133

---

5.2. КЛАСИФІКАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРИВІЛЕЇВ ТА ІМУНІТЕТІВ

Дипломатичні привілеї та імунітети становлять надзви­чайно важливу частину дипломатичного права. Саме тому у Віденській конвенції 1961 р. більшість статей присвячена цьому питанню. Із 53 статей 28 (з 20-ї по 47-му) стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів. Ці норми Віденської конвенції можна умовно поділити на три категорії:

Статті з 20 по 28 стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів, що надаються дипломатичному представниц­тву. Сюди входять: право на використання прапора і дер­жавної символіки; сприяння акредитуючій державі у забез­печенні її приміщеннями та необхідною допомогою з метою виконання дипломатичним представником своїх функцій; недоторканність приміщень представництва і забезпечення його безпеки; звільнення від усіх державних, районних та муніципальних податків, зборів і мита; недоторканність архівів та документів представництва; свобода пересування територією приймаючої держави; недоторканність офіцій­ного листування і дипломатичної документації; свобода зно­син дипломатичного представництва з урядом та іншими представництвами і консульськими установами акредиту­ючої держави; право використовувати засоби зв'язку, вклю­чаючи дипломатичних кур'єрів і закодовані або зашифрова­ні повідомлення.

Перелічені вище дипломатичні привілеї та імунітети іменуються як матеріальні.

Статті з 28 по 38 стосуються дипломатичних приві­леїв та імунітетів особистого характеру, що надаються дипломатичним агентам, членам їхніх сімей, членам адміні­стративно-технічного та обслуговуючого персоналу. До цієї категорії привілеїв та імунітетів належать: недоторканність особи дипломатичного агента; недоторканність приватної ре­зиденції дипломатичного агента, його кореспонденції, папе­рів і документів; імунітет від кримінальної юрисдикції

дер­жави перебування, а також від цивільної та адміністратив­ної юрисдикції, крім випадків, передбачених Віденською конвенцією (ч. 1 ст. 31); звільнення від обов'язків, пов'яза­них зі службою соціального страхування в цій країні; звіль­нення від усіх податків, зборів і мита (особистих та майно­вих, державних, районних і муніципальних); звільнення від усіх трудових і державних повинностей.

Статті з 39 по 47 стосуються питань, пов'язаних з по­чатком і завершенням дипломатичних привілеїв та імуні­тетів; обов'язків цієї держави у випадку порушення дипло­матичних зносин; дипломатичних привілеїв та імунітетів у випадку збройного конфлікту; захисту інтересів третіх держав та їх громадян, а також недискримінації між держа­вами.

Треба зазначити, що кодифікація дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, здійснена через Віденську конвенцію 1961 р., стала значним кроком у розвитку дипломатичного права. Одне з головних завдань, що покладалося на неї, — забезпечити охорону інтересів держави і створити оптималь­ні умови для активного виконання дипломатичних функцій з боку акредитуючої держави. Безумовно, значна кількість привілеїв та імунітетів, закріплених у Віденській конвенції, траплялася у дипломатичній практиці. Але ці правила інко­ли мали характер міжнародної ввічливості, міжнародного звичаю і не мали договірної основи. Крім цього, Конвенція стала значним поштовхом до подальшої кодифікації як дип­ломатичного, так і консульського права.

Наявність у держави суверенітету виступає юридичною основою надання її органам зовнішніх зносин імунітетів та привілеїв, покликаних створити умови для нормального функціонування цих органів. їх обсяг має бути достатній для того, щоб забезпечити права, які має надати приймаю­ча держава дипломатичним агентам інших держав (а також для членів їх сімей, адміністративно-технічного й обслуго­вуючого персоналу).

Отже, Віденська конвенція передбачає, що приймаюча держава повинна докласти всіх зусиль для забезпечення ефективної діяльності іноземного дипломатичного представ­ництва, що перебуває на її території, і гарантувати обов'яз­ковий мінімум привілеїв та імунітетів.

