76

---

§ 2. Предмет політології.

Щоб визначити зміст політології як науки та предмета, слід нагадати, що сучасне суспільство являє собою певну систему, яка складається з взаємопов’язаних, але все ж самостійних підсистем (сфер діяльності): виробничої (економічно-господарської), соціальної, духовної та політичної. Кожної з них притаманні певні функції. Так, виробнича підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства, соціальна та духовна – сприяє розвитку виробництва та відтворення людини, нормальному розвитку та функціонуванню соціальних інститутів. Політична підсистема покликана створювати найбільш благоприємні умови для ефективного функціонування усіх ланок суспільних систем.

Кожна з найважливіших підсистем людського суспільства може зберігати життєздатність та функціонувати лише за умови, якщо інші справно виконують свої функції. Відсутність такого взаємозв’язку приводить до невирішуваних проблем, що наочно виявляється на прикладі нашої країни. Почав проводити економічну реформу та ліквідував несправедливу зрівняльну систему розподілу матеріальних благ, влада не створила механізм соціального захисту студентів, учнів, малозабезпечених та незабезпечених верств населення. Щоб створити такий механізм, потрібно провести широкомасштабні структурні політичні реформи, але такі реформи неможливі без реальних зрушень в економічній та соціальній сфері.

Якщо виходити з того, що кожній підсистемі суспільства характерні тільки її притаманні явища та процеси, то політологія вивчає політичну сферу життя суспільства, причому вивчає на 3х рівнях: Перший рівень – теоретичний, рівень філософського аналізу, де предметом міркувань є загальна теорія суспільного розвитку. Другий рівень – практичний, рівень конкретно-теоретичного аналізу, у центрі уваги якого знаходяться основні положення теорії політики, яка створює науковий образ політичної ді

яльності в цілому. Третій рівень – емпіричний (від “емпіріа” – дослід), тобто аналіз конкретних результатів дійсності у вигляді описів, пояснень, прогнозів.

Об’єктом політології виступає політична сфера суспільства, усі процеси та явища, що проходять в ній. В самому широкому сенсі слова політична сфера є галузь суспільних відносин, що пов’язана із взаємодією різних спільнот людей, соціальних груп, верств, класів, націй. Вона включає в себе ряд соціальних інститутів та організацій, якими опосередкується ця взаємодія. Найважливішими з таких інститутів є держава. Саме участь в справах держави, направлення держави, визначення форми, завдань, змісту діяльності держави і є політика, є головний зміст діяльності людей в політичній сфері.

Але цю сферу суспільного життя, як відомо, вивчає також філософія, історія, соціологія, теорія держави та права, інші науки. Кожна з них розглядає процеси, що проходять в сфері політики, під специфічним кутом зору, або, як кажуть, має свій предмет вивчення, які ж боки політики, політичної сфери суспільства вивчає політологія?

Предметом політології є головним чином, політична влада – закономірності її формування та розвитку, форми та методи функціонування. Так, за думкою відомого американського політолога Г.Д.Лассуела (1902 – 1978) політика та влада взаємопов’язані та взаємообумовлені. ”Коли ми розмовляємо про науку в області політики, - писав він, - ми маємо на увазі науку про владу”. (Цит. По Федун А.А. “О предмете и методе политологии”, Социально-политические науки, 1991, №3, с.66).

Поряд з аналізом феномену політичної влади, політологія покликана також досліджувати її боки політичних явищ, діяльності інститутів та закладів, які залишаються не в полі зору відповідних наукових дисциплін. Мова йде, наприклад, про дослідження різноманітних аспектів політичного світогляду, політичної культури, політичної практики, методики та методології пізнання політичного життя та інше.

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять та категорії. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі соціальні явища та процеси політологія розглядає відносно політичної влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її оволодіння, за її використання та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада виступає засобом її реалізації.

Отже, до понять та категорії загальної теорії політики та політичних систем відносяться: політика, політична влада, суб’єкти політики, політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми, політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об’єднання, суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація, політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Як і будь-яка наука, політологія має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та стані тенденції розвитку та використання політичної влади. В політологічній літературі загальноприйняте (хоч і не усіма авторами) виділяти три групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву.

Перша група – це політико-економічні закономірності, які відбивають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були відкриті К.Марксом та Ф.Енгельсом. з точки зору марксизму, політична влада є лише породженням економічної влади. Політика й, відповідно, вся система політичної, державної влади вилучені об’єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на економічні процеси. але самостійність політичної влади не повинна породжувати культ політичної влади, ілюзій відносно її реальних можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу “обійти” економічні закони не ведуть до досягнення поставленої мети.

