100

---

1.2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ДИПЛОМАТІЇ

Про дипломатію, у справжньому розумінні цього термі­на, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потре­ба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.

Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у від­носинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ.

Серед відомих пам'яток стародавньої дипломатії особли­вий інтерес, як за об'єктом, так і за змістом, становлять ельамаринське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хаттушилем ПІ, укладений 1296 р. до Р. X. Зберігся не лише договір, але й згадки про існуючі раніше договори та переговори, які передували його укла­денню. Цей договір відповідає всім основним вимогам дип­ломатичного мистецтва і має важливе значення для історії дипломатії та міжнародного права. Норми договору перед­бачали обов'язок надавати допомогу один одному, зокрема у діях проти внутрішнього ворога. Варто зазначити, що така стаття досить рідко трапляється в договорах навіть сучас­ної дипломатії. Це засвідчує, що єгипетська дипломатія досягла високого рівня вже тоді.

Цікавим джерелом історії дипломатії цього періоду є закони Ману. Незважаючи на те, що закони Ману є збірни­ком законів

стародавньої Індії, вони приділяють багато ува­ги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за закона­ми Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир і його протилежність (війна) залежать від послів, оскіль­ки лише вони створюють і сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна між царями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою і здатною приваблювати до себе людей. Він му­сить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом об­личчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого ві­ку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам'ять. Найбільш складні питання міжнародного життя потрібно розв'язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата і дипломатії.

Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була "проксенія", тобто гос­тинність. Конфлікти, що виникали між общинами і по­лісами, вирішували за допомогою спеціально уповноваже­них, або послів. Зокрема, в епоху Гомера їх називали вісни­ками (керюкс, ангелос), а в класичну — старійшинами (пребейс). Такі основні міста-держави, як Афіни, Спарта і Коринф, обирали послів на народних зборах серед багатих жителів, які відповідали певним вимогам (мали належні ораторські здібності, навіть акторські, яким виповнилося 50 років). Звідси і походить термін "старійшини". Часто посольські доручення отримували вищі посадові особи міст.

Ранги і кількісний склад посольства значною мірою зале­жали від характеру і значення місії. Усі посли вважалися рівноправними. Дещо пізніше з'явився звичай обирати го­ловного посла. Для забезпечення функціонування посоль­ства призначали певний штат прислуги.

При відряджанні посольства послам видавали рекомен­даційні листи (сімболи) до проксенів міст, куди воно пря­мувало. Мету і завдання посольства визначали відповідні інструкції, які вручали послам. Ці інструкції являли собою грамоту, яка складалася із двох воскових дощечок (diploma). Одним з головних обов'язків послів Греції було укладення союзу з іншими державами і підписання договорів, які су­проводжувалися певними формальностями.

У стародавні часи не існувало якихось певних юридич­них правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були по­стійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переваж­но, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов'язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово. А тому після виконання доручень повноваження таких місій припиня­лися, а агенти поверталися на батьківщину.

Подальшого розвитку інститут посольства набув під час воєн між Грецією і Персією. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в те­орії міжнародного права іноді називають "конференційною дипломатією". Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу.

У зовнішній політиці грецьких міст-держав (полісів) на перший план висувалася боротьба за розширення територій, за збільшення кількості рабів, за сферу впливу на нових ринках. Здебільшого дипломатія грецьких полісів прагну­ла до укладення оборонних і наступальних союзів. У цей період починає зароджуватися ідея захисту національної не­залежності.

Варто зазначити, що такі відомі представники Стародав­ньої Греції, як Фемістокл, Арістід, Перікл, Філіпп Маке­донський, які боролися за об'єднання Греції, а пізніше й за її розширення, керували військовими діями і вели перего­вори, всіляко використовуючи при цьому мистецтво дипло­матії.

Наприклад, Філіпп Македонський виявив себе визнач­ним дипломатом, який вміло і належним чином застосову­вав дипломатію як знаряддя об'єднання Греції під своєю владою.

У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і відряджати посольства зав­жди було прерогативою найвищих органів держави: спочат­ку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів. На­приклад, у період Республіки склад делегації затверджував Сенат. При обговоренні цього питання Сенат щоразу вида­вав спеціальні сенатські постанови (senates consultum). Ви­бір послів здійснював головуючий у Сенаті — консул або претор. Інколи послів обирали жеребкуванням, причому ні­хто не мав права відмовитись від участі в посольстві. Послів називали легатами (legati) й ораторами (oratores).

