95

---

3.5. ПРИПИНЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНОЇ МІСІЇ

Важливу роль при розгляді теми, яка стосується дипло­матичних відносин, належить питанню про підстави їх припинення. Мова може йти як про припинення функцій окремих дипломатичних агентів у складі дипломатичного представництва, так і про припинення діяльності пред­ставництва.

Згідно зі ст. 43 Віденської конвенції, функції диплома­тичного агента припиняються:

а)після повідомлення акредитуючою державою державі перебування про те, що функції дипломатичного агента припинено;

б) після повідомлення державою перебування акредитуючій державі, що вона відмовляється визнати дипломатичного агента співробітником представництва.

На відміну від початку місії дипломатичного агента, де потрібна згода обох держав, її завершення може бути оформ­лено одностороннім актом тієї чи іншої держави.

Найчастіше підставою для припинення функцій дипло­матичного представника є відкликання акредитуючою дер­жавою у зв'язку із завершенням терміну, на який була призначена особа, а також інших підстав (кадрових, органі­заційних, сімейних).

У сучасній дипломатичній практиці дуже рідко трапля­ються випадки, коли вірчі грамоти надаються на певний тер­мін. Але якщо цей термін спливає, відповідно припиняються повноваження, імунітет дипломатичного агента втрачаєть­ся і він стає приватною особою.

Відпустка глави дипломатичного представництва, яка супроводжується заміною іншою особою зі складу посоль­ства чи місії як тимчасово повіреного у справах на цей пе­ріод, не припиняє його дипломатичної місії.

Акредитуюча держава може відкликати главу свого дип­ломатичного представництва в іншій державі, залишаючи замість нь

ого повіреного у справах, щоб виявити цим своє незадоволення діями держави перебування, які зачіпають її інтереси. Це ще не є розірванням дипломатичних відно­син, однак за змістом — попередження про можливість такого розірвання. Як зазначає індійський юрист II. Му-карджі, відкликання представника може мати значення, наприклад, коли хочуть звернути увагу держави перебуван­ня на незадоволення акредитуючої держави станом їх взаєм­них відносин [18, с. 14]. За загальним правилом держава перебування у таких випадках відповідає взаємністю. На­приклад, у квітні 1974 р. Міністерство закордонних справ Мексики оголосило про відкликання із Сантьяго свого пос­ла. Це рішення було прийняте в результаті того, що військо­вий переворот у вересні 1973 р. у Чилі спричинив напру­женість у відносинах між двома країнами.

Крім підстав, передбачених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., працівники дипломатичної служби, які скеровані у довготермінове відрядження, мо­жуть бути достроково відкликані згідно з Законом України "Про дипломатичну службу" у випадках:

службової необхідності;

за станом здоров'я;

невиконання або неналежного виконання ними служ­бових обов'язків;

вчинення дій, які їх ганьблять;

вчинення членами їх сімей дій, що можуть призвести до негативних наслідків при подальшому перебуванні пра­цівника дипломатичної служби у довготривалому відря­дженні (ст. 22).

Акредитуюча держава у будь-який час може зажадати відкликання глави, а також і кожного члена дипломатич­ного представництва, не мотивуючи при цьому своїх дій. Від­сутність мотивації найчастіше буває при суттєвому загост­ренні відносин між двома державами. Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції, держава перебування зобов'язана пові­домити акредитуючу державу з цього приводу. В диплома­тичній практиці з метою ненадання такій вимозі офіційно­го характеру, особливо коли це стосується членів диплома­тичної місії, вона здебільшого може бути виражена в усній формі представником Міністерства закордонних справ дер­жави, яка їх відрядила, главі дипломатичного представниц­тва. Така вимога у відносинах щодо членів дипломатичного персоналу традиційно формується латинською мовою як оголошення її persona поп grata, а щодо інших членів пер­соналу дипломатичного представництва як "небажана". Теоретично такі формулювання не мають істотного значен­ня, хоча вони використовуються для розмежування різних категорій персоналу дипломатичного представництва.

При виникненні такої ситуації акредитуюча держава відкликає цю особу або припиняє її функції у представ­ництві. Та чи інша особа може бути оголошена persona поп grata або небажаною до прибуття на територію держави перебування. Якщо акредитуюча держава відмовиться ви­конати або не виконає впродовж розумного терміну свої зо­бов'язання, держава перебування може відмовитися визна­вати таку особу співробітником представництва. Під "ро­зумним терміном" у дипломатичній практиці вважають час, потрібний для завершення справ, що пов'язані з виїздом, а також час очікування на повітряний, морський чи заліз­ничний транспорт. Він становить мінімум 24 або 48 годин. Після того, як встановлений термін минув, така особа втра­чає право на привілеї та імунітети.

