Головне меню
загрузка...
загрузка...

§ 5. Склад злочину

Правознавство - Правознавство: Навчальний посібник

§ 5. Склад злочину

Склад злочину – сукупність встановлених кримінальним законом юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), за наявності яких конкретно вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином.

Функції складу злочину:

фундаментальна – є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності;

розмежувальна – відмежовує злочини від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину – від іншого;

процесуальна – означає, що склад злочину є базовим поняттям при визначенні предмета доказу і впливає на межі дослідження в кожній кримінальній справі;

гарантійна – гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності.

Для точної кваліфікації злочинів виділення окремих видів складів злочинів має велике значення. Отже, склади злочину можна класифікувати:

1) за ступенем суспільної небезпечності:

основний склад злочину – містить основні ознаки злочину та не містить ні обтяжуючих, ні пом’якшуючих обставин (ч.1 ст.185 КК);

кваліфікований склад злочину – містить кваліфікуючі ознаки, тобто такі, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію (ч.2 ст.115 КК);

особливо кваліфікований склад злочину – містить ознаки, що додають злочинові особливої небезпечності (ч.4 ст.187 КК);

склад злочину з пом’якшуючими обставинами – містить обставини, що значно знижують суспільну небезпечність і караність цього виду злочину (ст.116 КК).

2) за характером структури (способом описування їх ознак безпосередньо у КК):

прості – містять ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт (ч.1 ст.119);

складні, законодавча конструкція ускладнена якими-не

будь обставинами – двома об’єктами (ст.257 КК) або двома формами вини (ч.2 ст.121 КК).

3) за особливостями конструкції:

злочини з формальним складом – злочин, який не має суспільно небезпечних наслідків (ст.201 КК);

злочини з матеріальним складом – злочин, для якого настання суспільно небезпечних наслідків є обов’язковим (ст.186 КК);

злочини з формально-матеріальним складом – злочин, закінчення якого пов’язується з моментом вчинення діяння чи з настанням наслідків (ч.4 ст.187 КК);

злочини з усіченим складом – злочин, у якому момент закінчення злочину за законом переноситься на стадію готування чи на стадію замаху (ч.2 ст.187 КК).

У кожному складі злочину вирізняють його елементи: об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину (об’єктивні ознаки злочину) та суб’єкт злочину, суб’єктивна сторона злочину (суб’єктивні ознаки злочину).

Об’єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюється шкода або які ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди. До обов’язкових ознак об’єкта злочину належать суспільні відносини, до факультативних – предмет злочину та потерпілий від злочину.

Під загальним об’єктом злочинів розуміють усю сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Під родовим об’єктом злочинів розуміють суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів (вказується в назвах розділів КК).

Безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння (у ст.111 КК – суверенітет, обороноздатність, тощо).

Основний безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, порушення яких становить соціальну сутність злочину. Додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт злочину – це суспільні відносини, посягання на які не є суттю цього злочину, та вони порушуються або ставлять під загрозу порушення поряд з основним безпосереднім об’єктом. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом злочину визнаються суспільні відносини, що їх цей злочин в деяких випадках порушує, а в інших не порушує.

Предмет злочину – це вказана в кримінально-правовій нормі певна річ матеріального світу з властивостями суспільних відносин, які зазнають або ставляться під загрозу негативних змін внаслідок суспільно небезпечного посягання. Розрізняють такі види предметів: люди, речі, тварини та рослини.

Об’єктивна сторона злочину – це ознаки, що характеризують зовнішній прояв злочину, тобто зміни в суспільному середовищі, котрі спричиняє вчинення злочину. Це – діяння (злочинна дія чи злочинна бездіяльність) (обов’язкові ознаки об’єктивної), злочинні наслідки діяння, причинний зв’язок між діянням і злочинними наслідками, місце, час, спосіб, обставини вчинення злочину, знаряддя та засоби вчинення злочину (факультативні ознаки).

