161

---

3.3. ПОРЯДОК ПРИЗНАЧЕННЯ ГЛАВИ ТА ЧЛЕНІВ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Одне з головних питань, що виникає після домовленості між сторонами про встановлення дипломатичних відносин на певному рівні, — це призначення глави дипломатичного представництва.

Відомий французький юрист К. Кольяр підкреслював, що дипломатичний представник — це посередник, представ­ник і спостерігач водночас [6, с. 143]. Як посередник він доводить до відома іноземного уряду ноти та повідомлення свого уряду, і навпаки. Оскільки главі держави надто важ­ко і практично неможливо здійснювати контакти з цих міжнародних питань, такі функції йому допомагає викону­вати дипломатичний представник. Представницький харак­тер означає таку його якість, згідно з якою дипломатичний представник визнається таким, що представляє свою дер­жаву і вчиняє певні дії від її імені. Він наділений необхід­ними повноваженнями вступати в офіційні відносини з вла­дою держави перебування. Отримавши акредитацію, дип­ломатичний представник уже не повинен кожного разу пред'являти свої формальні повноваження для підтверджен­ня своїх дій. Третя його ознака реалізується через телегра­ми, депеші, доповідні записки, в яких він інформує своє МЗС про всі події політичного, економічного і соціального життя країни, в якій він акредитований.

В історії дипломатії склались різні класи глав диплома­тичних представництв, які мали відповідно неоднакові пред­ставницькі функції.

За Віденським регламентом 1815 р. виділяють три кла­си дипломатичних представництв, причому лише представ­ники першого класу (посли і нунції) вважалися "представ­никами своїх володарів", тобто монархів і Папи Римського. Оскільки право призначати послів визнавалося лише за великими державами, решта держав і навіть монархії, а та­кож держави з республіканською формою правління могли бути акредито

вані лише на рівні посланника (другий клас). Повірені у справах (третій клас) були уповноважені при мі­ністрах закордонних справ і, відповідно, забезпечували представництво на нижчому рівні.

Передбачений Аахенським протоколом 1918 р. проміж­ний (між другим і третім класами) клас міністрів-рези-дентів, які також акредитувалися при главах держав, на початку XX ст. фактично перестав існувати.

Сьогодні Віденською конвенцією 1961 р. передбачено три класи глав представництв:

клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах дерлсав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;

клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах держав;

клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

У Конвенції зазначається, що між главами представ­ництв не може бути жодної різниці через їх приналежність до того чи іншого класу, інакше як щодо старшинства та етикету (п. 2 ст. 14).

Клас дипломатичного представника переважно збігаєть­ся з його рангом, відповідно в дипломатичній практиці ці поняття взаємозамінюються.

Якщо пост глави представництва вакантний або якщо глава представництва не може виконувати свої функції, тим­часово виконуючим обов'язки глави представництва є тим­часово повірений у справах. При відкритті представництва він може очолювати його до прибуття посла або посланника на початку його діяльності. Повірений у справах виконує обов'язки представника на час його хвороби чи тимчасово­го від'їзду, а також у період між від'їздом попереднього і прибуттям нового.

У дипломатичній практиці прийнято, що тимчасово по­вірений у справах не повинен починати нові справи, він лише продовжує попередні згідно з вказівками глави пред­ставництва, якщо він тимчасово відсутній. В інших випад­ках він має підтримувати тісний контакт зі своїм Міністер­ством закордонних справ.

Порядок призначення дипломатичних представників регулюється нормами національного та міжнародного пра­ва. Призначення дипломатичного представника здійснюєть­ся главою держави й від його імені згідно з існуючою кон­ституційною практикою держав.

Беручи до уваги привілейоване становище, яке посіда­ють глави дипломатичних представництв в іноземній дер­жаві, надзвичайно важливо правильно визначити, з якого моменту починається здійснення ними своїх виняткових повноважень. Процедура призначення глави дипломатич­ного представництва називається акредитуванням і скла­дається із декількох стадій:

Підбір кандидатури посла або посланника.

Запит агреману.

