152

---

§ 2. Правила і помилки висунення тези, арґументації і демонстрації

У процесі доведення оратор керується правилами, які являють собою конкретизацію закону тотожності.

Щоб забезпечити логічність міркування, слід пам’ятати, що центральним пунктом кожного доказу є теза — поло­ження, правильність якого слід довести. Його обґрунтуван­ню підпорядкований увесь зміст промови.

При висуненні тези слід керуватися такими важливими правилами:

Теза має бути чіткою, точно сформульованою.

Теза не повинна містити в собі логічної супереч­ності.

Теза має залишатися незмінною протягом усього до­ведення.

Перше правило потребує повної визначеності, ясності та доступності формулювання тези для аудиторії. Нерідко розпливчастість і нечіткість визначення ускладнюють про­цес доказу, призводять до плутанини. Правило визначенос­ті слід вживати не тільки по відношенню до своєї тези, але й до тези опонента. Щоб не припуститися необґрунтованос­ті й невірної критики його суджень, корисно дотримуватись правила стародавньоіндійських мудреців: висловлюючи в спорі думку супротивника, вони запитували: «Чи так я вас зрозумів?» — і тільки після позитивної відповіді переходи­ли до критики цієї думки.

Порушення другого правила — найбільш уразливе місце доказу. Впасти в протиріччя з самим собою — значить при­ректи невдачу виступу. І навпаки, виявленням протиріччя в тезах або арґументах супротивника йому завдається сер­йозна поразка.

Порушення третього правила призводить до серйозних логічних помилок, які називаються «утрататези» та «під­міна тези» (ignoratio elenchi). Суть зводиться до того, що, розпочавши доводити одну тезу, поступово переходять до доказу іншої, порушуючи закон тотожності. Дуже часто це спостерігаєтьс

я в промовах недосвідченого оратора. Через хвилювання він втрачає головну нитку міркування, збивається на другорядне питання або починає говорити «взагалі».

У промові, а особливо в спорі, необхідно уважно стежи­ти заходом (розвитком) своєї думки, постійно перевіряючи себе («Чи те я довожу, чи не пішов я в бік?»), бо, переходя­чи від одного положення до іншого, можна втратити ви­хідну думку та виявити, що говориш зовсім про інше.

Підміна тези нерідко використовується як навмисний софістичний прийом, коли, будучи не в силах довести ви­сунуте помилкове (хибне) положення, оратор намагається зробити це за допомогою підміни тези або штучного пере­ведення уваги публіки на інше питання.

Софістичні прийоми розраховані на те, щоб створити подобу істинності хибної тези чи, навпаки, хибності істин­ної тези.

якщо ви прагнете переконати слухачів у правильності того, про що говорите, то недостатньо буде сказати: «Це так і ось так». Не сподівайтеся, що аудиторія повірить вам лише тому, що ви про це говорите. Слухачі прийняли б ваші слова на віру лише в тому разі, якби ви були фахівцем з цього питання, і, отже, розумілися на тому, про що ви­голошуєте. якщо ж ви не фахівець або хоч і фахівець, але торкаєтесь речей, які не мають нічого спільного з вашим фахом, то у слухачів можуть виникнути сумніви щодо правильності або правдивості того, що ви промовляєте. Для того щоб їх переконати, треба неодмінно потурбува­тися про вагомі аргументи.

Арґументами, або доводами, називають такі вислов­лювання, з яких з необхідністю випливає істинність тези. Арґументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.

Судді, наприклад, оцінюють правильність думки про­курора та адвоката, насамперед, за ступенем значущості та цінності фактичного матеріалу. Тільки сила аргументів, їх переконливість мають значення для повного внутрішнього переконання суддів.

Особливо необхідні переконливі доводи на користь за­стосування тієї чи іншої статті кримінального закону.

Розв’язання стратегічного завдання арґументації перед­бачає дотримання низки логічних правил оперування арґументами. Правила ці такі:

1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву;

2) істинність арґументів доводиться незалежно від тези;

3) необхідно, щоб арґументи не суперечили один одному;

4) у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування даної тези.

