84

---

5.3. ОСОБИСТА НЕДОТОРКАННІСТЬ

Серед привілеїв та імунітетів найважливішим і, водно­час, найдавнішим є особиста недоторканність. Згідно зі ст. 29 і 37 Віденської конвенції 1961 р., особиста недотор­канність стосується як дипломатичного, так і адміністра­тивно-технічного персоналу, членів їх сімей, які живуть разом із ними, коли вони не є громадянами приймаючої держави.

Зі ст. 37 випливає, що члени сімей адміністративно-тех­нічного персоналу користуються особистою недоторканні­стю (окрім вказаного вище, коли вони не проживають у цій країні постійно). Члени обслуговуючого персоналу представ­ництва, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, відповідно користуються іму­нітетом лише щодо дій, вчинених ними під час виконання службових обов'язків. Але цей імунітет жодним чином не поширюється на членів їх сімей. Не користуються правом недоторканності також приватні працівники представниц­тва, навіть коли вони не є громадянами акредитуючої дер­жави, за винятком, коли приймаюча держава сама визнає за ними такий імунітет.

Особиста недоторканність в обмеженому вигляді поши­рюється на дипломатичних представників, які є громадя­нами приймаючої держави або постійно проживають у ній. Згідно зі ст. 38 Конвенції, якщо приймаюча держава не надала додаткові привілеї та імунітети, вони користуються лише імунітетом від юрисдикції та недоторканністю щодо офіційних дій, вчинених ними під час виконання своїх функ­цій. Водночас інші члени персоналу представництва і до­машні робітники, які є громадянами держави перебування або постійно в ній проживають, користуються привілеями та імунітетами лише тією мірою, якою це допускає держа­ва перебування.

З давніх часів недоторканність посла була загальнови­знаною звичаєвою нормою права. На початку XVIII ст. за­роджується принцип імунітету по

сла від кримінальної юрисдикції держави перебування. У Віденській конвенції 1961 р. особиста недоторканність не лише знайшла підтвер­дження, але, водночас, посіла в ній найважливіше місце. Згідно зі ст. 29 Конвенції, особа дипломатичного агента не­доторканна, не підлягає арешту або затриманню ні в якій формі. При цьому держава перебування зобов'язана стави­тись до нього з належною повагою і вжити всіх заходів з ме­тою запобігти будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність.

Викладена вище норма не є формальним приписом для держави, а виступає імперативним зобов'язанням для прий­маючої держави, відхилення від якого не допускається. Щоб уникнути подібних випадків, приймаюча держава повинна мати відповідні правові акти для своїх правоохоронних органів (поліції, служби безпеки тощо) і розробити ефек­тивні заходи, спрямовані на те, щоб запобігти можливим замахам проти особистої недоторканності членів диплома­тичного представництва. За останні роки досить часто трап­лялися випадки замахів на дипломатичних представників. Найчастіше — стосовно дипломатів Туреччини, Ізраїлю, США, ФРН та Ірану. Широкий резонанс мав напад на по­сольство Ізраїлю в Буенос-Айресі у березні 1992 р., під час якого був майже повністю знищений 3-поверховий будинок ізраїльського посольства, 10 осіб було вбито і 130 поранено. У березні 1993 р. троє озброєних терористів захопили по­сольство Нікарагуа в столиці Коста-Ріки й утримували як заручників 18 осіб, серед них і посла.

Позаяк ці події набули систематичного характеру, в рам­ках ООН було порушено питання про розробку міжнарод­ного правового документа, який був би спрямований проти таких злочинів. Підсумком цього стала резолюція Генераль­ної Асамблеї ООН від 14 грудня 1973 р., яка схвалила Кон­венцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи і дип­ломатичних агентів.

У ст. 2 Конвенції передбачені дії, які повинні кваліфіку­ватися кожною державою-учасницею згідно з її внутрішнім законодавством як злочин: а) вбивства, викрадення або інші напади проти особи чи свободи особи, яка користується міжнародним захистом; б) насильницький напад на офіцій­не приміщення, житлове приміщення чи транспортні засо­би особи, що користуються міжнародним захистом, який може загрожувати особі або свободі останньої; в) загрози будь-якого нападу; г) спроби будь-якого нападу; ґ) дії як співучасника будь-якого нападу.

Держава-учасниця, в межах території якої був вчине­ний будь-який зі злочинів, що передбачені в ст. 2, якщо вона має підстави вважати, що передбачуваний злочинець поки­нув її територію, повідомляє всім іншим зацікавленим дер­жавам безпосередньо або через Генерального секретаря ООН усі факти, що стосуються вчиненого злочину, а також усі відомості стосовно встановлення особи злочинця.

