Багато міст мали самоврядування – магістрат.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були: правовий звичай; міжнародні договори (з Річчю Посполитою – Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди тощо); гетьманське законодавство (універсали (укази), рескрипти (постанови), ордонанси (накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети (закони); Конституція П. Орлика (1710 р.); норми російського законодавства (укази царів, прикази, колегії тощо), які поширюються з кінця ХVІІ ст.; норми церковного права; норми магдебурзького права; III Литовський Статут (1588 р.). Підзаконними вважалися акти Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду.

Важливим джерелом права вважається Конституція П.Орлика (1710 р.). Значення Конституції полягає у поєднанні загальнодемократичних засад з козацькими традиціями Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту, в дуже стислій формі, розкриті внутрішні і зовнішні питання життя України, зокрема про релігію, державні кордони, відносини з Кримом, Січ Запорозьку, незалежність України від Польщі та Росії. Країною має правити обраний гетьман, законодавчим органом має виступати Генеральна Рада, вищою судовою інстанцією – Генеральний Суд.

У другій половині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися „Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743), „Суд і розправа в правах малоросійських” (1750) Чуйкевича, „Книга Статут і прочії права малоросійські” (1764 р.) В. Кондрат’єва, „Екстракт малоросійських прав” (1767).

Цивільне право. У праві власності розрізнялося умовне землеволодіння (рангове - на час служби) та вільне право володіти, розпоряджатися і користуватися. З’являється іпотека - застава землі (нерухомості) під довгострокову позику. Суб’єктом права власності виступали головним чином фізичні особи (вільні люди), об’єктом власності - нерухоме та рухоме майно, а в кінці XVIII ст. - і особисто залежні люди - кріпаки.

Зобов’язальне право в Гетьманщині виникало із договорів та із деліктів. Найбільш розповсюдженими були договори: купівлі-продажу, позики, оренди, дарування, найму.

Успадковували майно як за законом, так і за заповітом. За законом могли успадковувати майно лише кровні родичі. Закон визначав законних та незаконних дітей. Деякі категорії незаконних дітей діставали право на спадок батька та на виховання і навчання за його кошти. Заповіт складався дієздатними особами без примусу. Позбавлялися права на спадок - іновірці, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами канонічного права і передбачали: шлюб (укладення з 16 років (жінки) та 18 років (чоловіки), лише вінчаний у церкві при свідках, обов’язково при відсутності родинних зв’язків до 8 коліна та за згодою батьків чи опікунів); розлучення (священик при 2-х свідках давав розлучені листи у випадках: тривалої відсутності, хвороби, зради, безплідності; обов’язкова матеріальна відповідальність винної сторони).

Кримінальне право. Під злочином розумілася дія, яка спричинила збитки або шкоду окремим особам, церкві, державі. Об’єктом злочинних дій вважалися суспільний і державний лад, органи влади, здоров’я, майно і честь людини. Суб’єктами злочину визнавалися всі люди (вільні й невільні), які досягли 16 р. Класифікувалися злочини таким чином: державні (зрада); релігійні (чародійство); посадові злочини (хабарництво); проти суду (лжесвідчення); проти моралі (зґвалтування); військові (дезертирство); проти родини (перелюбство); проти особи (вбивство); проти честі (приниження гідності); майнові (грабіж). Покарання були основні (смертна кара (проста – повішення та кваліфікована – четвертування), тілесні покарання (биття киями) і додаткові (штрафи, вигнання, конфіскація, ув’язнення). Від страти звільняли психічнохворих, вагітних жінок, вроджених калік, малолітніх та перестарілих людей „доброї слави”.

Процесуальне право. Процес починався з подання заяви до суду. Процес мав змагальний характер. В Гетьманщині існував інститут адвокатури та попереднього слідства. Доказами в суді вважалися: особисте зізнання, виступи свідків, присяга, речові докази, результат огляду місця злочину, зізнання під час тортур. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію протягом 10 днів. Вирок виконував кат або возний.

 

< Попередня   Наступна >