152

---

§ 3. Види полемічних «хитрощів» у полеміці. Шляхи їх нейтралізації

Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Отже ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить знати про це. Інколи той чи інший полеміст, від­чуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маску­ючись іронією. Він неодмінно заявляє: «Знаєте, ви ставите такі «глибокодумні» і такі «серйозні» запитання, що я пасую перед ними». Це звучить як ухильний докір і як основа для того, щоб відійти від «відповіді через некомпетент­ність».

У полеміці така тактика неприпустима і не може при­вести до позитивних результатів.

Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому ви­падку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контрарґументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістич­на хитрість, що одержала назву «надмірного уточнення». Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опо­нента, робить спробу спростувати його думку не звичайни­ми, логічно припустимими способами, а шляхом постанов­ки запитання, що потребує від опонента такого «уточнення» тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параме­трами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде.

Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До

них належать такі виверти: «відповідь у кредит», «відповідь запитанням на запитання», негативна оцінка самого за­питання без розгляду його по суті і т. ін.

«Відповідь у кредит» полягає в тому, що один із учас­ників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його роз­гляд під різними приводами «напотім»: «Питаннянепро­сте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу» і т. ін.

якщо бракує достатньої організації полеміки, а обгово­рення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостері­гається «відповідь запитанням на запитання».

Уявімо таку ситуацію, яка, на жаль, зустрічається час­то. Під час виступу одного із учасників семінару (директо­ра заводу) поставили запитання: «Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна система, пуск якої ви здійснили минулого року? Доки мешканці міста будуть дихати сірчаним газом?» Замість відповіді по суті промовець звертається до свого опонента: «я вам відповім, але після того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера відходами виробництва вашої фабри­ки? Ви ж пустили очищувальну систему цього року». Опо­нент звертається до головуючого: «Нехай мені доповідач відповість!» Доповідач наполегливо продовжує: «я-то відпо­вім, але нехай раніше опонент мені відповість!»

Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню. Не відповідаючи по суті, промовець нерідко обмежується тільки безапеляційною оцінкою: «Це наївне запитання!», «Це ж несерйозно!», «Це тривіально!» і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли за­мість відповіді можна почути: «Це догматизм!» чи «Це позитивізм!», чи «Це неістотне питання!»

Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем.

Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: не­зріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів, та зловживання посиланнями на них, що майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення.

Дехто дозволяє собі в спорі спекулювати на віці, освіті, службовому становищі. У літнього чоловіка під час дис­кусії з юнаком може вирватися таке у відповідь: «Вам 20 років, а мені — 60, як ви смієте мені заперечувати?» тощо.

Інші використовують «підмащування» опонента лже-компліментами: «Ви, як розумна людина, не будете запере­чувати...» чи «Ми з вами чудово розуміємо, краще за різних там профанів». Інколи за відсутності вагомих доказів роб­лять безвідповідальні натяки на деякі «таємні» мотиви, які нібито спонукають супротивну сторону: «Ви це говорите нещиро чи з почуття заздрості, чи від побоювання зіпсува­ти відносини з такою-то особою?» і т. ін. Тому під час по­леміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки,чвари, наклепи.

Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, сві­домо безглузді думки. Від нарочитого глузування над супе­речником відрізняється логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка спросто­вується, є істинною, але оскільки наслідок із тези супере­чить дійсності, це свідчить, що теза була хибною.

Необхідність знання такого роду полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переко­нання, шукає правильні рішення, стверджує істину, пови­нен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну від­повідь противнику — необхідна риса полеміста.

Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в ці­лому, її основними принципами, з’ясування логіки запи­тань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення прин­ципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.

 

 

< Попередня   Наступна >