Друга група закономірностей – політико-соціальні які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення сталості політичної влади, причому, в різних системах ця закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для зміцнення сталості об’єктивно потребує максимальної концентрації влади, застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична система передбачає розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.

Третю групу закономірностей створюють політико-психологічні, що відбувають комплекс існуючих зв’язків та відносин між особистістю та владою. Найбільший інтерес з даної групи представляють закономірності, пов’язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані ще Н.Макіавеллі (Див.:Федун Л.А О предмете и методе политологии// Социал.-политич. науки, 1991, №3, с.66-67).

В політологічній літературі існує і інші підходи до визначення закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так, можна виділити закони структури, функціонування та розвитку. Закони структури визначають способи організацій політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість. Закони функціонування – це істотні, необхідні зв’язки між політичними суб’єктами в процесі їх часових змін. Закони розвитку – це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого (Див. Борцов Ю.С., Коротец И.Д., Шпак В.Ю. Политология в вопросах и ответах. Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1998, с.27). Г.Т. Тавадов в систему законів (закономірностей) політології вивчає: а) закономірності виникнення та розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленості з економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства; б) закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади; в) закономірності виникнення функціонування та розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій; г) закономірності взаємовідносин між особистістю та владою (Див.: Тавадов Г.Т. Политология: учебное пособие. М., “Гранд”, 2000, с.9).

Слід враховувати, що політична наука не тотожна предмету політології. Наука – значно ширше, об’ємніше предмета включає в сферу дослідження всі процеси та явища політичного життя. Предмет же –це мінімум знань, що базуються на науковій політологічній основі, що обмежена певними рамками проблем, що вивчаються.

Виходячи з такого розуміння предмета політології, можна викреслити наступні його структурні елементи:

основні етапи історії політичної думки;

політична влада та механізм їх функціонування;

суб’єкти політичних відносин;

проблеми політичних еліт та політичного лідерства;

формування та функціонування політичних систем суспільства та їх основних елементів (держави, політичних партій, суспільно-політичних об’єднань, інші);

політичний процес, політичні конфлікти;

національна політика та національні відносини;

політична культура суспільства;

взаємозв’язок політики та ідеології.

В найбільш узагальненому вигляді предмет політології можна як систему знань про тенденції та закони функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, які відображають реальний процес включення їх в діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.

Важливе місце в політології займають методи та засоби досліджень. Як і будь-яка наука, політологія використовує загальні та специфічні методи дослідження, способи та підходи до вивчення правдивих та обгрунтованих даних. До загальних відносяться усі її методи, якими користуються окремі суспільні науки; соціологічний, історичний, математичний. В суспільних науках використовуються загальнологічні методи: аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного, поєднання історичного та логічного аналізу, аналіз та моделювання та інші подібні методи.

Але є методи, які притаманні політології значно більше, ніж іншім наукам, ті, які по суті, перетворили її в самостійну дисципліну. Ці методи наступні:

Системний метод – передбачає комплексний аналіз політичних явищ, що склались, механізмів функціонування політичних організацій, інститутів. Системний метод аналізу суспільно-політичних елементів, структури, функціонування, і т.ін.

Системний аналіз політичних процесів та явищ може торкатись трьох різних питань (рівнів):

а) політичної системи як цілого (наприклад, система капіталізму, система окремої держави);

б) частини окремих глобальних систем – підсистем (наприклад, партійна система, система профспілок, система місцевої влади);

в) окремих елементів політичної системи (наприклад, політична партія, уряд).

Біхевіористичний метод (від англ. слова behaviour –поведінка, буквально – наука про поведінку) – суть якого в вивченні політичних явищ шляхом аналізу поведінки окремих людей. Прибічники цього методу вважають, що політика, як суспільне явище, - поперед усе індивідуальний вимір, і усі групові форми діяльності обумовлюються висновками з аналізу поведінки індивідів, об’єднаних груповими зв’язками. Участь в політичних процесах та явищах визначається їх психічним станом, емоціями, волею. Спостереження за політичною поведінкою особистості ставить за мету отримання будь-якої емпіричної інформації, за допомогою або спостереження, або косвеним шляхом отримання відомостей (анкетування, інтерв’ю, аналіз документів).

Кількісні методи – пов’язані з біхевіористичним методом, бо політичні явища, подібно до природних, можна вирішити, порахувати. Прибічники цих методів широко використовують ЕОМ, інші рахувальні машини в дослідженнях, що проводяться в політичній сфері; аналізують результати виборів, розвиток політичних інститутів, інші.

