127

---

§ 2. Характеристика запитань і відповідей у полеміці

Щоб розраховувати на успіх у полеміці, потрібно також мати чітке уявлення про логічну структуру і види запитань та відповідей, про специфіку їх застосування в спорі.

Спочатку слід охарактеризувати різні види запитань.

Відомо, що наукові проблеми формулюються у вигляді запитань.

У соціальній (виробничій і повсякденній) практиці за допомогою запитань одержуємо численні нові відомості, доповнюємо, уточнюємо і конкретизуємо загальні уявлен­ня про предмети, що оточують людину, і явища, які від­буваються. Таким чином, основна функція запитань в ко­мунікативному процесі — пізнавальна. Вона реалізується у вигляді правильної відповіді. якщо у відповіді на запи­тання міститься істинне знання, то воно збільшує обсяг інформації, яка одержується, і, в свою чергу, може бути базисом для нових, більш глибоких запитань.

Всі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна віднести до двох видів. Перший вид — це запитання, що уточнюють, або закриті запитання, які спрямовані на з’ясування істинності чи хибності висловленого в них су­дження. Граматичною ознакою закритих запитань є на­явність у реченні частки «чи»: «Чи правильно, що...?»

Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: «так» чи «ні».

Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесі­ді, оскільки різко звужують «простір для маневру» у спів­бесідника. Такі питання можна застосувати у відповідаль­ності з чітко визначеною метою. Ці питання спрямовують думки співбесідника в одному, встановленому нами на­прямку, і наділені безпосередньо на прийняття рішення.

Закриті пит

ання мають значний вплив і добре заміня­ють всі констатації і ствердження. В цьому плані найбільш вражаючими є так звані двійні закриті запитання, напри­клад: «Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиж­день чи перенесемо її на наступний?» Така форма питання пропонує співбесіднику і третю можливість — довгу від­строчку.

У постановці подібних питань криється небезпека, що у співбесідника складається враження, мовби його допиту­ють, центр навантаження бесіди зміщується в наш бік, а співбесідник не має можливості висловлювати розширену думку.

Закриті питання рекомендується задавати не тоді, коли нам потрібно отримати інформацію, а тільки в тих випад­ках, коли хочемо прискорити отримання згоди чи підтвер­дження раніше досягнутої домовленості (наприклад: «Чи згодні Ви, що …?».

Другий вид — запитання, що заповнюють прогалини знань, або відкриті запитання. Вони спрямовані на з’ясу­вання нових властивостей і якостей предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких запитань міститься в наявності у них запитальних слів: хто, що, де, коли, як і т. ін.

На ці питання неможливо відповісти «так» чи «ні», вони потребують пояснення. Вони містять слова «що», «хто», «як», «скільки», «чому». Приклади таких запитань:

«яка Ваша думка по даному питанню ?»;

«яким чином Ви прийшли до такого висновку?»;

«Чому Ви вважаєте, що …?».

За допомогою такого типу запитань ми вступаємо в різно­вид діалога — монолога і, таким чином, мета передачі інфор­мації реалізується більш вільно, не як в закритих питаннях, оскільки ми дали нашому співбесіднику можливість манев­рування і підготували до розширеного виступу.

У цій ситуації ми втрачаємо ініціативу, а також послі­довність розвитку теми, бо бесіда може повернути в русло інтересів і проблем співбесідника. Небезпека полягає також у тому, що можна взагалі втратити контроль над ходом бесіди.

Щодо складу розрізняють запитання складні і прості. За допомогою складних запитань, що уточнюють, з’ясо­вується істинність чи хибність кількох суджень одночасно. У полеміці бажано користуватися для чіткості простими запитаннями, які з’ясовують істинність кожного судження окремо.

Оскільки будь-яке запитання спирається на знання, що вже набуті, то залежно від правильного чи неправильного використання цього початкового базису слід відрізняти коректні запитання від некоректних.

Дзеркальне питання. Щоб розширити рамки і забезпе­чити безперервність відкритого діалогу, можна використо­вувати дзеркальне питання. Воно полягає в повторенні з запитальною інтонацією частини ствердження, що тільки що було виголошено співбесідником, щоб примусити його побачити своє ствердження з іншого боку і продовжити свою розповідь.