Злочинна дія як ознака злочину є активна, усвідомлена та цілеспрямована суспільно небезпечна поведінка людини, що заподіює чи ставить під загрозу заподіяння шкоди охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. Всі дії можна поділити на фізичні (енергетичні) та інформаційні, прості і складні. Фізичні (енергетичні) дії характеризуються суспільно небезпечною поведінкою, що відбувається з використанням мускульної, фізичної сили для здійснення злочинного посягання. Інформаційні дії полягають в суспільно небезпечній поведінці, яка спрямована на передачу якоїсь інформації іншим особам і виражається в словесній (вербальній) формі, а також у формі різних дій, що несуть інформацію: жестів і виразних рухів (міміка та пантоміміка). Проста дія характеризується тим, що вона складається з одного чи декількох рухів тіла людини, спрямованих на досягнення визначеної мети, на вирішення обмеженої, конкретної задачі. Складна дія характеризується тим, що складається з декількох актів поведінки людини, кожний із яких, узятий окремо, ізольовано, може бути визнаний як проста дія.

Злочинна бездіяльність – це пасивна поведінка, що полягає в невчиненні суб’єктом конкретної дії, котру він зобов’язаний був і міг виконати. Вона наявна, якщо на особу покладалися законом, договором, випливали з професійних, службових та інших відносин певні обов’язки й особа їх не виконала.

Суспільно небезпечні наслідки – це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна злочинною дією або бездіяльністю об’єкта посягання. Завдана злочином шкода може бути класифікована на два види: матеріальні наслідки: фізичні, майнові, екологічні; нематеріальні наслідки: ідеологічні, політичні, моральні.

Під причинним зв’язком розуміють об’єктивний зв’язок між діянням (дією чи бездіяльністю) та суспільно небезпечними наслідками.

Місце вчинення злочину – це певна територія чи інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння та настають його суспільно небезпечні наслідки. Час вчинення злочину – це певний проміжок часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння та настають суспільно небезпечні наслідки. Обстановка вчинення злочину – це конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких учиняється злочин. Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовність рухів, які застосовуються особою для вчинення злочину. Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що сприяють (полегшують) вчиненню особою злочину. Знаряддями вчинення злочину називаються ті предмети, речі, за допомогою яких безпосередньо було вчинено злочин.

Суб’єктом злочину, згідно з ч.1 ст.18 КК, „є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність”. До обов’язкових ознак суб’єкта належать: фізична особа, вік особи, осудність; до факультативних: спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт).

Фізична особа – це завжди людина. Осудність – це психічний стан особи, що полягає в її здатності за станом психічного здоров’я, за рівнем соціально-психологічного розвитку та соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину й нести в зв’язку з цим кримінальну відповідальність. Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо в ст.19 КК закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) та медичного (біологічного). Вік особи – це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким пов’язані біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи. У ч.1 ст.22 КК зазначено, що „кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називається загальним віком кримінальної відповідальності. У ч.2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років за деякі, перелічені законом, злочини.

Ч.2 ст.18 КК визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є „фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа”. Отже, особі крім обов’язкових загальних ознак притаманні додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб’єкта конкретного складу злочину (наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини).

Суб’єктивна сторона – це ознаки, що характеризують злочин із його внутрішнього боку. До обов’язкових ознак належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.

Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом – і до його наслідків (ст.23 КК).

Категорії вини:

зміст – відображення у свідомості людини об’єктивних ознак злочину;

сутність – негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом;

ступінь – тяжкість вчиненого діяння та небезпечність особи винного.

Форми вини: умисна, необережна та подвійна.

Прямим є умисел (ч.1 ст.24 КК), якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання. Непрямим є умисел (ч.2 ст.24 КК), якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність є злочинною самовпевненістю (ч.2 ст.25 КК), якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю (ч.3 ст.25 КК), якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити. Подвійна форма вини – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його проміжні суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання й при цьому до інших (кінцевих) наслідків ставилася необережно.

Мотив злочину – усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою. Мета злочину – уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

„Випадок” („казус”) – це такий психічний стан особи, за якого вона не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, не повинна була чи (і) не могла їх передбачити. Випадок виключає вину в поведінці особи.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук
загрузка...
загрузка...