91

---

1.4. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА

Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зов­нішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціо­нує як певна цілісна система норм. Але оскільки диплома­тична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяль­ності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтриман­ня та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і су­спільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на по­вазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді.

Дипломатичне право є частиною загального міжнарод­ного права, яке складається із системи норм, зокрема і зви­чаєвих норм, що визначають основи представництва дер­жав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, орга­нізацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлю­ють правове положення постійних дипломатичних представ­ництв і їх членів, спеціальних місій та представників і де­легацій держав у міжнародних організаціях і на міжнарод­них конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипло­матичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з пи­тань, які охоплюють інтереси значної кількості держав.

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, мето­ди і принципи організації дипломатичної діяльності кож­ного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нор­мами міжнародного (дипломатичного) права, але

й норма­ми внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатично­го права на території кожної держави.

Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право"- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи­тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і за­кордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх пред­ставників при іноземних державах та міжнародних органі­заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна­ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основ­ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома­тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер­жава. Міжнародне представництво при цьому здійснюєть­ся в різних державах неоднаково.

Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадови­ми особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній органі­зації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції.

Насправді норми сучасного міжнародного права не мі­стять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипло­матичними представниками вважається проявом недобро­зичливості стосовно інших держав, у певний час така відмо­ва у деяких державах призводила до збройного конфлікту.

У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні.

Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єкт-ність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на між­народній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США — з 1787 p., Мекси­ка — з 1857 p., Канада — з 1867 p., Бразилія — з 1891 p., Австралія — з 1901 p., Індія — з 1947 p., ФРН — з 1949 p., Ефіопія — з 1952 р. та Нігерія — з 1960 р.

У Панамериканській конвенції про права й обов'язки держав закріплено, що у федеративних державах лише фе­дерація виступає як єдиний суб'єкт і користується правом представництва. Це правило застосовується навіть у тих дер­жавах, які формально визнають суверенітет своїх штатів (наприклад, Аргентина, Венесуела і Мексика). У Консти­туції США взагалі немає положення про суверенітет членів федерації, хоча судова практика та окремі законодавчі акти інколи вказують на суверенітет штатів.

В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньо­му Радянському Союзі. Як відомо, у 1922—1923 pp. рес­публіки добровільно погодились про централізацію пред­ставництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право засну­вати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учас­никами установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Па­ризької мирної конференції 1946 р. та інших представниць­ких форумів.

Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потріб­но вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Під час Другої світо­вої війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бель­гійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіоп­ський, грецький, югославський, чеський, польський і фран­цузький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня 1941 р. і 12 листопада 1944 p., у яких підтвердив диплома­тичний статус представників, яких відряджають і прийма­ють ці уряди.

Згідно з теорією міжнародного права, "уряд у вигнанні" може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в то­му випадку, якщо територія цієї держави захоплена іно­земною державою, й уряд унаслідок цього вимушений по­кинути територію.

Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатич­ного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бо­реться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (Організація визволення Па­лестини).

У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дип­ломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипло­матичного права потрібно виділити інститут дипломатич­ного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними ор­ганізаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.).

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних пред­ставників, яких призначають до інших держав чи міжна­родних організацій. Але не завжди держави однаковою мі­рою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дип­ломатії відомі випадки, коли держави тривалий час прийма­ли у себе посланців іноземних держав, але своїх представ­ників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної

правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами під­тримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийо­му послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

 

< Попередня   Наступна >