Дзеркальне питання дозволяє створювати в бесіді нові елементи, що надають діалогу достеменний сенс, не всту­паючи в протиріччя зі співбесідником. Це дає кращі резуль­тати, ніж круговорот питань «чому?», які зазвичай викли­кають захисні реакції, пошуки надуманої причинності, чередування обвинувачень і самовиправдовувань і в резуль­таті призводять до конфлікту.

Риторичні запитання. Це питання, відповідь на які очевидна для всіх присутніх. Їх мета — активізувати ауди­торію, вказати на невирішені проблеми чи забезпечити підтримку нашої позиції з боку учасників бесіди шляхом мовчазної згоди.

Важливо формулювати питання таким чином, щоб вони звучали стисло і були зрозумілі присутнім. А притаманне великій аудиторії мовчання і буде означати схвалення на­шої точки зору. Але при цьому слід бути дуже обережним, бо можна вдатися до звичайної демагогії, а іноді потрапи­ти в смішне положення, як це сталося на одному зібранні селян. Оратор пропонував повторно обрати одного члена правління, підкреслюючи його працелюбність запитан­ням: «Хто взагалі може зараз, в цій складній ситуації, порівнятися з ним?». З останнього ряду хтось випалив: «Кінь!»

Переломні питання. Вони підтримують бесіду в чітко встановленому напрямку або ж піднімають цілий комп­лекс нових проблем. якщо співбесідник коректно і зміс­товно відповідає на такі питання, то відповіді зазвичай дозволяють виявити слабкі місця його позиції. Наведемо приклади: «як Ви уявляєте собі …?» , «як Ви вважаєте, чи потрібно радикально міняти… ?», «як насправді у Вас справа з …?».

Подібні питання задаються в тих випадках, коли ми вже отримали досить інформації з однієї проблеми і хочемо переключитися на іншу або ж коли ми відчули опір співбе­сідника і намагаємося обійти важкі місця. Небезпека в цих ситуаціях полягає в порушенні рівноваги між ними і на­шими співбесідниками. При наполегливому використанні таких питань співбесідник може підвести їх до закритих відповідей «так» чи «ні». Це суттєво знизить наші шанси на отримання інформації.

Питання для обмірковування. Вони спонукають співбе­сідника розмірковувати, ретельно аналізувати і коменту­вати те, що було складно. Прикладами є такі питання: «Чи правильно я зрозумів Ваше повідомлення про те, що …?», «Чи вважаєте Ви, що…?».

Мета цих питань — створити атмосферу взаєморозумін­ня, це часто дозволяє досягнути проміжних результатів.

Послідовність використання питань.

Для першого етапу, на якому піднімаються нові про­блеми, характерні відповіді «так — ні». На наступному етапі, коли розширюються кордони сфер передачі інфор­мації і проводиться збір фактів і обмін думками, слід за­давати переважно відкриті і дзеркальні питання.

Після етапу передачі інформації наступає етап закріп­лення і перевірки отриманої інформації, на якому пере­важають риторичні питання і питання на обмірковування. І наприкінці, відмітивши нову спрямованість інформації, ми користуємося переломними питаннями.

Чого ми домагаємося такими питаннями? В будь-якому випадку ми суттєво знижуємо небезпеку «бесіди-сварки». Бо будь-яке ствердження чи констатація, особливо не під­кріплене очевидними фактами, викликають у співбесідни­ка протест, дух протиріччя і контрарґументи у відкритій чи закритій (внутрішній) формі. якщо ж ми модифікуємо їм форму запитання, тим самим в значному ступені їх пом’якшуючи, то співбесідник і сприйме їх легше, іноді навіть як свою особисту думку (завдяки риторичним питан­ням і запитанням на обмірковування).

Передача інформації і підготовка до арґументування проходять вільніше, легше, оскільки співбесідник стає більш відкритим і показує свої слабкі місця до того, як ми підготували аргументи, що враховують його цілі і поба­жання.

Само собою зрозуміло, що застосування техніки опиту­вання можливо тоді, коли нам потрібно отримати від спів­бесідника професійну інформацію і коли наша мета полягає в тому, щоб краще пізнати і зрозуміти його.

Окрім того, за допомогою запитань ми максимально активізуємо співбесідника, надаємо йому можливість само­утвердитися, чим полегшуємо вирішення своєї задачі.

Для чого необхідно аналізувати запитання опонента? Насамперед, це потрібно для того, щоб виявити коректні і некоректні запитання. І якщо трапляються некоректні за­питання, слід показати їх безпідставність і попросити опо­нента уточнити чи зняти їх. якщо оратор має у своєму розпорядженні достатньо підстав, які дозволяють вважати, що опонент навмисно вдається до некоректного запитання, то в даному випадку і тільки за цих умов його можна ква­ліфікувати як провокаційне.