Видання акта внутрішнього права, яким оформляєть­ся призначення.

Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, яке відбулося.

Видача вірчих грамот.

Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни перебування після прибуття посла або посланника і подання йому копії вірчих грамот.

Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування.

Оскільки підбір кандидатури посла або посланника рег­ламентується внутрішньодержавним правом, значний інте­рес становить інститут агреману, який регламентується нормами міжнародного права.

Інститут агреману є виразником інтересів обох сторін — акредитуючої і приймаючої держави або міжнародної орга­нізації. Ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зноси­ни від 18 квітня 1961 р. встановлює: "Акредитуюча держа­ва повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі. Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи".

Віденська конвенція закріпила вимогу про згоду, однак вона не містить правил щодо форми запиту згоди або форми дозволу згоди. Звідси можна зробити висновок, що форма запиту та дозволу згоди не має юридичного значення, вона може бути виражена як письмово, так і усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Міністер­ству закордонних справ приймаючої держави, або без листа через голову місії, що займається від'їздом у державі відря­джання.

Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин. З цього приво­ду ще Гаванська конвенція 1928 р. про дипломатичних чи­новників підтвердила правило, яке усталилось як міжнарод­ний звичай, про те, що "жодна деря^ава не може акредитува­ти своїх дипломатичних чиновників в інших державах без попередньої згоди останніх" (ст. 8). Віденська конвенція ос­таточно закріпила цю норму.

З огляду на це, в минулому деякі держави намагалися з'ясувати причини відмови в агремані (СІЛА, Франція та Великобританія). Причиною для відмови в агремані можуть бути лише серйозні й об'єктивні обставини, такі як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявність компрометуючих матеріалів. Інколи в дипломатичній прак­тиці траплялися відмови в агремані жінкам або за расови­ми ознаками.

Треба зазначити, що теорія і дипломатична практика не виробили загальноприйнятих критеріїв відмови в агремані. Якщо узагальнити існуючу практику з цього питання, мож­на виділити дві групи критеріїв:

перша група стосується особи кандидата, його мину­лого і ставлення до приймаючої держави;

друга група випливає з існуючих відносин між дер­жавами й не стосується особи кандидата на посаду глави дипломатичного представництва.

У минулому Великобританія, виступаючи з позиції ве­ликої держави, призначала послів без попереднього отри­мання агреману від приймаючої держави. Ця негативна практика зрештою призвела до певних наслідків. Зокрема, російський цар Микола І не дав згоди на прийом британ­ського посла у 1832 р., позаяк він був призначений без по­переднього запиту агреману. А тому Великобританія, демон­струючи своє явне невдоволення, не заповнювала цю ва­кансію аж до 1835 р., мотивуючи це тим, що її уряд має "виняткове право" вибирати своїх дипломатичних представ­ників при дворах [17, с. 35].

Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні канали, через МЗС та посольства держав-контр-агентів. Якщо отримано негативну відповідь або не отрима­но взагалі, всю процедуру проводять заново доти, доки не буде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тоді вчи­няються відповідні дії, що випливають з факту вибору кан­дидатури на посаду глави представництва. Зазвичай, при позитивному розв'язанні питання, відповідь надходить упро­довж місяця.

Враховуючи конкретні обставини, акредитуюча держа­ва може акредитувати главу представництва або призначи­ти будь-якого члена дипломатичного персоналу в одну або декілька держав, якщо при цьому немає заперечень з боку будь-якої із держав перебування. Якщо держава акредитує главу представництва в одній або декількох інших держа­вах, то вона може заснувати дипломатичні представництва, які очолюватимуть тимчасово повірені у справах у кожній державі, де глава представництва не має постійного місця перебування. У цьому випадку таке дипломатичне представ­ництво називається місією. У 2000 р. Україна мала дипло­матичні місії в Нідерландах і Данії, які входили відповідно до Посольств України в Бельгії та Швеції. Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, глава пред­ставництва або будь-який член дипломатичного персоналу представництва може діяти як представник акредитуючої держави при будь-якій міжнародній організації.

