246

---

§5. Політичний склад українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний лад і право українських земель у складі Російської імперії (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)

У кінці XVIII – на початку XX ст. близько 90% території України входили до складу Російської імперії.

Державний устрій. Населення України строго підпорядковувалося центральним та місцевим органам влади та управління Російської імперії. На чолі імперії – імператор, який мав необмежену владу. Центральні органи влади поділялись на органи верховного управління (Державна рада – дорадчий орган); імператорська канцелярія (сформувалася у 1812 р. як загальнодержавний орган влади, поділялася на відділення, найважливіше з них – третє – політична поліція), Комітет міністрів в 60-х рр. ХІХ ст. був реорганізований в Раду міністрів, яка очолювала центральне галузеве управління) та органи підпорядкованого управління (Сенат – найвищий суд, Синод – найвище управління церквою, міністерства).

На початку XX ст. відбулися зміни в державному ладі українських земель у складі Російської імперії пов’язані з революційними подіями 1905-1907 рр. Влітку 1905 р. царський уряд підготував реформу політичної системи, згідно з якою передбачалося створити парламент, який складався б з верхньої палати – Державної ради і нижньої палати депутатів – Державної думи. Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. Росія проголошувалася парламентською монархією.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. З 1803 р. і до 1917 р. в Підросійській Україні існувало дев’ять губерній (Полтавська, Харківська, Київська тощо), які поділялися на повіти, а повіти – на волості. З 1801 р. в Україні були запроваджені військово-адміністративні округи – генерал-гу

бернаторства. Таким чином, генерал-губернатор очолював генерал-губернаторства і у військово-поліційних питаннях керував губернаторами.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на підлеглій території. При губернаторах діяли губернські правління, казенна палата, наявність поліції, рекрутська наявність, суд, палата державних маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював земський справник. У повітах діяли: повітове казначейство, митні інстанції, повітове управління державним майном. У волості діяв волосний сход із службових та виборних осіб, які обирали волосного голову, волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим органом вважався сільський сход, який обирав сільського старосту, що виконував адміністративні та поліцейські функції. Управління в містах здійснювалося поліцейськими органами – управами благочиння.

В 1864 – 1870 рр. в два етапи проводяться реформи органів місцевого самоуправління. Перший етап – 1864 р., згідно з „Положенням про губернські та повітові земські установи”, в більшості українських губерній створювалися земства – органи місцевого самоврядування, організовані за територіальною ознакою в губерніях та повітах. Другий – 1870 р., згідно з „Міським положенням” було реформовано систему міського самоврядування. Вищим розпорядчим органом влади в місті ставала Міська дума, яка формувала виконавчий орган влади – міську управу і обирала міського голову, який керував роботою і думи, і управи.

Судова система. У першій половині XIX ст. на українських землях існували різні судові системи, які складалися історично. У Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судами першої інстанції були станові суди: земські (у повітах для дворян), магістратські та ратушні (у містах для міщан). Земські суди розглядали цивільні позови, діяли у складі земського справника та кількох засідателів. Судами другої інстанції у справах усіх станів були губернські суди (кримінальна та цивільна палати). В губерніях діяли також совісні суди (розглядали правопорушення божевільних, дітей), надвірні суди (цивільні та кримінальні справи осіб без громадянства та станової належності) і комерційні (з 1808 р. в Одесі). На території Київської, Подільської та Волинської губерній функціонували: повітові (земські, гродські, підкоморські); магістратські та ратушні суди. Цю систему очолював Головний суд (кримінальний та цивільний департаменти) і був найвищою апеляційною інстанцією. У Полтавській та Чернігівській губерніях судами першої інстанції були також повітові (земські, гродські, підкоморські), магістратські та ратушні суди. Але апеляційною інстанцією для них був Генеральний суд (цивільний і кримінальний департаменти). Вищою судовою інстанцією в імперії був Сенат у Петербурзі.