У полеміці відповіді завжди мають будуватися згідно з поставленими запитаннями, тому що тільки за таких умов вони виконують свою основну функцію — уточнюють ін­формацію, якої бракує, чи несуть нову, і, отже, реалізують пізнавальну функцію запитання.

Відповідь можна вважати правильною тільки тоді, коли висловлені в ній судження за своїм змістом істинні (тобто адекватно відбивають реальну дійсність) і логічно пов’яза­ні з поставленим запитанням. Судження, нехай і істинні, але не пов’язані з запитаннями, кваліфікуються як «відпо­віді не по суті» і не розглядаються. Помилковими або хиб­ними відповідями вважаються ті, що за змістом пов’язані з питаннями, однак по суті неправильно відбивають дій­сність, їх виникнення пояснюється помилковими думками чи некомпетентністю. Ненавмисно допущені помилки (так звані помилкові відповіді) слід відрізняти від навмисно неправильних відповідей, тобто хибних, з метою ввести в оману учасників дискусії.

У ході полеміки не завжди легко і просто відрізняти по­милкові відповіді від хибних. Тому звинувачення в свідомій хибності завжди припускає наявність достатньо вагомих до того підстав і не може спиратися тільки на підозрі та інтуїтивних здогадках. Потрібні докази.

У полеміці з’ясовується різне ставлення промовця до поставлених запитань. Прагнення зрозуміти їх приводить до позитивних відповідей, а ігнорування запитань шляхом прямої чи непрямої відмови відповісти на них — до нега­тивних.

Позитивні відповіді залежно від інформації, що в них міститься, розподіляють на прямі й непрямі.

Оскільки промовець не може бути байдужим до того, розуміють або не розуміють його слухачі, чи до кожного з них доходить сенс тверджень, то до непрямих відповідей він може вдаватися тільки будучи повністю впевненим, що аудиторія достатньо підготовлена для усвідомлення їх змісту. В іншому разі вони стають непотрібними. За інших умов непрямі відповіді не тільки прийнятні, але й бажані. За їх допомогою оратор може продемонструвати свою еру­дицію і показати, що він вільно володіє матеріалом. Для досвідченого полеміста непряма відповідь дозволяє вико­ристовувати більш загальні знання з теорії, цікаві відо­мості з суміжних галузей науки, типові образи з художньої літератури.

Суттєве значення в полеміці, поряд з позитивними, ма­ють і негативні відповіді.

Пряма негативна відповідь може стосуватися як сутнос­ті запитання, так і його форми. Мотивом для відмови від­повідати по суті на запитання частіше всього служить ви­знання учасником полеміки своєї некомпетентності, тобто недостатнє знання випадково порушених у спорі наукових чи практичних проблем, відсутність в його розпорядженні необхідних відомостей, матеріалів чи джерел і т. ін. До такої мотивованої негативної відповіді не можна ставитися упереджено і розцінювати її як уразливість.

Визнати у чомусь свою неосвіченість без докору сумлін­ня можуть і досвідчені полемісти, які впевнено обстоюють свої позиції і добре розбираються в суті проблеми, що об­говорюється. Вони не прагнуть зобразити справу так, що знають абсолютно все, і відверто повідомляють слухачам, що не готові відповісти на те чи інше запитання. До такої позиції аудиторія, як правило, ставиться з розумінням. Проте водночас непринадне враження справляє оратор, який не має достатнього фактичного матеріалу і не є фахів­цем у тій чи іншій галузі, але попри все намагається «сконструювати» позитивну відповідь. Спонукальним мо­тивом у подібних випадках часто буває почуття удаваного сорому — побоювання здатися неуком, невігласом в очах слухачів. Реальне послаблення позиції оратора в цьому ви­падку неминуче, хоч йому і уявляється, що своєю розплив­частою відповіддю він рятує власний престиж.

Припустимими мотивами негативної відповіді можуть бути також думки, пов’язані з необхідністю збереження військової, техніко-економічної чи професійної таємниці, небажання розголошувати, наприклад, певні моменти осо­бистого життя і т. ін. Однак трапляється, що посилання на ці мотиви служить для деяких промовців підставою, щоб відхилитися від відповіді на дотепне запитання.

 

< Попередня   Наступна >