Тема 3. Правочини та представництво у цивільному праві

Найпоширенішою підставою виникнення цивільних правовідносин є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст.202 ЦК).

Правочин завжди є вольовим актом, дією суб’єктів цивільного права. За цією ознакою він відрізняються від юридичних фактів-подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Для правочину характерним є також спрямованість на досягнення правового результату (передачу майна у власність іншої особи, отримання речей у тимчасове користування, транспортування майна). Крім того, правочин – це завжди правомірна дія, оскільки якщо він порушує вимоги закону, то визнається недійсним і не може створювати правові насліди, на настання яких він був розрахований.

Для того, щоб правочин породжував правові наслідки, необхідно щоб сторони дотримали умов його дійсності.

Відповідно до ст.203 ЦК правочин має відповідати наступним умовам:

зміст правочину не може суперечити вимогам закону;

сторони правочину повинні мати достатній обсяг дієздатності для його укладання;

наміри та волі учасників на укладання правочину повинні співпасти;

правочин, що вчиняється батьками, повинен відповідати правам й інтересам їхніх малолітніх та неповнолітніх дітей;

сторонами повинна бути дотримана форма укладання правочину.

Згідно ст.205 ЦК, правочин може бути укладений за допомогою мовчання, в усній формі та в письмовій формі, яка, в свою чергу, може бути простою, нотаріально посвідченою та підлягати державній реєстрації. Сторони самі мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

За загальним правилом ст.206 ЦК, в усній формі можуть вчинятися наступні три види правочинів:

правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує двадцяти кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

правочини з будь-яким суб’єктним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час їх укладання (договір купівлі-продажу за готівку). У цьому випадку особі, яка оплатила товар на підставі усного правочину має бути виданий документ, що підтверджує підстави і суму отриманих грошей (чек, квитанція);

правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить положенням договору або закону.

У простій письмовій формі належить вчиняти:

правочини між юридичними особами;

між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент укладання правочину збігається з його виконанням);

фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли момент укладання правочину збігається з його виконанням);

інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208 ЦК).

У певних випадках сторони повинні нотаріально посвідчити правочин. Згідно ч.1 ст.209 ЦК це необхідно зробити, якщо:

нотаріальна форма правочину прямо встановлена законом (зокрема, для договорів купівлі-продажу жилого будинку; дарування нерухомої речі, валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; оренди нерухомості строком на один рік і більше; заповіту; шлюбного договору);

на нотаріальному посвідчені наполягає хоча б одна зі сторін правочину. Отже, будь-який правочин може бути посвідчений нотаріально, навіть той, для якого ця вимога згідно із законом не є обов’язковою.

Державна реєстрація правочину здійснюється для забезпечення стабільності та прозорості обігу найціннішого майна, насамперед нерухомості. Державній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, якщо це прямо встановлено законом.

Так, обов’язковій державній реєстрації підлягають правочини купівлі-продажу земельних ділянок, житлових будинків (квартир) та інших об’єктів нерухомості; довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомого майна, оренди нерухомості, які укладаються на строк більше одного року, тощо.

Якщо не відбулося нотаріального посвідчення правочину або недотримана письмова форма, яка згідно із вимогами ЦК є обов’язковою для даного виду правочину, він вважається недійсним.

Недійсність правочину означає, що він не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція – одна сторона договору повертає іншій усе отримане за таким договором, а за неможливості повернути отримане у натурі – відшкодує його вартість у грошовій формі (ч.1 ст.216 ЦК).

У більшості випадків суб’єкт цивільного права укладає правочини самостійно, однак нерідкими є і ситуації, коли особа в силу певних причин (хвороба, відрядження, брак часу, недостатність обсягу дієздатності) не здатна зробити це самостійно. Тоді на допомогу приходить цивільно-правовий інститут представництва.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє (ч.1 ст.237 ЦК).

Представник діє від імені, в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє та своїми діями створює для неї права і обов’язки.

Представником може бути лише повнолітня особа, яка не обмежена судом у дієздатності. Отже, представниками не можуть бути особи, над якими встановлена опіка чи піклування, малолітні та неповнолітні особи.

Особою, яку представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, причому незалежно від обсягу їх дієздатності (малолітні, неповнолітні, обмежено дієздатні та особи, визнані недієздатними).

У правовідношенні представництва бере участь також третя особа – це особа, з якою за допомогою дій представника, особа, яку представляють, укладає правочин. Третіми особами можуть бути різні суб’єкти цивільного права, які мають потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність і з якими представник вступає у правовідносини, і тим самим створює права та обов’язки для особи, яку представляє.

За видом представництво може бути законним (обов’язковим) та добровільним.

Законним є представництво вказівка на необхідність якого прямо передбачена в законі (представництво батьками інтересів їхніх неповнолітніх та малолітніх дітей, представництво опікунів та піклувальників). Воно також може виникнути на підставі домовленості сторін, договору чи довіреності – добровільне представництво (представництво адвокатом інтересів особи в суді).

Найчастіше добровільне представництво виникає на підставі довіреності.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Довіреність є одностороннім правочином, тобто для її вчинення достатньо виявлення волі лише однієї сторони – особи, яку будуть представляти.

Крім того, видача довіреності є правочином, заснованим на особистих довірчих відносинах сторін – у разі втрати довіри один до одного у будь-який час, як довіритель вправі скасувати довіреність, так і повірений має право відмовитися від неї.

Довіреність буває трьох видів: генеральна, разова і спеціальна.

Генеральна – це довіреність, в силу якої повірений може від імені довірителя здійснювати різноманітні юридичні дії (довіреність на управління майном, на продаж автомобіля).

За разовою довіреністю повірений має право укласти один конкретний правочин (отримати поштовий переказ, стипендію, укласти договір купівлі-продажу певного майна), а спеціальна – уповноважує його на здійснення низки однорідних юридичних дій (представництво інтересів громадянина в суді, отримання касиром грошей у банку).

Довіреність, як і будь-який інший правочин, повинна відповідати вимогам закону. Насамперед, вона повинна видаватися лише дієздатними громадянами. Юридичні особи можуть видавати довіреності на вчинення правочинів, що не суперечать їхній статутній діяльності. Довіреність повинна бути оформлена письмово (у деяких випадках і нотаріально посвідчена) та містити вказівку на особу повіреного, обсяг його компетенції та дату видачі довіреності, оскільки відсутність такої дати робить її недійсною. Крім того, обов’язковим реквізитом довіреності є також підпис довірителя.

У довіреності, як правило, встановлюється строк її дії. Якщо строк не встановлений, вона зберігає чинність по припинення її дії.

Підставами для припинення представництва за довіреністю є закінчення її строку, скасування довіреності довірителем або відмова від неї повіреного, ліквідація юридичної особи, яка її видала або якій довіреність була видана, смерть довірителя або повіреного, визнання їх недієздатними або обмежено дієздатними. У разі припинення дії довіреності припиняються повноваження представника і він зобов’язується негайно повернути довіреність довірителю.