Оголошення глави дипломатичного представництва per sona поп grata стосується лише його особи і не поширюєть­ся на інших членів дипломатичної місії. Це також не сто­сується агреману щодо його наступника як глави диплома­тичного представництва.

Наведені вище способи стосуються припинення функцій дипломатичного представника і фактично всіх членів пер­соналу дипломатичного представництва. Однак для припи­нення функцій глави дипломатичного представництва, ак­редитованого при главі приймаючої держави, потрібні певні додаткові підстави. Серед них варто виділити відкличні грамоти.

Відкличні грамоти — це документ, який повідомляє про відкликання дипломатичного представника із займаної ним посади. Вони адресовані главі держави, при якій акреди­тований дипломатичний представник, і підписані главою держави, яка призначила дипломатичного представника. Відкличні грамоти складаються в урочистій формі, де у пре­амбулі коротко повідомляється про факт та причину від­кликання глави дипломатичного представництва. При цьо­му висловлюється надія, що дипломатичний представник належним чином сприяв підтримці та розвитку диплома­тичних відносин між державами. Водночас зі своїми вірчи­ми грамотами новопризначений глава дипломатичного пред­ставництва вручає відкличні грамоти главі приймаючої держави щодо свого попередника. Раніше у дипломатичній практиці застосовувались т. зв. відпускні грамоти, в яких виражалося "задоволення" з "належного" виконання гла­вою дипломатичного представництва своїх функцій.

Серед інших найбільш поширених підстав припинення дипломатичних функцій треба виділити такі: завершення або призупинення дипломатичних зносин; збройний конфлікт між державами; втрата міжнародної правосуб'єк-тності, а також розпад або об'єднання держав (НДР і ФРН, СФРЮ, ЧССР).

Завершення дипломатичних відносин як підстава при­пинення дипломатичних функцій може настати як з еконо­мічних, так і з політичних причин. Така ситуація виникає при певному загостренні відносин між двома державами і є проявом політичної демонстрації з боку однієї з них. Однак такий крок значно "м'якший" порівняно із розірванням дипломатичних відносин, що в кінцевому підсумку призво­дить до згортання торговельних, економічних та інших зв'язків. Крім цього, така форма усунення розбіжностей між сторонами дає змогу через деякий час поновити диплома­тичні відносини за взаємною згодою сторін. При цьому мож­ливе також повернення попереднього глави дипломатично­го представництва, що неможливо зробити після розірван­ня дипломатичних відносин.

Дещо по-іншому виглядає ситуація, при якій диплома­тичні відносини припиняються на підставі фінансових труд­нощів однієї з держав. У таких випадках фактично настає не "завершення" дипломатичних відносин, а лише припи­нення діяльності представництва. Причому такі випадки у практиці дипломатичної діяльності трапляються досить часто. Дипломатичні відносини між цими державами мо­жуть підтримуватись через дипломатичне представництво цієї країни у сусідній державі.

Розірвання дипломатичних відносин настає, зазвичай, при суттєвому погіршенні політичних стосунків між двома державами, а також напередодні і під час збройного конф­лікту між ними. Існує два способи розірвання дипломатич­них відносин: індивідуальний та колективний. У першому випадку будь-яка держава діє на власний розсуд, якщо вона вважає, що має на це право. Після Другої світової війни за період з 1945 по 1971 рр. було зафіксовано 213 випадків розірвання дипломатичних відносин [19, с. 232]. Причому не всі вони були зумовлені збройними конфліктами між сторонами. Багато держав розірвали дипломатичні відно­сини з Південно-Африканською Республікою у зв'язку з проведенням останньою політики апартеїду, значна час­тина довший час не відновлювала з нею дипломатичні відно­сини. В іншому випадку це колективне застосування санк­ції.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН, Рада Безпеки уповноваже­на вирішувати, які заходи, що не пов'язані з використан­ням збройних сил, треба застосовувати для здійснення її рішень, і вона може вимагати від членів Організації засто­сування цих заходів. Деякі заходи можуть передбачати повне або часткове припинення економічних відносин, заліз­ничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо- та ін­ших засобів сполучення, а також розірвання дипломатич­них відносин. У 1946 р. ГА ООН прийняла резолюцію 39 (4), в якій рекомендувала державам-членам розірвати свої відно­сини з Іспанією через те, що її режим суперечить принци­пам, проголошеним у Статуті ООН.