Мета посольства могла бути різною: оголошення війни й укладення миру, підписання договорів і організація захоп­лення територій, третейське залагодження міжнародних конфліктів і вирішення релігійних спорів.

У період Римської імперії (І—V ст.) докорінно зміню­ються зовнішня політика і дипломатія. Такі питання, як оголошення війни, укладення миру, приймання і скеруван­ня посольств, належали винятково до відання імператора. Дипломатія перетворилася на відповідну службу чиновни­ків. Під час правління Клавдія (середина І ст.) посольськими справами займалася особиста канцелярія імператора, яку очолював імператорський секретар. Перед тим ця ж канце­лярія була вищим адміністративним органом всієї імперії.

Таким чином, епоха Середньовіччя дала значний поштовх для розвитку відповідних норм звичаєвого права: спочатку у відносинах між грецькими державами, а пізніше — з му­сульманськими. Значне місце у розвитку дипломатії посіда­ла Апостольська Церква. Латинська мова визнавалась дип­ломатичною мовою всіх держав.

Форми церковної дипломатії були запозичені нею з ан­тичності. Так, посланники Папи називаються легатами, вікаріями, ораторами, нунціями. Вперше присутність пап­ського легата спостерігається на Нікійському соборі 325 р. Причому якщо у перші століття християнства папські місії мали переважно релігійний характер, то між V і VIII ст. представники понтифіка з'являються і на світських церемо­ніях.

В епоху Середньовіччя в жорстокій боротьбі формують­ся національні держави. Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візан­тійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпо­рядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської спра­ви, які запозичували всі держави, що мали відносини з Ві­зантією. Посол був представником володаря і міг вести пе­реговори лише в межах наданих йому повноважень. За пере­вищення повноважень послу загрожувало тяжке покарання. Нерідко посольству під виглядом формальних доручень (на­приклад, поздоровлення нового царя із вступом на престол) доручалося дізнатись про відносини і настрій при чужозем­ному дворі. У цей період дипломатія починає поєднуватись з політичною і військовою розвідкою.

Значний і постійно зростаючий вплив на розвиток дип­ломатичного права у період Середньовіччя почала здійсню­вати добре організована Католицька церква. Вже на кінець VI — початок VII ст. вона мала своїх постійних диплома­тичних представників у багатьох країнах і, насамперед, у Франції та Туреччині. Папська дипломатія здійснювала свою місію з використанням того факту, що папство мало не лише релігійну, але й військову владу. Церква володіла власними територіями, поліцією, судами, церковним конг­ресом, на якому розглядались питання міжнародної полі­тики, а також незліченним матеріальним багатством. З XI ст. за ініціативою церкви видавались постанови, якими забо­ронялось вриватися у храми, утискувати й ображати мо­нахів та їх супутників. Ніхто не мав права затримувати купців і грабувати їх. Порушникам цього "божого миру" загрожувало відлучення від церкви.

Враховуючи ту обставину, що італійські міста-держави існували немов поза загальною системою феодалізму, їх об'єднували спільні інтереси і розділяла жорстока ворож­неча. Вони постійно боролися за владу і були зайняті ство­ренням комбінацій і союзів, які б посилювали цю владу. Завдяки цьому в Італії у XIII—XIV ст. виник тип держав­ного діяча — дипломата. Наприклад, Флоренція гордилася такими послами, як Данте, Петрарка, Бокаччо.

Визначний теоретик дипломатії цього періоду Макіавеллі (1469—1527 рр.) підкреслював: "Розумний правитель не може і не повинен бути вірним слову, яке він дав, коли така чесність обертається проти нього і не існує більше причин, які змусили його дати обіцянку. Якщо б усі люди були добрі, таке правило було б поганим, але оскільки вони злі та не будуть дотримувати слова, яке дане тобі, то й тобі нічого дотримувати слова, даного їм" [8, с. 96]. Теорія Макіавел­лі — це узагальнення існуючої практики. Він не фантазу­вав, а брав за основу своїх роздумів матеріал із повсякденно­го життя. На основі власних спостережень він вивів прави­ло, яке зводиться до того, що "треба бути, як лисиця, щоб вміти обійти пастки, і левом, щоб лякати вовків" [8, с. 96].