Дипломатична практика, яка існує сьогодні, вимагає повного збереження у таємниці факту запиту агреману. Такий порядок зумовлений тим, що розголошення відомо­стей про факт запиту агреману і, особливо, при відмові в на­данні агреману, може призвести до певних негативних на­слідків, а інколи навіть ускладнити відносини між двома державами. Треба зазначити, що відмова у наданні агрема­ну стосується лише особи дипломатичного агента і в жодно­му разі не стосується підтвердження або перегляду досягну­тої угоди між державами про встановлення дипломатичних відносин.

Запит агреману не поширюється на інших членів персо­налу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначати на свій розсуд. Що стосується військових, морських та авіаційних аташе, то держава перебування може запропонувати, щоб ці прізвища повідомлялися на її схвалення заздалегідь.

Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення відповідно до конституційної процедури акре­дитуючої держави посол або посланник, яких скеровують за кордон у конкретну державу за місцем призначення, отримують особливий документ, який в дипломатичній практиці має назву вірчі грамоти. Вірчі грамоти підписує глава держави, що призначає дипломатичного представни­ка; вони адресовані главі держави, що приймає диплома­тичного представника. За змістом, вірчі грамоти — це до­кумент, який засвідчує представницький характер дипло­матичного представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі. Вірчі грамоти мають характер загаль­них повноважень дипломатичного представника, чинних упродовж усього періоду його перебування на посаді з усіх питань, що випливають із основних функцій представниц­тва.

Значення вірчих грамот у сучасному дипломатичному праві зросло ще більше, оскільки час їх вручення є водно­час початком урядової діяльності керівника дипломатичної місії та підставою для визначення його місця у порядку старшинства цього класу серед глав дипломатичних пред­ставництв, їх вручають лише послам і посланникам, а для постійно повірених у справах видають листи міністра закор­донних справ своєї держави, які вони вручають міністру закордонних справ країни перебування.

Вірчі грамоти видають у двох примірниках. Перший примірник (оригінал) вкладають у конверт, що скріплюєть­ся сургучевою печаткою і вручається новопризначеним по­слом главі держави, якому адресовані вірчі грамоти, під час офіційної святкової церемонії. Копія вірчої грамоти вруча­ється як офіційне підтвердження посла після його аудієнції з міністром закордонних справ країни перебування.

У дипломатичній практиці були випадки надання агре­ману та візи на в'їзд до приймаючої держави новопризначе-ного глави дипломатичного представництва і наступної відмови у прийнятті від нього вірчих грамот. Відмова може бути виражена у формі зволікання щодо визначення дати вручення вірчих грамот. За таких обставин новопризначе-ний посол або посланник має зрозуміти, що він є фактично persona поп grata, і залишити територію приймаючої дер­жави, не чекаючи на офіційну відмову. В останні роки такі випадки спостерігалися в період т. зв. параду суверенітетів у Східній Європі. Наприклад, новопризначений посол Юго­славії багато місяців очікував у Танзанії на вручення вірчих грамот, але в кінцевому підсумку цього не сталося. У 1992 р. уряд Ізраїлю впродовж декількох місяців не приймав вірчих грамот від посла Югославії Б. Косютіци, якому було видано агреман, і МЗС Ізраїлю прийняло від нього копії вірчих гра­мот, мотивуючи цей факт застосуванням санкцій ООН до цієї країни. Через шість місяців він повернувся до Белгра­да, не вручивши вірчих грамот.

Порядок і церемонії, яких дотримуються під час прий­няття дипломатичних агентів, мають давні традиції, запо­чатковані у деяких державах.

У минулому послів зазвичай зустрічали на кордоні. Зокре­ма, в 1763 р. король Пруссії Фрідріх II, очікуючи прибуття в Берлін першого турецького посольства, зробив запит до князя В. С. Долгорукова, російського посланника, з приво­ду роз'яснення про те, як приймають турецьких послів у Ро­сії. Колегія іноземних справ докладно описувала прийом. На російському кордоні, у першому прикордонному місті, турецького посла зустрічав пристав з гвардійськими офіце­рами та солдатами, які віддавали честь під барабанний бій і виконувались салюти у 20—25 пострілів. До посла пред­ставляли почесний караул із 40 солдатів та офіцера. На шляху до столиці посла утримували за рахунок російської казни. У столиці його знову зустрічали салютом із 22 по­стрілів і почесним караулом з 55 солдатів.