В античній риториці аргументи розподілялися на вну­трішні, тобто логічні, та зовнішні: факти, документи та ін., які вагомо та переконливо діють самі по собі. Крім того, виділялися ірраціональні доводи. Їх найбільш розповсю­джені види: волання до жалю та симпатії; звернення до авторитетів, традицій, до почуття поваги; це так звані ар­ґументи до співчуття, до особи, а не до сутності питання; вони використовуються замість об’єктивної оцінки зло­чину. Велике значення в таких випадках має красномовство оратора, його упевнений тон, пафос промови. Такі арґумен­ти знаходимо в промовах Ф.Н. Плевако, напр.: «Плева-ко… згадавши слова обвинувача, сказав голосом, який йшов із душі в душу: «Вам говорять, що він високо стояв і низько впав, і в ім’я цього вимагають суворого покарання, тому що з нього повинно «спитатися». Але, панове, ось він перед вами, він, який стояв так високо! Подивіться на нього, по­думайте про його розбите життя — хіба з нього вже недо­статньо запитано? Пригадайте, що йому довелось перетер­піти в неминучому очікуванні цієї лавки і під час перебу­вання на ній. Високо стояв … низько впав... адже це тільки початок і кінець, а що було пережито між ними! Панове, будьте милосердні та справедливі…» Так Ф.Н. Плевако за­хищав священика1. Психологами доведено, що на процес переконання значний вплив здійснює суб’єктивне відно­шення слухачів до предмета промови.

Арґументи можуть бути викладені у вигляді фактів або свідчень. Особливу силу переконання має приклад. Він вносить у виклад чіткість, конкретність, збуджує зацікав­лення.

Одним із видів доказу є посилання на авторитет. Адже певна частина знань набувається не безпосередньо, шляхом спостереження або з власного досвіду, а й іншими способами. Отже, здебільшого знання опосередковано переда­ються людьми, які є фахівцями у тій чи іншій галузі.

якщо ви доводите правильність того, що для слухачів невідоме, то пошліться на авторитетного вченого або спеці­аліста в даній галузі. Для того, щоб доказ був переконливим, ви повинні назвати ім’я та прізвище авторитетної людини, на яку посилаєтесь. Не досить сказати: «Багато визначних учених вважають, що...» або «Авторитетні вчені у цій га­лузі підтверджують, що...».

Особа, наяку ви посилаєтесь, має бути авторитетом саме в даній галузі. Не можна, наприклад, посилатися на лауре­ата Нобелівської премії з фізики, обговорюючи питання національного доходу. якщо навіть той фізик і висловлював свої погляди на ці проблеми, це ще не означає, що, будучи авторитетом у фізиці, він так само компетентний у питанні національного доходу.

Іншою формою доказу є арґумент, який побудований на взаємозалежності причини й наслідку.

У процесі доказів оратори часто припускаються таких помилок:

Порушення правила про істинність аргументів при­зводить до логічної помилки(«хибнаоснова (підстава)» або «основна помилка (омана)»). Помилка «хибної підстави» має прямий зв’язок з іншою логічною по­милкою — «випередженням підстави», коли робиться неправильне припущення, що арґумент (або теза) є істинним, в той час як це ще потребує доказу.

Недотримання другого правила арґументації призводить до логічної помилки — «хибне коло», коли теза дово­диться за допомогою аргументів, останні ж обґрунтову­ються тезою: «факти не залишають сумнівів у тому, що умови в країні є такими, якими вони в дійсності скла­лись» . В цьому випадку і теза, і арґумент виявляються непідкріпленими, «висячими в повітрі».

3. Порушення третього правила арґументації призво­дить до помилки — «недостатність підстави». В цьо­му випадку наводяться доводи, з яких не повністю випливає теза, яка доводиться. Наприклад, питання про народжуваність частіше всього пов’язується в нашій країні з економічними заходами, зокрема, за­безпеченістю житлом, дитячими закладами. Частка істини в такому поясненні є. Але як свідчить статис­тика, істина не тільки в цьому. Для вирішення даної проблеми необхідний цілий комплекс заходів, вклю­чаючи соціальні та виховні.

