46

---

Розділ 3

Встановлення дипломатичних відносин

3.1 Юридичні підстави встановлення дипломатичних зносин

Дипломатичні відносини є складовою частиною зовніш­ньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомо­гою спеціально створених для цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними відносинами пев­ні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, на­приклад, журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій. Оскільки такі міжнародні контак­ти не мають офіційного характеру, вони, відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків, тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні передумови, а саме: на­явність юридичних і фактичних передумов.

Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принци­пами міжнародного права, означає її входження у міжна­родне співтовариство як рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародно­го права.

Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосто­ронній процес, то відповідною важливою умовою є бажан­ня інших держав їх підтримувати. У цьому випадку значу­щою передумовою виступає взаємна згода.

Міжнародно-правова процедура встановлення диплома­тичних зносин охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне визнання, обмін дипломатич­ними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами.

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені дер­жави, — дипломатичне визнанн

я їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення знач­ної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Ла­тинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми міжна­родного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.

Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в пері­од "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого про­тистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються. На думку індій­ського юриста-міжнародника П. Мукарджі, визнання не повинно залежати від задоволення будь-яких політичних чи економічних умов з боку держави, яка визнає, що "по­дібні угоди підривають роль права в міжнародному співто­варистві" [18, с. 43].

Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання).

Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У такому випадку по­дібний акт означає визнання за цим урядом права представ­ляти відповідну державу на міжнародній арені. Наслідка­ми такого визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени 00Н та інші міжнародні організації.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді дек­ларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюні­ке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сто­рони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективного органу. Прикладом є низка постанов Президії Верховної Ради Укра­їни від 26 серпня 1991 р. про визнання державної незалеж­ності Литовської Республіки, Латвійської Республіки та Естонської Республіки і проведення відповідних переговорів щодо підписання з ними Угоди про встановлення диплома­тичних відносин. А вже в наступних постановах від 11 груд­ня 1991 р. про визнання державної незалежності Респуб­ліки Словенії та Хорватії Президія Верховної Ради України вирішила встановити з ними дипломатичні відносини в пов­ному обсязі [13, с. 62—63, 67—68].

Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиня­ється певний акт, який можливий лише за умови визнан­ня. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних відно­син з Міністерством закордонних справ країни перебуван­ня. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не озна­чає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти.

Для прийому нової держави як члена міжнародної орга­нізації не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається переважно на двосторонньо­му рівні. Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипло­матичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був скеро­ваний у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Ве­ликобританія не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраї­лю de jure, а лише de facto. Аналогічною була позиція СІЛА у 1919 р. стосовно Фінляндії.

Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні).

Хоча розв'язання питання про встановлення диплома­тичних відносин з тією чи іншою державою є прерогативою кожної суверенної держави, потрібно враховувати важ­ливість розвитку дружніх відносин з усіма державами, що є однією з головних цілей Організації Об'єднаних Націй.

Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами.

Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних відносин проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних представництв за кордоном. При проведенні таких переговорів сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, якими вони будуть пред­ставлені, а також про строк набуття чинності досягнутої угоди.

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода або ідентичні ноти, якими обмінюються представники сто­рін, що вели переговори.

Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за вза­ємною згодою". Таким чином, Конвенція виходить зі "зго­ди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундамен­тальне право кожної держави скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, також прийма­ти їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активній, так і в пасивній формі. З цього права випливають і обов'язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змуше­на відряджати чи приймати постійні дипломатичні пред­ставництва, проте вона також не має права відмовити у прийнятті дипломатичних представників. Більше того, вона не може наполягати на тому, щоб інша країна відмо­вилась від встановлення дипломатичних відносин із будь-якою іншою державою.

З огляду на це, історія дипломатичних відносин фіксує випадки грубого порушення норм дипломатичного права в період існування двох протилежних соціально-економіч­них систем. Це стосувалося Куби та інших держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичні представництва.

Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипло­матичних відносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, в якій зазна­чено важливість підтримання розвитку "дружніх відносин між державами в суспільному ладі".

Це означає, що держави вперше за всю історію існуван­ня дипломатичного, звичаєвого та кодифікаційного, загаль­ного чи регіонального права погодились із новою функцією дипломатичних представництв, яка полягає в обов'язку останніх сприяти заохоченню "дружніх відносин між акре­дитуючою державою і державою перебування".

Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах, оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні, а також законні інтере­си громадян.

Взаємна згода обох держав випливає із принципу суве­ренної рівності держав і враховує досвід минулого, коли високорозвинуті держави примушували інших держав до­пускати на свою територію іноземні представництва.

У XIX ст. Китай і Японія довший час заперечували про­ти допуску іноземних дипломатичних місій і контакту з ни­ми як з простими іноземцями. У результаті неодноразового застосування збройної сили проти Китайської імперії, аж до захоплення Пекіна, у 1860 р. західні держави нав'язали Китаю конвенцію, згідно з якою вони забезпечили собі пра­во відкривати в цьому місті постійні дипломатичні пред­ставництва. Однак китайський імператор відмовлявся прий­мати іноземних представників особисто. Тоді Англія, Фран­ція, СПІА та інші держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудієнцію (1873 р.). Така ж ситуація повто­рилася у 1891 р., коли деякі західні держави хотіли отри­мати аудієнцію для дипломатичного корпусу. Китайський уряд і після 1860 р. довший час продовжував утримуватися від відряджання своїх постійних дипломатичних місій в ін­ші держави [4, с. 787—796].

У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави домовляються про обмін дипломатичними пред­ставництвами не у вигляді посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і СПІА мали одночасно у Вашингтоні та Пекіні т. зв. групи зв'язку. Це свідчило про неповноцінність відносин між цими державами внаслі­док того, що Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською владою на Тайвані й мали там посольство.

Отже, домовленість держав про встановлення диплома­тичних відносин та обміну дипломатичними представниц­твами є необхідною основою для досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як призначення окре­мих категорій персоналу представництв, надання їм приві­леїв та імунітетів, передбачених Віденською конвенцією 1961 р.

 

< Попередня   Наступна >