Кількісні методи в політології реалізуються за допомогою наступних найбільш популярних способів дослідження:

а) статистичне дослідження політичної активності, яке ставить за мету вияв закономірностей в поведінці виборців;

б) анкетне обслідування та інтерв’ю – дають уяву про масово поширені погляди та політичні позиції, роблять можливим їх вимір;

в) лабораторні експерименти – найбільш поширені при дослідженні зовнішньої політики та міжнародних відносин. Сутність методу – у випрацювані передбачаємих сценаріїв розвитку подій (наприклад, конфлікт між державами).

Порівняльні методи – найбільш давні, ними користувались Аристотель, Платон, Монтеск’є, Маркс, Ленін, інші. Особливості порівняльного методу в тому, що співставляються два чи більш політичних об’єкта, або їх частин, що мають риси подоби (наприклад, структура однотипних, але різних військових угруповань або подібних економічних організацій, інші).

Існують певні принципи відбору предметів для порівняння. Це, по-перш, інституціональний принцип, коли вибирають аналогічні інститути та аналізуються їх схожості та відмінності. (Наприклад, Верховна Рада України та парламент Великобританії: Обидва законодавчі органи, але різності – суттєві). По-друге, функціональний принцип, який відноситься до політичної практики, коли беруться два чи більш об’єктів з істотними зовнішніми відмінностями, але таких, що обслуговують її же самі інтереси та потреби (наприклад, і соціал-демократичні, і комуністичні партії виступають від ім’я робітничого класу, виражаючи та захищаючи формально його інтереси).

Метод прийняття рішень – найрозповсюджений метод в політології. Його основними поняттями є:

а) центр прийняття рішень (суб’єкт політичної діяльності, або хто приймає рішення);

б) процес прийняття рішень (обговорення, консультації, або – як приймаються рішення);

в) кінцевий результат прийнятого політичного рішення;

г) використання засобів для реалізації політичного рішення.

Цей метод об’єднує інші методи, спирається на аналіз доступних матеріалів та політичних рішень.

Місце і роль будь-якої науки, у тому числі й політологів, визначається функціями, що вона виконує. Спираючись на сутність та структуру політології, можна викреслити наступні її основні функції.

Функція раціоналізації політичного життя: політичних інститутів та відносин, політико-управлінських рішень, поведінки, і т. ін. Політологія виступає теоретичною основою політичного будівництва, політичних реформ та реорганізацій. Вона обгрунтовує необхідність створення одних та ліквідацію інших політичних інститутів, випрацьовує оптимальні моделі управління державою, технологію відносно безболісного вирішення соціально-політичних конфліктів.

Описова функція – констатація політичних проблем та їх оцінка, визнання певного стану справ бажаним чи небажаним. Політологія дає оцінку політичному строю, інститутами, поведінці та подіями. Якщо виявляється невідповідність політичних явищ поставленим цілям – даються рекомендації про можливі запобіжні заходи. Опис – перший та обов’язковий крок для переходу до інших функцій політології.

Роз’яснювальна функція – містить у відповіді на інші питання, наприклад, з якої причини дане явище (процес) взагалі мало місце; або чому воно має саме такі , а не інші ознаки.

Прогностична функція – полягає в тому, щоб відповісти на питання, по якому шляху будуть розвиватись політичні процеси, який буде мати в майбутньому вигляд політична реальність, коли будуть мати місце певні процеси чи явища. Це необхідно для відпрацювання механізму раціональної організації політичних процесів, особливо таких її різновидів та форм, як авторитет, вплив, примус, інше.

Питанням передбачення майбутніх людей займається спеціальна наука – футурологія. Характерною рисою футурології є те, що вона складає середньотермінові прогнози (коло 50 років). Але ж період передбачення тут занадто великий, щоб визнати вірогідним пряме прогнозування наслідків. На сучасному етапі особливо велике значення набуває короткотермінове прогнозування наслідків політичної поведінки суб’єктів в різних регіонах країни та політичних акцій, що проводяться ними.

Інструментальна (або прикладна) функція покликана давати відповіді на практичні питання: які вжити заходи або прийняти рішення, щоб отримати бажаний результат, що потрібно зробити, щоб передбачення проектуємої дійсності здійснилось – або не здійснилось. Щоб задовольнити цю вимогу, необхідно мати правдиву інформацію про стан справ та знання засобів ефективного впливу. Такі знання повинен мати кожний досвідчений політик. Ця функція також забезпечує вивчення та облік ефективності політичних рішень, що приймаються, етап суспільної думки, відношення громадськості до політичних структур, інститутів та норм.

 

< Попередня   Наступна >