111

---

1.4. Елементи податку як юридичної категорії

Законодавчо податок має бути точно визначений. У законі про кожний податок має міститися вичерпна інформація, яка б дала можливість конкретно встановити:

— особу, зобов'язану платити податок, розмір подат­кового зобов'язання та порядок його виконання;

— межі вимог держави щодо майна платника по­датків.

Нечіткість, двозначність чи неповнота закону про по­даток може призвести:

— з одного боку, до можливості ухилення від сплати податку на законних підставах;

— з іншого боку, до зловживань у податкових орга­нах. Вони можуть виражатися в розширеному тлумаченні положень закону тощо.

Вимоги, що лежать в основі побудови податкової си­стеми, знаходять конкретне виявлення в елементах податку, до яких належать: суб'єкт, об'єкт, джерело, масштаб податку, податковий період, одиниця оподат­кування, податкова ставка, пільги, податкова база, поря­док обчислення податку, строки сплати податку, звітний період, способи та порядок сплати податку.

Встановити елемент закону про податок — значить прийняти що-небудь як одну з підстав виникнення подат­кового зобов'язання або способу його виконання.

Визначити елемент закону про податок — значить описати фактичну сторону елементу, виділити його з числа інших явищ на основі яких-небудь ознак, рис тощо.

Суб'єкти податку виступають як так званий фор­мальний платник податків, тобто індивідуальна (колектив­на) особа, котра несе юридичну відповідальність за спла­ту податку, або як кінцевий платник податків, котрий формально не несе юридичної відповідальності, але є фак­тичним платником через законодавче вст

ановлену си­стему перекладення податку.

Податок сплачується за рахунок власних коштів суб'єк­та оподаткування, тобто податок має скорочувати доходи платника податку.

Платник податків може реалізовувати свої обов'яз­ки із сплати податку безпосередньо або через представни­ка. Представництво може виступати в трьох формах:

— законне представництво;

— уповноважене представництво;

— офіційне представництво.

Законними представниками є юридичні та фізичні особи, уповноважені представляти інтереси платника по­датків. Це представники:

— підприємства — керівник, головний бухгалтер, упов­новажені особи цього підприємства;

— консолідованої групи платників податків — закон­ні представники головного підприємства, що входить до складу цієї групи;

— фізичної особи — батьки, усиновлювачі, опікун або інші особи за наявності в них документів, які засвідчують про їхні родинні зв'язки чи відповідні повноваження.

Уповноваженими представниками є особи (юридич­ні або фізичні), уповноважені платником податків пред­ставляти його інтереси в податкових органах на основі угоди між платником податків і представниками у формі нотаріально завіреного договору чи довіреності.

Якщо особа через об'єктивні причини не може бути законним представником або майно, що є предметом роз­гляду справи, — безхазяйне, за ініціативою податкового органу, податкового чи іншого суду може бути призначе­но офіційного представника.

Офіційними та уповноваженими представниками не можуть бути судді, слідчі або прокурори, посадові особи податкових органів.

Правовідносини платника податку і держави визна­чаються за принципом постійного місцеперебування або місцепроживання (принцип резидентства), згідно з яким платників податків поділяють на осіб, котрі:

— мають постійне місцепроживання або місцепере­бування в даній державі (резиденти);

— не мають постійного місцепроживання або місце­перебування на даній державній території (нерези­денти).

Важливою відміною цих двох груп платників податків є те, що в резидентів під оподаткування підпадають до­ходи, отримані як на території даної держави, так і поза нею, у нерезидентів — тільки доходи, отримані з джерел у даній державі.

Особи, котрі мають постійне місцепроживання або місцеперебування в Україні (резиденти), — це особи, включно з іноземцями та особами без громадянства, які проживають на її території не менше 183 календарних днів. Особи, котрі не мають постійного місцепроживання або місцеперебування в Україні (нерезиденти), — це осо­би, які проживають на її території менше 183 днів у календарному році. Цей так званий тест фізичної при­сутності встановлюється щорічно і діє в межах кален­дарного року.

