112

---

3.2 Відкриття дипломатичного представництва

Дипломатичне представництво закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поді­ляють на постійні й тимчасові. На постійній основі створю­ють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представ­ництвами держави використовують і тимчасові диплома­тичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, на­зивається посольством, а очолюване посланником чи повіре­ним у справах — місією.

Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які стосуються відкриття дипломатичних представ­ництв, їх функціонування та привілейованого статусу. Вони покликані забезпечити сприятливі умови для виконання дипломатичним представництвом своїх функцій. Віденська конвенція про дипломатичні зносини орієн­тується, передусім, на дипломатичне представництво. Ра­ніше вважалось, що саме дипломатичний представник є ос­новною фігурою в дипломатичному спілкуванні. Сьогодні дипломатичні акції перемістились із особистості глави пред­ставництва на дипломатичне представництво загалом.

Постійне зростання відповідальності посольств і місій, розширення їх сфери дії, збільшення чисельності персоналу, а також безперервність функцій і загальних прав, незалеж­но від змін у керівництві посольства чи його відсутності, засвідчує, що глава дипломатичного представництва є лише одним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особ­ливість Віденської конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

по-перше, відкриття дипломатичного представництва є наслідком угод між двома державами і не стосується безпо­середньо

призначення його глави;

по-друге, функціонування дипломатичного представ­ництва не порушується змінами його персоналу;

по-третє, дипломатичне представництво наділене влас­ними привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та привілеями його співробітників;

по-четверте, припинення функцій глави дипломатич­ного представництва не порушує функціонування самого представництва, тоді як припинення діяльності представ­ництва передбачає завершення функцій усіх його членів включно з главою.

Водночас не варто протиставляти їх, оскільки вони тісно взаємопов'язані і доповнюють одне одного. Насправді ж, посольство ніколи б не виконувало своїх функцій без відпо­відної акредитації його глави, як і привілейований статус цієї установи був би неповний без відповідних пільг його співробітникам.

Розв'язавши питання про обмін дипломатичними пред­ставництвами, зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їх дипломатичні представництва (посольство та місія).

Оскільки існує прямий зв'язок між категорією дипло­матичного представництва і класом представника, який його очолює, діє норма Віденської конвенції, яка зазначає, що "клас, до якого повинні належати глави представництв, визначається за погодженням між державами" (ст. 15).

Якщо вони спочатку утворять місії, а пізніше вважатимуть за доцільне підвищити рівень представництва до посольства, потрібно буде знову досягти домовленості. Це правило ґрун­тується на принципі суверенної рівності держав і не допус­кає одностороннього розв'язання питання. Крім цього, це правило ввічливості, яке випливає з того, що держави об­мінюються дипломатичними представництвами однаково­го рівня, що відкриваються взаємно в столицях обох держав.

Посольство вважається вищим за рангом дипломатич­ним представництвом. На практиці його заснуванням часто хочуть підкреслити більш високий рівень дипломатичних відносин з країною. Посольство очолюється послом. Сьо­годні така практика переважає у дипломатичній сфері, тоді як у минулому посольствами обмінювались лише великі дер­жави. До Першої світової війни вважалося нормою, що лише імперії та великі монархи можуть призначати послів, оскіль­ки вони розглядали це як привілей і неохоче погоджувались поширювати його на інших. Усередині XIX ст. Англія, на­приклад, мала своїх послів лише у Франції, Росії, Австро-Угорщині та Туреччині, а вже наприкінці століття — по­сольства в Римі, Мадриді та Вашингтоні [14, с. 18].

Місії вважають нижчими за рангом дипломатичними представництвами. їх очолюють посланники або повірені у справах. Хоча варто зазначити, що в дипломатичній прак­тиці відмінність між посольствами і місіями поступово сти­рається, залишається відмінність лише з питань диплома­тичного протоколу. Що стосується їх представницького ха­рактеру, функцій та привілеїв, то тут відмінностей між ними майже немає.

Представництва Ватикану називаються нунціатурами та інтернунціатурами, що відповідає посольству та місії. Папські представництва виконують подвійну функцію: дип­ломатичну і клерикальну, тобто вони охоплюють як офіційні відносини Ватикану з країною перебування, так і відноси­ни з релігійними центрами країни.

Історично склалося так, що дипломатичні представниц­тва утворювались у столиці держави, де була резиденція глави держави перебування, її уряду, Міністерства закор­донних справ. Зокрема Комісія міжнародного права керу­валася бажанням уникнути незручного становища, яке б виникло для уряду держави перебування внаслідок засну­вання приміщення іноземного представництва в інших містах, крім тих, де розташовано уряд [3, с. 17]. Це, пере­дусім, ускладнювало б забезпечення дипломатичної недо­торканності та інших привілеїв, якими користуються іно­земні представництва та їх персонал. Водночас є чимало про­токольних питань, згідно з якими уряд країни перебування постійно контактує з дипломатичним корпусом, відповідно розташування його частин в інших містах спричинило б не­зручності як для країни перебування, так і для дипломатич­ного корпусу.

З цього приводу Віденська конвенція 1961 р. встанови­ла відповідну норму, яка передбачає, що "акредитуюча дер­жава не може без попередньої певно виявленої згоди держа­ви перебування засновувати канцелярії, що становлять ча­стину дипломатичного представництва, в інших населених пунктах, крім тих, де засновано саме представництво" (ст. 12).

Згідно зі ст. 1 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, дано визначення поняття "приміщення представ­ництва", яке включає будинки або частини будинків, що використовуються представництвом, враховуючи резиден­цію глави представництва, кому б не належало право влас­ності на них, а також земельну ділянку, що обслуговує цей будинок або частину будинку.

Після домовленості про обмін дипломатичними представ­ництвами держави зобов'язані сприяти одна одній у при­дбанні на своїй території, відповідно до своїх законів, при­міщень, потрібних для її представництва, або надавати допо­могу акредитуючій державі в отриманні приміщень будь-яким іншим шляхом.

Враховуючи труднощі, з якими стикаються іноземні представництва у пошуках придатних приміщень чи земель­них ділянок для своїх резиденцій, деякі держави виявля­ють ініціативу у створенні спеціальних зон для посольств і місій інших країн. Указом Президента України від 12 ве­ресня 1994 р. було затверджено Програму розташування дипломатичних представництв, консульських установ іно­земних держав і представників міжнародних організацій в Україні.

На виконання цього указу було затверджене відповідне положення, в якому зазначається, що координацію дій щодо розташування дипломатичних представництв здійснює Міністерство закордонних справ. Розташування представ­ництв і установ у Києві здійснює Київська міська державна адміністрація через Генеральну дирекцію з обслуговування іноземних представництв.

Дипломатичні представництва, які мають намір само­стійно придбати, орендувати, використати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснити перебудову, добу­дову, сповіщають про це МЗС, яке спеціаль­ною нотою повідомляє дипломатичні представництва про рі­шення щодо можливості їх розташування за конкретною адресою. Представництво може практично реалізувати свої наміри лише після одержання згоди відповідного органу (з можливим зазначенням обов'язкових для виконання умов).

Розмір орендної плати, ціни на споруди (приміщення), що передаються представництвам, визначаються договора­ми за домовленістю сторін.

Особливості розташування представництв окремих іно­земних держав визначаються МЗС за погодженням із Кабі­нетом Міністрів України.

 

< Попередня   Наступна >