4. Доказ тези підмінюється оцінкою особи. Така помил­ка в логіці зветься доведенням аd hominem («до лю­дини»). Її припускаються, наприклад, тоді, коли, доводячи тезу «він добрий оратор», посилаються на те, що він хороша людина, активний громадський діяч тощо. Такі арґументи характеризують дану осо­бу, але не висунуту тезу.

Цієї помилки припускаються й тоді, коли, ігноруючи факти і логічні докази, арґументують свою промову ви­ключно посиланнями на авторитети, цитати. Зовні така промова може виглядати дуже переконливо. Але тільки зовні. Посилання на авторитети — прийом, вартий уваги, але ним не слід зловживати. Передусім авторитет має бути безперечним не тільки для оратора, а й для слухачів. Ши­роко застосовуються посилання на думки найвидатніших учених, письменників і громадських діячів. Коли оратор не впевнений, що ці авторитети відомі слухачам, він пови­нен стисло розкрити значення їх діяльності.

Підміна доказу апелюванням до почуттів аудиторії (доказ «до публіки»). як відомо, ораторське мисте­цтво — це вміння викликати певні почуття, емоції у слухачів. Однак чуттєве і раціональне в ораторській промові має перебувати в єдності, а не підміняти одне одним. якщо оратор апелює лише до почуттів слуха­чів, цим він порушує один з основних принципів промови — її науковість.

Оратор не доводить те чи інше положення, а приховує свої твердження словами: «загальновідомо», «усі знають», «ви, звичайно, знаєте». Цей прийом нази­вають «підмащуванням аргументів». У такому разі більшість слухачів не наважується заперечувати, щоб не виявити своєї необізнаності з питання, що обговорю­ється.

Враховуючи можливі логічні помилки у промові, вплив їх на слухачів, оратор повинен пам’ятати, що успіх промови досягається не кількістю аргументів, аякістюїх. «Арґумен­ти не рахують, а зважують» — говорить давній вислів.

Арґументації, докази можуть бути двох типів. Перший тип ґрунтується на дійсних обставинах справи. Факти, які використовує в такому випадку оратор, істинні, логіка без­доганна, висновки правильні. Даний тип доказів називають логічним. Інший — ґрунтується на думках, почуттях тих, кого переконують, випливає з їх зацікавлення. Оратор на­магається довести, що те, про що він говорить, відбиває інтереси слухачів, і тому це правильно. Такий вид доказів називають психологічним.

До речі, слід мати на увазі деякі переваги психологічних арґументів над логічними. На це вказував ще французький філософ Жан Робіне (17_5-1820). Він писав: «Дух судить завжди лише на підставі ідей, які йому повідомляють, а при­страсть — спритний софіст, який приховує від неї (пристрас­ті. — Прим. авт.) все те, що говорить проти неї, і надає йому в спокусливому вигляді все те, в чому вона хоче його пере­конати...» І далі: «...Хай неправда викрита, —у пристрасті тисячі доказів, щоб пустити цю неправду знову в хід»2.

Про деякі переваги психологічних доказів над логічни­ми свідчать і експериментальні дані. Дослідженнями вста­новлено, що переконливість доказів визначається не стіль­ки істинністю їх і логічною правильністю, скільки вико­ристанням шляхів, до яких звичайно вдається людина, коли робить умовивід і приводить нові положення відпо­відно до її минулого досвіду, поглядів, світогляду.

На дієвість арґументів під час переконування впливають такі чинники:

1) характер джерела інформації, тобто того, хто пере­конує;

2) характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

3) характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погля­ди), яку переконують;

4) характер і важливість погляду, який має бути зміне­ний;

5)характер слухачів.

Оратор, який складає свою промову на дійсних обстави­нах справи (особливо це стосується судового оратора), по­винен навчитися досконало володіти логічним типом до­ведення.

Мистецтво переконання передбачає знання і вміле за­стосування демонстрації, способів поєднання тези й аргу­ментів, тобто логічних методів мислення, до яких належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія.