У міжнародно-правовій літературі не завжди чітко про­водиться розмежування між імунітетами та привілеями. Різницю між ними потрібно провести для правильного з'я­сування правової природи та змісту інституту свободи дип­ломатичних зносин.

Аналіз спеціальної літератури та практики дає вагому підставу стверджувати, що під імунітетом треба розуміти вилучення з-під юрисдикції держави перебування офіцій­них представництв іноземної держави, їх персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і до­тримання стосовно них принципу недоторканності. Імуні­тет, таким чином, виступає як інструмент, потрібний для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї — це певні пільги та переваги, які надаються державою перебування органам зов­нішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їх функціо­нування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів.

Крім цього, надання дипломатичних привілеїв не пов'я­зане для держави перебування із зобов'язанням вживати будь-яких спеціальних заходів, оскільки для того, щоб звільнити дипломатичних агентів від сплати податків або митного огляду такі заходи не потрібні.

Під час розробки проекту Віденської конвенції про дип­ломатичні зносини ще 1960 р. прозвучала пропозиція про те, що особисті дипломатичні привілеї "будуть надаватись на основі взаємності". Цей принцип, на думку авторів про­екту, виступав надійною основою для надання привілеїв. Однак при цьому не варто забувати, що взаємність може бути виражена не лише у формі надання дипломатичних привілеїв, але й у їх відсутності або у наданні в мінімально­му обсязі.

У міжнародній практиці відомі випадки надання при­вілеїв, які насправді є факультативними. У Фінляндії для членів дипломатичного корпусу було передбачено можли­вість купувати в державній монополії вина та інші спиртні напої за нижчими цінами. В Англії дипломатів звільняли від збору за ліцензію на право утримувати собак. Отже, такі привілеї можуть впроваджуватись у дипломатичну практи­ку на принципі взаємності. Але концепція факультативності дипломатичних привілеїв, які мають надаватися на основі принципу взаємності, була відкинута учасниками Віден­ської конференції. А тому податкові та митні привілеї ба­жано розглядати як імперативні.

Однак у Конвенцію все-таки була включена норма, яка надає право державі перебування обмежено застосовувати будь-яке її положення, включаючи статті про дипломатичні привілеї, "через обмежувальне застосування цього положен­ня до її представництва в акредитуючій державі" (ст. 47). Пропозиції Чехословаччини та Болгарії щодо вилучення цієї частини ст. 47 Конвенції не набрали потрібної кількості голосів держав-учасниць конференції у Відні. Але при цьо­му ст. 47 не може трактуватись однобічно, позаяк йдеться про обмеження, що стосуються лише обсягу привілеїв та імунітетів, але не самого факту їх надання. Звідси можна зробити висновок, що ст. 47 Віденської конвенції про дип­ломатичні зносини 1961 р. не забезпечує права державі вза­галі не надавати передбачені Конвенцією привілеї та іму­нітети. А це означає, що Конвенція розглядає привілеї як обов'язкові.

Аналіз теорії і практики дипломатичних відносин під­тверджує, що з метою зміцнення інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів застосування принципу взаємності варто допускати лише в тому випадку, якщо йдеться про застосування більш широких, а не більш обмежених при­вілеїв та імунітетів, ніж ті, що передбачені у тексті Кон­венції.

У міжнародно-правовій доктрині існувала думка про те, що надання привілеїв — це своєрідний прояв дипломатич­ної ввічливості. Однак після прийняття Віденської конвенції 1961 р. зі ст. 28, 34, 36 і 37 привілеї треба розглядати не як міру ввічливості, а як відповідне правове зобов'язання.

Наведена вище класифікація дипломатичних привілеїв та імунітетів передбачає як теоретичне, так і практичне зна­чення. Вона має здебільшого методологічне застосування, оскільки дає змогу провести їх аналіз у груповому, матері­альному та особистому вираженні, а також розглядати ко­жен елемент наведеної класифікації окремо.

 

< Попередня   Наступна >