Феодальна роздробленість, яка переважала в Європі в ті часи, не сприяла ні зростанню дипломатії, ні встановленню і визначенню розвитку дипломатичного права. Цей процес розпочався дещо пізніше, коли на карті Європи з'являють­ся могутні феодальні монархії: Франція, Іспанія, Англія і пізніше Росія. Однак при цьому треба зауважити, що існу­ючий на той час церемоніал та дипломатичний етикет цих великих держав, по суті, не дуже відрізнявся від їх попе­редників, тобто країн раннього Середньовіччя. Вірчі грамо­ти того часу вже мали чітку встановлену форму, до 1740 р. їх писали лише латиною.

Переломним моментом в історії дипломатії і диплома­тичного права стала поява постійних дипломатичних пред­ставників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), роз­ташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники дея­ких держав з'являються також у Парижі та Лондоні.

У цей період послаблюється вплив церкви у дипломатії і в структурі дипломатичних представництв. Головні поса­ди в дипломатії стали обіймати професійні дипломати. Ча­сто постійні посольства відкривають за допомогою трактатів.

Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посоль­ства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпора­цію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування. Отже, європей­ські держави починають усвідомлювати, що вони є члена­ми єдиної політичної системи, одного міжнародного співто­вариства.

Дещо інакше відбувається процес дипломатичних відно­син зі східними державами, які не лише не відчувають по­треби у посольських представництвах, але й часто бояться внутрішніх конфліктів від постійної присутності іноземних дипломатичних агентів. Деякі з них хоч і погоджувалися приймати у себе постійні дипломатичні місії іноземних дер­жав, проте, водночас, не наважувалися відряджати їх від себе.

Історичні події засвідчують значну роль дипломатії в житті всіх народів. Наприклад, Англія довший час забез­печувала свою могутність завдяки розгрому флоту Іспанії, після чого її сила і вплив неухильно зміцнювалися, а мо­гутня колись Іспанія щораз більше втрачала свої позиції.

Англія у цей час опиралася на сили, які виступали про­ти пануючого католицизму. Папа Римський усіма доступ­ними йому засобами підтримував короля Іспанії Філіппа проти глави всіх "єретиків" — королеви Єлизавети. При цьому англійська дипломатія дуже спритно використала загальне невдоволення католицизмом у Європі. За допомо­гою вдалої дипломатії Англія отримала сприяння навіть свого конкурента на морі — Голландії.

Філіпп Іспанський тоді явно переоцінював свої сили, і його флот був знищений у липні 1586 р. Але переміг не лише англійський флот, беззаперечну перемогу над феодаль­ною реакцією отримала молода буржуазія, над відсталою і незграбною дипломатією феодалізму взяла гору більш спритна дипломатія.

У XVI ст. у Франції з'являється прототип сучасного Міністерства закордонних справ, а вже у XVII ст. тут ство­рюється Рада Кабінету, або Таємна Рада, і працює секретар із закордонних справ. Пізніше створюється Департамент закордонних справ. У той же час у Великобританії у 1782 р. запроваджується посада головного Секретаря його Королів­ської величності у закордонних справах. Формується Міні­стерство закордонних справ, яке має цю назву і сьогодні (Foreign Office).

Відносини Росії із Західною Європою набули диплома­тичного характеру лише у XVIII ст. Це було зумовлено тим, що у XVI—XVII ст. вони мали випадковий характер і були винятком із того порядку замкнутості, в якому перебувала Московська держава. У Московії в XVI ст. існував Посоль­ський приказ, який займався прийомом послів і зовнішніми відносинами. Посилання уповноважених послів із Москви було спричинене, передусім, тимчасовими потребами москов­ського уряду, а найбільше — необхідністю знайти союзниць­ку допомогу в боротьбі з поляками, шведами і турками. Ці намагання нерідко завершувались невдачею, значною мірою через пихатість московських послів, які у своєму презирстві до європейських порядків доходили до нахабства у звертанні до іноземних володарів. Характерним прикладом є поведін­ка московського посла Дмитра Симоновського 1782 р. на прийомі у Бранденбурзького курфюрста з приводу вступу на престол Петра Олексійовича. Посол півтори години спе­речався з курфюрстом про те, як він повинен вставати під час проголошення царського імені, а також відмовився цілу­вати руку курфюрста і пити за його здоров'я на тій підставі, що він не є коронованою особою.