Аналіз — це розчленування, розкладання подумки або реально цілого на частини, елементи, компоненти, власти­вості. Синтез — поєднання подумки або реально окремих частин, елементів в єдине ціле.

Ораторові необхідно логічно розчленувати об’єкт, про який ідеться, на складові частини, проаналізувати його. На цій стадії пізнання свідомо порушується цілісність пред­мета, об’єкта. Тому конче потрібно удаватися до теоретич­ного синтезу результатів аналізу, щоб систематизувати знання про об’єкт. За допомогою аналізу і синтезу досяга­ється більша повнота опису, виявляються зв’язки, встанов­люються структура явища, його сутність і закономірності, створюється певна теорія.

Індуктивний метод мислення передбачає перехід від часткового до загального. Спочатку оратор викладає окре­мі факти, часткові спостереження і випадки. Відтак після аналізу оцінка їх переходить до загальних висновків, реко­мендацій, порад.

Дедуктивний метод передбачає інший шлях мислення: перехід від сформульованого загального положення до окремих висновків, часткових прикладів і випадків.

Кожен з цих методів має свої переваги і хиби.

Індуктивний метод мислення дає змогу виходити з окре­мих життєвих фактів і тим самим робить промову чіткою, переконливою. В процесі застосування індуктивного мето­ду мислення розвивається здатність узагальнювати факти, вміння висувати й обґрунтовувати гіпотези. Однак індук­тивний метод висвітлення матеріалу має і свої вади. Він не оформлює знання в логічно струнку систему і не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків.

Дедуктивний метод мислення надає теоретичному мате­ріалу логічної зв’язаності, обґрунтованості, послідовності і систематичності. Даний метод розвиває хист до логічно правильного мислення як мислення послідовного, несуперечливого, обґрунтованого. Однак можливості дедукції обмежені сукупністю найзагальніших положень, які покла­дені в основу дедуктивної системи.

Зважаючи на це, необхідно щоразу визначати, який з цих двох методів висвітлення доцільно застосовувати в кожному конкретному випадку. якщо матеріал важкий для засвоєн­ня або аудиторія підготовлена слабо, потрібно не стільки обґрунтувати тему, скільки її роз’яснити. В усіх цих випад­ках оратор вдається до індукції. За індуктивним методом складені, як правило, промови на мітингах, під час де­монстрацій. Там, де положення, про які йдеться, істотно відрізняються від буденних уявлень слухачів, де вимагається суворий доказ цих положень, де роз’яснення змісту цих по­ложень недостатнє, оратор використовує дедуктивний метод викладу матеріалу. Наприклад, висвітлюючи філософські положення Гегеля, варто вдаватися до методу дедукції.

Доведення за аналогією — це один з видів умовиводу, що виникає від часткового до часткового. Тут на основі схожості двох предметів за одними ознаками робимо висно­вок про подібність їх за іншими ознаками. Використовува­ти аналогію слід обережно. Перш ніж наводити порівняння, треба переконатися у можливості такого порівняння, у дійсній, об’єктивній схожості цих предметів, їх параметрів і властивостей.

Іноді вправний оратор перетворює порівняння в алего­рію, в розгорнутий образ, який не тільки переконує ауди­торію, а й хвилює її, впливає на почуття і волю слухачів. Часто такі порівняння є засобами доказу. Вмінням ство­рювати такі образи, картини, які вражали суддів і всю аудиторію, відзначалися судові промови відомого росій­ського адвоката Ф.Н. Плевако. Адвокат вдається до ана­логії у справі люторицьких селян, які звинувачувалися в опорі поліції3. Прокурор намагається виявити ватажків, і тому Ф.Н. Плевако заперечує: «Ви не припускаєте такої незвичної солідарності, такої дивної одностайності без попередньої змови. Увійдіть у дитячу кімнату, де нянька забула вчасно нагодувати дітей, ви почуєте крики і плач, що лунають воднораз з декількох колисок. Була тут поперед­ня змова? Хто викликав погодженість у дитячій кімнаті? Голод створив її, — робить висновок Ф.Н. Плевако. — Го­лод викликав одночасно непокору поліції з боку люториць-ких селян»4.