Колективне розірвання дипломатичних відносин засто­совувала також Організація африканської єдності. У 1963 р. на конференції ОАЄ в Аддис-Абебі було прийнято рішення про колективне розірвання дипломатичних відносин з Пор­тугалією через її колоніальну політику в Африці, а також ПАР. З приводу цього рішення, прийнятого у 1965 р., всі члени ОАЄ повинні були розірвати дипломатичні відноси­ни з Англією через її політику стосовно расистського режи­му в Родезії. У 1972 р. африканські країни вирішили розір­вати дипломатичні відносини з Ізраїлем через його відмову вивести свої війська з окупованих арабських територій згід­но з рішенням ООН.

Повідомлення про розірвання дипломатичних відносин здійснюється через надсилання Міністерством закордонних справ ноти главі дипломатичного представництва відповід­ної держави, з якою розриваються дипломатичні відноси­ни, або ноти, яка надсилається послом чи посланником Міністерству закордонних справ. Про цей факт циркуляр­ною нотою повідомляється дипломатичний корпус і дають­ся вказівки своїм дипломатичним представникам за кордо­ном повідомити про нього відповідні уряди.

При розірванні дипломатичних відносин перестають функціонувати дипломатичні представництва в обох держа­вах. Про причини розірвання дипломатичних відносин дер­жави повідомляють у ноті або офіційному комюніке, які пуб­лікують у пресі. Але це не є обов'язковою вимогою, оскіль­ки, відповідно до принципу суверенної рівності, держава має право у будь-який час розірвати дипломатичні відноси­ни, не пояснюючи мотиви таких дій.

В історії дипломатичних відносин були непоодинокі ви­падки, коли конфліктуючі сторони не розривали диплома­тичні відносини, а навпаки, скористалися ними для нала­годження нормальних стосунків і прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони (Китай і В'єтнам у 1979 р.; Іран та Ірак у 1980 р.).

З моменту розірвання дипломатичних відносин припи­няються функції дипломатичного представника. Його іму­нітет зберігається впродовж розумного терміну, який потріб­ний для перетину ним кордону. Якщо дипломатичний пред­ставник зумисно зволікає із відбуттям, йому може бути повідомлено, що з відповідного часу його будуть трактува­ти як приватну особу.

Навіть у випадку збройного конфлікту держава перебу­вання зобов'язана надати сприяння для невідкладного від'їзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами країни перебування, та членів їх сімей незалежно від їх громадянства (норми ст. 45 Віденської кон­венції про дипломатичні відносини). Це загальна вимога, яка випливає зі змісту норм дипломатичного права.

Однак після розірвання дипломатичних відносин юри­дичні та фізичні особи акредитуючої держави втрачають пра­во на дипломатичний захист, за винятком випадків, коли таке розірвання не супроводжується розірванням консуль­ських відносин. Але це не означає, що такі особи не мають жодного правового захисту. Таке твердження було б непра­вильним, оскільки на них поширюється дія загальних норм міжнародного права й особливо Пактів про права людини, які гарантують мінімальний стандарт захисту прав і свобод людини.

Розірвання дипломатичних відносин не тягне за собою автоматичне розірвання торговельних, культурних, еконо­мічних та інших відносин, зокрема й консульських. Відпо­відно до ст. 63 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, "розірвання дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на правові відносини, які встановлені між ними договором, за винят­ком випадків, коли наявність дипломатичних або консуль­ських відносин необхідна для виконання договору". Ана­логічні положення закріплені у ст. 74 цієї Конвенції, яка стверджує, що "розірвання чи відсутність дипломатичних або консульських відносин між двома або декількома дер­жавами не є перешкодою для укладання договорів між цими державами. Укладення договору само по собі не впливає на становище у сфері дипломатичних або консульських відно­син".

У процесі міжнародних відносин можуть виникати фак­ти розірвання дипломатичних відносин між двома держа­вами в їх двосторонніх відносинах і одночасне їх членство в міжнародних організаціях, через які реалізується багато­стороння дипломатія. Така ситуація можлива лише в тих випадках, коли функціонування відповідної міжнародної організації не зобов'язує до офіційних відносин між цими державами-членами для розв'язання спільних завдань.

Ще однією підставою для припинення дипломатичних відносин є втрата міжнародної правосуб'єктності держа­ви. Такий юридичний факт з огляду міжнародного права буде правомірний лише в тому випадку, якщо всі дії, що передували його виникненню, відбувалися відповідно до норм внутрішньодержавного і міжнародного права при доб­ровільному волевиявленні народу. Припинення міжнарод­ної правосуб'єктності відбулося при об'єднанні Північного і Південного В'єтнаму, Західної і Східної Німеччини в єдину державу. В протилежному напрямі розвивалися події в ко­лишньому Радянському Союзі, в Югославії та Чехословач-чині, де замість єдиної федеративної держави утворилося декілька незалежних суверенних держав — повноправних суб'єктів міжнародного права. Об'єднання НДР і ФРН обу­мовило припинення діяльності дипломатичних представ­ництв Східної Німеччини в усіх країнах, з якими вона під­тримувала дипломатичні відносини, і передачу цих функцій дипломатичним представництвам об'єднаної Німеччини.