Згідно із судовою реформою (1864 р.) створювалися дві групи судів – мирові, які обиралися і загальні, які призначалися. Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Першою інстанцією був мировий суддя, якого обирали земськими зборами чи міськими думами. Другою інстанцією – з’їзд мирових суддів у повітах (як апеляційна інстанція). Загальні суди першою інстанцією мали окружний суд один на губернію. Важливі кримінальні справи в окружному суді розглядали присяжні засідателі. Другою інстанцією були судові палати (в Одесі, Харкові та Києві), що складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Найвищою наглядовою, касаційною, апеляційною та судовою інстанцією російської юстиції залишився Сенат.

Суспільний лад. Дворянство на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів та ін. Воно мало міцні економічні позиції, як оснований клас землевласників, що володів 70% всіх земель.

Духовенство належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від усіх податків та тілесних покарань.

Міське населення – купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), ремісники. У другій половині ХІХ ст. у містах формується нова суспільна верства – робітничий клас. Разом із робітниками розвивається і буржуазія, яка перебувала на привілейованому становищі, бо царизм намагався заохочувати розвиток капіталістичної промисловості.

До реформи 1861 р. селянство поділялося на кріпосних та державних. Державні відбували повинності на користь держави. Кріпаки відбували панщину, платили оброк. 19 лютого 1861 р. царем була схвалена аграрна реформа. Основними положеннями, якої, були: особисте звільнення селян з поміщицької залежності; надання селянам земельних наділів з можливістю викупити їх, особистих і майнових прав – вступати самостійно в шлюб, обирати вільно місце проживання, брати участь у діяльності органів самоврядування тощо. До початку викупної операції селяни залишалися тимчасово зобов’язаними – відбували панщину та платили оброк.

Джерела та основні права. Основними джерелами права були: звичаєве право, ІІІ Литовський статут, норми канонічного, магдебурзького права, „Зібрання малоросійських прав” 1807 р., „Повне зібрання законів Російської імперії” 1830 р., „Уложення про покарання кримінальні та виправні” 1845 р., нове „Кримінальне уложення” 1903 р., збірник „Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”, який виходив двічі на тиждень, збірники відомчих нормативних актів, постанови сенату, фабричне законодавство, Статут кримінального та Статут цивільного судочинства 1864 р.

Цивільне право. „Звід законів Російської імперії” вперше дав визначення права власності як права „володіти, користуватись і розпоряджатися майном вічно і потомствено”. Цивільне законодавство вирізняло правоздатність та дієздатність особи, об’єкт і суб’єкт цивільних правовідносин, фізичних та юридичних осіб. Речі поділялися на рухомі і нерухомі, подільні і неподільні, вилучені з обігу та невилучені.

Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій та усній формі. Найсуттєвішими видами договорів були: купівля-продаж, міна, дарування, позика, постачання, найм, товариство тощо. Закон передбачав способи забезпечення виконання договорів, а саме: завдаток, застава майна, неустойка, поручництво.

Спадкування передбачалося як за заповітом, так і за законом. За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і дочки, однак перевага надавалася синам.

Сімейне право визнавало суб’єктом шлюбних відносин чоловіка 18 – 80 і жінку 16 – 80 років. Для християн обов’язковим було вінчання. Розлучення допускалося лише за певних винятків: перелюбство; нездатність до шлюбного життя; тривала відсутність. Подружні обов’язки поділялися на особисті і майнові, діти на законних і незаконних. Опіка і піклування встановлювалися над малолітніми, божевільними, слабоумними, глухонімими.

Кримінальне право. Особлива частина кодексів містила класифікацію злочинів. З-поміж злочинів виділялися: проти держави (замах на царя, бунт); проти віри (єресь); проти порядку управління (повстання кріпаків проти поміщиків); проти майна (розбій); проти особи (дуель). Система покарань була складною. Покарання поділялись на кримінальні (позбавлення усіх станових прав з поєднанням із смертною карою або з висланням; клеймування засуджених до каторжних робіт; тілесні покарання) та виправні (догана, штраф, арешт, ув’язнення). Не підлягали кримінальній відповідальності діти віком до 7 р., божевільні.

 

< Попередня   Наступна >