У листопаді 1763 р. турецький посланник прибув до Берліна і був зустрінутий за церемоніалом, подібним до російського. Однак Берлінський двір дуже обурився, коли на святковій церемонії' турецький посланник піднявся до трону, обійняв короля і поцілував його в плече. Спочатку прусські міністри намагалися заперечувати цю подію, але згодом заспокоїлись, коли дізналися, що турок зробив те ж саме при дворі німецького імператора [9, с. 30].

Офіційна діяльність глави дипломатичного представниц­тва в країні перебування починається з часу вручення ним вірчих грамот. Треба зазначити, що процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і відбу­вається в кожній країні згідно з її протокольним церемоніа­лом. Серед основних елементів протокольного церемоніалу, які відповідають міжнародній практиці, такі:

вірчі грамоти приймає глава держави у своїй офіційній резиденції (наприклад, у Великобританії — Букінгемський палац, в Україні — Марийський палац);

на церемонії присутні високопоставлені представни­ки з боку глави держави та Міністерства закордонних справ;

посла супроводжують члени дипломатичного персо­налу посольства;

під час вручення можливий обмін промовами (у Вели­кобританії не практикується);

після вручення грамот глава держави має розмову з послом.

Відповідно до принципу рівності держав, як у процесі церемонії вручення вірчих грамот, так і в порядку черго­вості їх вручення, не може бути застосовано жодної дис­кримінації, а мають бути однакові процедура і церемоніал для всіх глав дипломатичних місій цього класу згідно зі звичаями, що існують у цій столиці. Це правило закріпле­не у ст. 18 Віденської конвенції.

Існують певні особливості в дипломатичному протоколі за участю держав-монархій. За віковою традицією глава дипломатичної місії за своїм правовим статусом вважаєть­ся alter ego самого монарха, а тому у випадку смерті або зречення від престолу монарха акредитуючої держави його наступник видає нові вірчі грамоти для глав дипломатич­них представництв, які виконували таку функцію до цього часу. Так само у випадку смерті або зречення від престолу монарха приймаючої держави виникає потреба у поданні вірчих грамот його наступнику главами дипломатичних представництв, акредитованих у цій державі. Вручення нових вірчих грамот відбувається також у випадку прин­ципових змін державного ладу, наприклад, після революції. Черговість вручення вірчих грамот або подання їх завіреної копії визначається датою і часом прибуття глави представ­ництва.

У республіканських державах, де влада не зосереджена в одних руках, при зміні глави держави не вимагається подання нових вірчих грамот.

Згідно зі ст. 13 Віденської конвенції, глава представниц­тва вважається таким, що розпочав виконання своїх функ­цій у державі перебування залежно від практики, що скла­лася у цій державі, яка повинна застосовуватись однома­нітно: або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття і подання завіреної копії вірчих грамот Міністерству закордонних справ країни перебуван­ня чи іншому міністерству, стосовно якого є домовленість.

Таким чином, Віденська конвенція не передбачає певно­го уніфікованого правила, а закріплює два альтернативні рішення. Держава перебування сама вирішує, якої проце­дури вона буде дотримуватись. Вона має лише забезпечити застосування однакового порядку стосовно всіх іноземних дипломатичних представників на її території. Відповідно Конвенція надає вибір на розсуд держави перебування, але з умовою, щоб у кожному окремому випадку не прийма­лись рішення ad hoc, а застосовувалась єдина система щодо всіх іноземних представництв.

У міжнародній дипломатичній практиці прийнято, що посол відразу після вручення вірчих грамот надсилає гла­вам усіх дипломатичних представництв, з країнами яких його держава підтримує дипломатичні відносини й які акре­дитовані в цій державі, особисті ноти, в яких він повідом­ляє про вручення вірчих грамот.

 

< Попередня   Наступна >