У Москву прибували посольства з європейських держав, головним чином, з пропозиціями щодо встановлення торго­вих відносин. Але й вони часто не отримували належного розвитку, оскільки московський двір неохоче погоджував­ся допустити у Москву постійних представників чужозем­них держав. Таким чином, московський уряд до XVIII ст. дещо негативно ставився до інституту посольства і лише з приходом на престол Петра І таке становище різко зміни­лося. У 1802 р. в Росії було засновано Міністерство закор­донних справ, яке й зайнялося безпосередньо зовнішніми відносинами Російської імперії з іншими державами.

У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дип­ломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення криміналь­ної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави пе­ребування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Широко застосовується принцип "екстериторіаль­ності" щодо житла послів і, у зв'язку з цим, право диплома­тичного притулку. Одночасно розвивається і вдосконалюєть­ся дипломатична служба.

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипло­матичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цьо­го інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати різних держав.

Принцип суверенної рівності було закріплено у ст. 5, 6 та 7 Віденського протоколу. Згідно зі ст. 5, у всіх державах встановлювався однаковий порядок прийому дипломатич­них агентів кожного класу. Причому ні родинні, ні сімейні зв'язки, ні політичні союзи між Дворами, згідно зі ст. 6 про­токолу, не дають дипломатичним агентам жодних особли­вих переваг. Це ж стосується і політичних союзів. Старшин­ство решти послів встановлюється за хронологічним по­рядком. Цим самим було усунено гострі суперечки про старшинство у дипломатичному корпусі. Водночас потрібно зазначити, що Віденський Регламент не містить жодних положень стосовно дипломатичного корпусу.

Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.

Документи, прийняті на Віденському й Аахенському кон­гресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встанов­лені три класи дипломатичних представництв:

посли, папські легати і папські нунції;

надзвичайні посланники та повноважні міністри;

повірений у справах.

Віденський Регламент принципово демократизував від­носини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залеж­но від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу.

Майже все XIX — початок XX ст. минули під знаком опору Англії завойовницькій політиці Росії. Прикладом цьо­го можна назвати Віденський конгрес. Основний ворог Англії у цей час, Наполеон, був розбитий за допомогою Росії. Англійська делегація на Віденському конгресі спочатку вичікувала і спостерігала. Пізніше стало зрозуміло, що Олександр І, який особисто з'явився на конгрес, претендує на роль вершителя долі Європи. Англійські дипломати по­бачили в цьому небезпеку для себе і вирішили створити коаліцію проти Росії, об'єднавшись із Австрією та Фран­цією, яка щойно зазнала поразки.

Англійська дипломатія настільки тихо і непомітно роби­ла свою справу, що й досі історики часто забувають наголо­сити, що саме на Віденському конгресі англійські диплома­ти одержали "благословення" на великі придбання, які во­ни зробили під час війни з Францією (Цейлон, Мальта, Іонічні острови у Середземному морі, острів Гельголанд у Пів­нічному морі).

Дещо пізніше Англія не підпускала царську Росію до Дарданеллів. За допомогою Японії вона призупинила екс­пансію Росії на Далекому Сході. Англія зуміла затримати просування Росії у Середній Азії.

Стабілізувавшись після потрясінь періоду Французької революції 1789 р. і наполеонівських воєн, дипломатія Євро­пи перебувала у стані "європейського інтересу", який був позначений численними міжнародними конференціями та договорами. Вона була спрямована на утримання колоні­альних володінь і вихід на нові ринки. Суверенні та рівно­правні держави практикують збалансовану дипломатію. Це означає, що договори, які вони укладають, спрямовані на те, щоб уникнути явного протистояння.