Впливова сила аналогії часто збільшується завдяки гу­мористичному порівнянню. Гумор прихиляє слухачів на бік промовця і нерідко допомагає йому зробити слухачів немовби своїми «спільниками», довести свою правоту.

Оратор користується не лише одним із зазначених ме­тодів логічного мислення. Він зобов’язаний, як говорив М.Г. Чернишевський, використати всі можливі логічні засоби для доведення питання до «найпрозорішої ясності». Оратор неодмінно користується й аналізом, і синтезом в єдності їх, адже без аналізу немає синтезу. Доповнюють одна одну також індукція та дедукція. Загалом, всі логічні методи органічно взаємопов’язані: індукцію звичайно су­проводить аналіз, дедукцію підтримує синтез і т. ін.

Помилки в демонстрації, які породжені відсутністю логічного зв’язку між арґументами та тезою, так зване уявлене прямування.

Логічність промови неможлива без її цілеспрямованості, тобто підкореності всіх висунутих положень основній меті, доведенню головної ідеї.

Окремі судження в промові підпорядковані логічним законам, правилам логіки. Логічний зв’язок суджень утво­рює, формує умовивід. Це, зокрема, стосується судової промови. Відомий російський юрист П. Сергеїч (П.С. Пороховщиков) вважав, що промову слід складати і виголо­шувати як докладне логічне міркування. Крім того, кожна окрема частина міркування має бути викладена як само­стійне логічне ціле, а ці частини, в свою чергу, поєднані в єдине ціле5.

В ораторській промові використовується прямий доказ, в якому істинність тези безпосередньо слідує з істинних арґументів. Наприклад, у промові судового оратора прямий доказ використовується, коли роль арґументів виконують показання свідків, письмові документи, речові докази. Інформаційні докази (показання свідків, письмові доку­менти) повинні бути обов’язково перевірені, і їх достовір­ність повинна бути доведена. Ефективним у публічній промові вважається також непрямий доказ, який затвер­джує істинність тези тим, що доводиться хибність антитези, тобто судження, яке суперечить тезі.

Хоча, за думкою фахівців, вплив прямого доказу вище, непрямий, у силу своєї «психологічності», також вельми ефективний у логіці викладання.

як приклад непрямого доказу можна навести промову А.Ф. Коні зі справи про утоплення селянки Ємельянової її  чоловіком, промову О.І. Урусова зі справи Волохової, про­мову я.С. Кисельова зі справи Бердникова.

Нерідко судовий оратор використовує непрямі докази, про складнощі вживання яких говорив ще Н.П. Карабчевський; він же вдало сформулював вимоги, які пред’явля­ються до них: «Непрямі докази, на відміну від прямих, можуть бути дуже тонкими, дуже легковажними самі по собі, але одна внутрішня властивість їм обов’язково повин­на бути притаманною: вони математично повинні бути точними. Точними в розумінні своєї власної достовірності, якості та розміру. Друга неодмінна умова: щоб ці малі самі по собі величини давали усе-таки деякий реальний резуль­тат, щоб вони уявляли собою одне безперервне сплетення ланків»6.

 

1 Цит.: ИвакинаН.Н. Основы судебного красноречия (ритори­ка для юристов). — М., 2000. — С. 82; див. також приклад з опо­відання А.П. Чехова «Випадок із судової практики».

2 Див.: Робине Ж.Б. О природе. — М., 19_6. — С. 67.

3 Справа люторицьких селян слухалася у грудні 1880 р. в Московській судовій палаті. По даній справі до суду було при­ тягнуто тридцять чотири селянина села Люторич, Єпифанського повіту, Тульської губернії.

4 Цит. за кн.: Гурвич С.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Осно­ви риторики. — К., 1978. — С. 61.

5 Див. про це: Сергеич П. Искусство речи на суде. — М., 1960. — С._06.

6 Карабчевский Н.П. Речи. 1882-1914.— Пг.;М., 1916. — С._87.

< Попередня   Наступна >