У деяких країнах періодом для визначення резиден-тства є не календарний, а податковий рік, який може не збігатися з календарним.

Об'єктом оподаткування є різноманітні види дохо­дів, товари і послуги, а також різні форми накопиченого багатства чи майна, визначені законодавчими актами.

Характеристика об'єкта податку тісно пов'язана з по­няттям платники. Це зумовлено тим, що розмежування платників на резидентів і нерезидентів зумовлює й не однаковий підхід до доходів, які вони одержують. Якщо при оподаткуванні резидентів ураховуються всі види їх­ніх доходів, як одержаних на території України, так і їхніх джерел, що перебувають за її межами, то нерезиденти є платниками лише за місцем одержання доходів в Україні.

Окремі науковці, котрі займаються дослідженням фі­нансово-правової проблематики, поряд з об'єктом виді­ляють як самостійний елемент податку предмет оподат­кування. На їхню думку, об'єкт оподаткування — це ті юридичні факти (дії, події, стан), що зумовлюють зобов'я-заність суб'єкта сплатити податок, — здійснення оборо­ту з реалізації товару, робіт, послуг; ввезення товару на територію України; здійснення операції купівлі-прода-ясу цінного паперу; володіння майном, вступ у право спад­щини, отримання доходу тощо. Предмет оподаткування йказує на ознаки фактичного, а не юридичного характеру, за якими обґрунтовується стягнення відповідного податку.

Різниця між об'єктом і предметом оподаткування виступає найбільш рельєфно щодо податків на майно, однак ці поняття різняться і при оподаткуванні доходів. Дохід може бути отриманим у різних формах — грошові кошти (в національній чи іноземній валюті), майно, безплатні послуги та ін. Неврахування цих форм при­зводить до ухилення від оподаткування.

Доходами можна вважати не тільки надходження в грошовій або натуральній формі, але й пільги і привілеї, не пов'язані з передачею грошей або майна. В деяких країнах частка непрямих виплат, пільг, компенсацій та привілеїв у структурі особистих доходів досить велика. Наприклад, у США близько третини винагород керівному складу та рядовим працівникам компаній надається саме в таких формах.

Однак законодавство України не передбачає оподат­кування привілеїв та благ, отримання яких у звичайних умовах потребувало б від платника додаткових витрат (надання автотранспорту для особистої мети за рахунок коштів підприємства, безпроцентні кредити або позики за пільговими ставками і т. ін.).

Щодо кожного виду податків, зборів, інших обов'язко­вих платежів об'єкти їхнього оподаткування визначаються безпосередньо у відповідних законах. При цьому слід вра­хувати, що об'єкти оподаткування зазнають постійних змін (наприклад, об'єкт оподаткування прибутку підприємств).

Об'єкт оподаткування тісно пов'язаний з джерелом податку — національним доходом, позаяк усі оподат­ковувані об'єкти становлять ту чи іншу форму націо­нального доходу. Водночас окремі види цього доходу (заробітна плата, прибуток, процент, рента) мають самостійне значення, і тому об'єкт оподаткування і дже­рело податку не завжди збігаються.

Одна з ключових проблем, що виникають при розробці будь-якого податку, — чітке визначення порядку фор­мування податкової бази. Від цього залежить, наскільки чітко буде визначено розмір податкових зобов'язань плат­ника податків.

У практиці оподаткування дуже часто необгрунтова­не ототожнюють поняття об'єкт оподаткування і податкова база. Так, об'єкт оподаткування, як зазначалось ра­ніше, — це юридичний факт, саме ті дії, події або стан, які зобов'язують платника сплачувати податок. Термін податкова база служить для того, щоб кількісно вира­зити предмет оподаткування. В ряді випадків податко­ва база фактично є частиною предмета оподатку­вання, до якої застосовується податкова ставка. Але це правильно тільки тоді, коли предмет оподаткування безпосередньо визначає і дає можливість застосовувати до себе обчислення.