Припинення дипломатичних відносин відбувається та­кож при докорінній зміні державного ладу в державі, яка акредитувала своїх дипломатичних представників або яка їх приймає. Для цього існує відповідний термін, упродовж якого держава, в якій відбулися докорінні зміни, має під­твердити повноваження своїх дипломатичних представників або зробити запит агреману щодо новопризначених із цього приводу осіб. Суттєві зміни конституційного ладу формаль­но можуть призвести до розірвання дипломатичних відно­син, якщо їх продовження залежить від акта визнання но­вих органів (уряду, парламенту) акредитуючою державою, яка їх відрядила. Новостворені вищі державні органи при суттєвих змінах конституційного ладу, зазвичай, не визна­ють попередніх вірчих грамот і вказують відповідний тер­мін, упродовж якого вони повинні бути представлені. На прак­тиці вручення вірчих грамот для таких держав означає визнання їх de jure. Наприклад, при суттєвих змінах у Пів­денному В'єтнамі наприкінці 1975 р. відповідні компетентні органи видали розпорядження, згідно з яким дипломатичні представники попереднього режиму були зобов'язані при­пинити свою діяльність і функціонування дипломатичної місії загалом, а на керівників цих місій було покладено завдання зберегти все належне їм майно і передати його новопризначеним главам дипломатичних представництв. Наближеною до цього була ситуація в Камбоджі після вій­ськового перевороту 1970 р.

У всіх наведених вище прикладах йдеться про формаль­не, а не практичне припинення існуючих дипломатичних відносин. При цьому варто зазначити, що з часу втрати юри­дичної сили старих вірчих грамот до часу вручення нових глава дипломатичного представництва, власне саме пред­ставництво і весь персонал продовжують функціонувати і на них поширюються відповідні привілеї та імунітети, перед­бачені нормами міжнародного права та двосторонніми уго­дами. Факт залишення на посаді попереднього керівника дипломатичного представництва і всього персоналу у випад­ку докорінних змін конституційного ладу свідчить про го­товність акредитуючої держави, яка їх відрядила, визнати новий режим de jure ще до отримання вірчих грамот з боку нового уряду.

У разі розриву дипломатичних відносин між двома дер­жавами або остаточного чи тимчасового відкликання пред­ставництв:

а) держава перебування повинна, навіть у разі збройного конфлікту, поважати й охороняти приміщення представництва разом з майном та архівами;

б) акредитуюча держава може довірити охорону приміщень свого представництва разом з його майном та архівами третій державі, прийнятній для держави перебування;

в) акредитуюча держава може ввірити захист своїх інтересів та інтересів своїх громадян третій державі, прийнятнійдля держави перебування (ст. 45 Віденської конвенції 1961 p.).

Прикладом цього є події, які відбувалися у 1967 p., коли після нападу Ізраїлю на арабські держави Ірак розірвав дип­ломатичні відносини з Англією і СІЛА й оголосив їм торго­вельно-економічний бойкот через їх підтримку політики Ізраїлю. За згодою Іраку захист англійських інтересів у цій країні здійснювала Швеція, а американських — Бельгія.

У день від'їзду співробітників англійського посольства на його будівлі був піднятий шведський прапор. Архіви та майно посольства були опечатані англійцями в присутності співробітників посольства Швеції. Через деякий час зі Сток­гольма прибула і розташувалася у приміщенні англійсько­го посольства група шведських дипломатів із шести осіб спеціально для здійснення функції захисту англійських інтересів в Іраку. Оскільки після розірвання дипломатич­них відносин в Іраку залишилося багато англійців (рад­ників, впливових бізнесменів), англійський уряд не бачив потреби використати шведів як посередників для підтриман­ня політичних контактів з Іраком. Діяльність шведських дипломатів виявлялась у звичних консульських функціях із захисту прав і охорони майна англійських громадян.

Контрольні запитання

1. Які питання має розв'язувати глава дипломатично­го представництва особисто?

2.Що таке "агреман"?

3.Які дипломатичні ранги передбачені законодавством України?

4.Хто такий дуайен і які функції він виконує?

5.Які існують підстави припинення функцій диплома­тичного представництва?

6.Які вимоги висуваються до осіб, що вступають на дипломатичну службу?

7.Які існують класи дипломатичного представництва і хто їх очолює?

 

< Попередня   Наступна >