1.3 УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константино­поль у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.

Наступним кроком на шляху становлення дипломатич­них відносин треба вважати укладення у 873 р. між імпера­тором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом до­говору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньо­руської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'ян­ська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кав­казу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політи­ки багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.

Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була, передусім, скерова­на на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини нала­годилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі п

Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і па­дінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстисла­вовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу.

Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодаль­ної роздробленості, потрапили переважно під владу Вели­кого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний пе­ріод не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблен­ня конфліктів на українських землях значною мірою зумо­вило появу козацтва.

Офіційними представниками Запорізької Січі виступа­ли кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладали­ся на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універ­сали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовніш­ню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.

Особливо активними були дипломатичні відносини Укра­їни під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-україн­ського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали ре­зультатом домовленостей між українською делегацією та ро­сійським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'яза­ти ці проблеми згодом. Спроби російського царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Висту­паючи як глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими держа­вами, але й укладав міжнародні договори, які закріплюва­ли відповідні права та обов'язки, не повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані пос­ли Швеції, Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Воло­щини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність Укра­їни.

Характерною рисою української дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких посольств для вироблення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосувалися статусу держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від кожного полку. Інколи такі посольства налічу­вали до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не розголошу­вався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам).

Однак після смерті Богдана Хмельницького Москва гру­бо втручається в українські справи, що призводить у кінце­вому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті, поклав кінець незалежній Укра­їнській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував, і напри­кінці XVIII ст. вона була ліквідована.

Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія про­йшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі не­вдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реаліза­цію головного напряму Богдана Хмельницького на створен­ня незалежної Української держави.

Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони лік­відували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джере­лом суверенних прав націй став народ.

Усе це стало прикладом для наслідування новими націо­нально-визвольними рухами, що поширювалися на почат­ку XIX ст. по всій Європі.

У період "Весни народів" український народ здобув не­оціненний досвід політичного самовизначення і пошуку со­юзників для свого майбутнього державотворення.

Початок XX ст. ознаменував особливе загострення супе­речностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дип­ломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеч­чини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.

Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю істо­ричну спробу встановлення власної державності, суверен­ності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існу­вання Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних від­носин, а розглядало її як автономію Росії.

Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Цен­тральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визна­ли незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжна­родного права Україні так і не вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками.

У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Загалом Українська держава вста­новила дипломатичні відносини з 12 країнами і відкрила за кордоном 50 консульств різного класу. Для прискорення цього процесу навесні 1918 р. почали діяти 10-тижневі кур­си консульських працівників для осіб з вищою юридичною та економічною освітою.

Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України її дипломатична діяльність послаблюється і нерідко приносить негативні результати. Із Польщею, яка погоди­лася визнати самостійність УНР, довелося укладати угоду від 21 квітня 1920 p., яка позбавляла нашу державу захід­ноукраїнських земель (Галичини та Волині). Невдалим, зокрема, виявилося клопотання уряду УНР про прийняття України до Ліги Націй, яке остання відхилила 17 грудня 1920 р.

ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прий­няли декларацію і підписали договір про створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повно­важень представництва в міжнародних відносинах оголо­шення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні представ­ництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну за­кордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на етніч­них землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені.

Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним по­штовхом до створення простору для виявлення демократич­них тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союз­ним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзно-респуб­ліканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Проте, незважаючи на незначні функції, які виконував Наркомат Закордонних Справ України у цей час, саме його існування відігравало значну політичну роль на шляху до суверенної української державності.

Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основ­них суперечливих питань, українська делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїн­ських земель і західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Украї­на взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення західноукраїнських земель до УРСР.

У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається по­стійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньо­політичної діяльності України у післявоєнні роки.

Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки. Зокрема, при­четність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її авторитет. Це також був своєрід­ний прорив української дипломатії на якісний рівень. Укра­їнська дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливі­ший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові — незалежній і самостійній державі.

На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979 рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших органів міжнародних організацій.

Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет Украї­ни. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалеж­ності України українська дипломатія продовжила справж­ню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широ­ке офіційне визнання України державами світу і встанов­лення дипломатичних відносин. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встано­вити дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91 держава визнала її незалежність, із 27 було вста­новлено дипломатичні відносини.

За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі. Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом відбувалося б так швидко, як щодо України.

Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко визначив фундаментальні загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких формулювалися принци­пи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

Одним з головних завдань української дипломатії було утвердження й розвиток України як незалежної демокра­тичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном.

У процесі реалізації своєї дипломатії Україна вважає себе, порівняно з усіма колишніми радянськими республі­ками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких пере­ваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-пра-вонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.

Дипломатія України у другій половині 90-х років XX ст. спрямована на розширення і розвиток інтеграції нашої дер­жави з європейськими структурами та забезпечення ваго­мої підтримки з боку США. А тому цілком очевидно, що саме Україна першою з країн СНД підписала Угоду про парт­нерство і співробітництво з Європейським Союзом.

У процесі здійснення дипломатичної діяльності Україна керується принципами примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного права.

Завершуючи питання про основні етапи розвитку україн­ської дипломатії, потрібно зазначити, що за останні 15 років зроблені суттєві зрушення у напрямі виведення української зовнішньої політики за межі протокольно-бюрократичної дипломатії, здатної лише на прийняття порожніх політич­них декларацій, і поставлено її на рейки політичного прак­тицизму та економічної доцільності.