Податкова база необхідна саме для обчислення подат­ку. Але вона безпосередньо не є умовою (об'єктом опо­даткування), що породжує обов'язок сплатити податок.

Наприклад, об'єктом оподаткування при реалізації майна буде не саме майно, а угода з купівлі-продажу. Майно в даному випадку є кількісне вираження об'єкта оподаткування.

Одиниця оподаткування — це частина об'єкта опо­даткування, стосовно якої відбувається встановлення нормативів і ставок обкладення. Вона залежить від об'єк­та, виражається в грошовій або натуральній формі і має переважно розрахунковий характер. Так, при оподатку­ванні земель використовуються одиниці виміру, прийняті в країні, — акр, гектар, сотка, квадратний метр тощо; при встановленні акцизів на бензин — літр, галон і т. д.; при оподаткуванні прибутків та доходів одиницею оподат­кування є національна грошова одиниця.

З погляду рівності і справедливості розподілу по­даткового тягаря питання про одиницю оподаткування становить одну з найскладніших проблем податкового права.

Принципи рівності та справедливості оподаткуван­ня, що складають основу теорії побудови податків, зумов-члюють і кількість податкових ставок — розмір подат­ку на одиницю оподаткування1.

Базова ставка -— це ставка податку без урахування особливостей суб'єкта чи видів діяльності (наприклад, за податком на прибутки підприємств та організацій вона дорівнює 20 %). За деякими податковими платежа­ми внаслідок великої кількості ставок (наприклад, ак­цизний збір) про поняття базова ставка можна говорити лише умовно.

Залежно від цих постулатів і характеру предмета опо­даткування можна було робити поділ податкових ставок раніше на тверді (наприклад, податок із власників транс­портних засобів) і відсоткові. Тепер, з урахуванням темпів інфляційних процесів, тверді ставки приведено до певної відповідності з величинами, кратними мінімальній заробіт­ній платі, затвердженими Верховною Радою України. В основному нині трапляються ставки, виражені у відсотках.

Відсоткові ставки поділяються на пропорційні і про­гресивні. Перші базуються на принципі стабільної став­ки податку, який стягується з предмета оподаткування. Із зростанням бази оподаткування ставка зростає про­порційно. Прогресивні ставки базуються на принципі збільшення процента в міру зростання об'єкта оподат­кування і утворюють шкалу ставок з простою або склад­ною прогресією. Проста прогресія передбачає зростання податкової ставки щодо всього об'єкта оподаткування, а складна — поділ його на частини, кожна наступна з яких оподатковується за підвищеною ставкою. В сучасних умо­вах оподаткування доходів юридичних осіб здійснюється за однією ставкою, без прогресії, а доходи фізичних осіб — за прогресивною шкалою.

У світовій практиці прогресивне оподаткування має становити не більше 20 % усіх платників податків, а максимальна ставка податку (50 %) — не більше 1 % від їхнього загального числа.

Інколи застосовується змішане оподаткування, за якого використовуються для однієї частини доходів про­порційні ставки, для іншої — прогресивні.

Слід враховувати, що при здійсненні пошуку опти­мальних форм ставок є дуже важливим встановлення взаємозв'язку ставок із податками з юридичних та фі­зичних осіб. Наслідки при ухиленні від сплати податків менші, якщо різноманітні види доходів підлягають опо­даткуванню за однаковими ставками, оскільки в такому разі виключається тенденція до перерозподілу доходів на користь тих, котрі підлягають оподаткуванню за меншою ставкою.

Податковий період — це строк, протягом якого за­вершується процес формування податкової бази, остаточ­но визначається розмір податкового зобов'язання. По­няття податковий період не слід плутати з поняттям звіт­ний період, тобто строк складання та надання податко­вому органу звітності.

Податковий період має бути чітко визначеним: не­чіткість може стати причиною серйозних порушень прав платників податків.

 

< Попередня   Наступна >