Під впливом різних інтересів, які демонструють дипло­матії різних держав, самі ж держави намагаються створити міжнародні норми та інституції, потрібні для співробітниц­тва та підтримання тривалого миру. Унаслідок цих зусиль з'являються перші міжнародні організації, уповноважені керувати судноплавством на міжнародних річках. Окрім цього, розвиток техніки, зв'язку і торгівлі підготував шлях до утворення міжнародних адміністративних союзів. Серед них можна виділити Геодезичний союз (1864 р.), Міжна­родний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтв (1886 р.) тощо.

Були також укладені багатосторонні міжнародні догово­ри щодо статусу заток (Босфор і Дарданелли, Балтійська протока) та міжнародних каналів (Суецький, Панамський).

Згадані вище події засвідчили зародження багатосторон­ньої дипломатії, яка, на жаль, не витримала натиску часу. Річ у тому, що різке загострення суперечності суверенітетів і протиріч між державами призвело до розв'язання 1914 р. світової війни. Війна, яка охопила майже всю планету, пе­реконливо показала, наскільки сильна міжнародна взаємо­залежність і наскільки сильною може бути єдність міжна­родного співтовариства.

Кінець Першої світової війни засвідчив суттєві зміни, які відбулися в розвитку дипломатії. Від європейської дип­ломатії першість переходить до прогресивної дипломатії СПІА. Крім цього, стара міжнародна дипломатія певною мі­рою була виведена з рівноваги внаслідок російської рево­люції 1917 р. Радянський Союз заявив про свою незгоду з існуючою на той час системою міжнародного права та дип­ломатією. Радянська дипломатія не визнавала чинності ста­рого звичаєвого права та договорів, укладених царським урядом. Така позиція залишила Радянський Союз осторонь від усіх найважливіших міжнародних справ, доки після Другої світової війни він не набув статусу великої держави.

Відлік нової дипломатії XX ст. потрібно вести від Вер-сальського договору 1919 р. і створення Ліги Націй. Важ­ливим етапом її розвитку був Паризький мирний договір 1928 р., який заборонив війну як знаряддя національної політики, але, на жаль, не став надійною перепоною для розв'язання Другої світової війни.

Статут ООН, створення якого ініціювали СПІА, Велика Британія, СРСР і Китай, мав на меті внести у міжнародні відносини (а отже, і в дипломатію) право і порядок та ефек­тивну систему колективної безпеки.

У післявоєнний період відбувається видиме і невидиме протистояння між дипломатією СПІА та СРСР і їх союз­никами. Ґрунтуючись на силі, таке протистояння стало визначальним у світі та призвело до утворення двох груп у сферах економіки, фінансів і торгівлі.

Тривалий період, для якого характерне особливе на­пруження, у 1945—1952 рр. і в 1975—1987 рр. та відносне потепління у 1962—1975 рр., який отримав назву "мирне співіснування", не був сприятливий для розвитку диплома­тії і міжнародного права.

На зламі 80—90-х років XX ст. світ зазнав суттєвих змін. "Оксамитові" революції у країнах Європи, об'єднання Ні­мецької Демократичної Республіки і Федеративної Респуб­ліки Німеччини, припинення існування СРСР призвели до розпаду соціалістичної системи. А відтак склалася принци­пово нова соціально-економічна і правова основа у сфері дипломатії, яка тепер зорієнтована на принципи партнер­ства, розумного суперництва, взаємовигідного співробітниц­тва держав у всіх галузях.

Поряд з цим активізувалися певні етнічні групи, які ви­являють своє прагнення до державної самостійності та ви­сувають на передній план складні зовнішньополітичні зав­дання, які неможливо сьогодні розв'язувати методами ста­рої дипломатії. Виникли нові спірні міжнародні проблеми, зумовлені подіями в Азії, зростає небезпека у Перській за­тоці, де до існуючих проблем долучилися нові на Близько­му Сході.

Раніше історія дипломатії не знала такої кількості гло­бальних і регіональних проблем (тероризм, наркобізнес, еко­логічна безпека, збройні конфлікти тощо) та залучення ве­ликої кількості держав для їх розв'язання. Крім цього, значний вплив на міжнародні відносини і безпосередньо на дипломатію мають засоби масової інформації, які щораз більше стають "четвертою" владою, яка, у свою чергу, нічим не поступається законодавчій і виконавчій.

В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирі­шення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипло­матія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі між­народні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі з боку професіоналів (дипломатів).

 

< Попередня   Наступна >