Прийняття Конвенції 1973 р. стало важливим кроком у забезпеченні повної безпеки осіб, які користуються міжна­родним захистом, хоча й не зняло з порядку денного цієї проблеми. Водночас Конвенція не визначила рівень відпові­дальності держав з приводу перелічених вище діянь, не пе­редбачила у конкретній формі способи попередження і при­мусу. Наприклад, не встановила мінімальний міжнародний стандарт міри покарання, не визначила пріоритети у справі судочинства і покарання злочинів для держав, на території яких було вчинено такі злочини. Крім цього, вона допускає певні винятки щодо екстрадиції, а отже, розгляд та пока­рання у випадку надання державою т. зв. дипломатичного притулку.

Дипломатична практика і міжнародно-правова літерату­ра з цього питання зазначають, що у виняткових випадках принцип особистої недоторканності може зазнати певних обмежень, головним чином у рамках т. зв. необхідної обо­рони та застосування інших способів, спрямованих на запо­бігання чи призупинення дій, що мають ознаки злочину як проти власних громадян, так і проти приймаючої держави. Таке обмеження може бути застосоване щодо особи, яка ко­ристується міжнародним захистом, у випадку, якщо вона діє зі зброєю в руках, під впливом зловживання алкоголю, наркотиків, психічної хвороби, коли в її діях є замах на шпигунство, насильне проникнення на територію, вхід на яку заборонено тощо.

У таких випадках місцева влада може затримати цю особу. Затримання має бути тимчасовим, тобто до передан-ня особи у розпорядження глави дипломатичного представ­ництва або відповідних владних органів акредитуючої дер­жави. Навіть під час тимчасового затримання стосовно цієї особи треба дотримуватись вимог, що випливають із її дип­ломатичного статусу. В жодному випадку до неї не можуть бути виявлені неповага, примус щодо підписання пояснень, протоколів тощо. Вона не повинна бути піддана особистому огляду та огляду документів чи кореспонденції, що є при ній. Вплив владних органів обмежується вилученням осо­бистої зброї чи інших знарядь, за допомогою яких вона погрожувала навколишнім вчиненням злочину.

Критерії необхідної оборони передбачені, зазвичай, у кри­мінальному законодавстві держав. За об'єктивними дани­ми під час виникнення необхідної оборони посягання має досягти відповідного ступеня суспільної небезпеки злочи­ну. Причому посягання має бути наявним, тобто відбувати­ся в межах певного часу. Воно починається з безпосеред­ньої реальної загрози його виконання і завершується у той момент, коли перерване захистом або припинене тим, хто посягає. Із зникненням небезпечного посягання відпадає і право на необхідну оборону. До неї прирівнюються дії по­терпілого та інших осіб безпосередньо і після вчинення по­сягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади. Треба зважати на те, що мають бути беззаперечні докази, а також підстави затримання дипломатичного агента, інакше прий­маюча держава буде нести міжнародну правову відпові­дальність.

Однак відповідальність приймаючої держави не настає у випадку, якщо особа, яка користується особистою недо­торканністю, сама добровільно, без належних підстав, підда­ла себе небезпеці чи певному ризику, тобто такій ситуації, при якій гарантування її необхідної охорони неможливе або значною мірою ускладнене. До таких ситуацій зараховують, наприклад, участь у бійці, вуличних маніфестаціях, заво­рушеннях, відвідання територій, захоплених антиурядови­ми силами. Це може бути також фотографування об'єктів, що мають військово-стратегічне значення. Особа, яка кори­стується особистою недоторканністю, може бути затримана до з'ясування обставин порушення конкретних норм дип­ломатичного права або у неї можуть бути вилучені засоби фотографування. З цього приводу приймаюча держава може ставити питання про видворення дипломата з країни.

Особиста недоторканність, як і інші привілеї та імуніте­ти, виражаються в охоронній функції норм дипломатично­го права, однак їх беззастережне виконання не може супро­воджуватися порушенням дипломатичними представни­ками основних прав приймаючої держави і, тим більше, загрожувати її безпеці чи безпеці її громадян. А тому тим­часове обмеження особистої недоторканності, спричинене обставинами стихійного лиха чи необхідної оборони, не змінює правового статусу дипломатичного агента і не спря­моване на створення перешкод у здійсненні ним основних функцій, а продиктоване природним правом приймаючої держави щодо охорони власної безпеки та існуючого право­порядку.

Із правової та політичної точки зору затримання з пору­шенням особистої недоторканності у виняткових ситуаціях є однією з найделікатніших проблем дипломатичного пра­ва. Окрім цього, у Віденській конвенції 1961 р. загалом не передбачено таких можливостей, як і не передбачено мож­ливості відмови від імунітету особистої недоторканності, але водночас передбачено єдину відмову від юрисдикційного імунітету. Переважно уряди акредитуючої держави нада­ють перевагу відправленню дипломатичних агентів у їх державу, мотивуючи це тим, що її судові органи зможуть краще розглянути справу, оскільки іноземні суди в подібних випадках часто перебувають під впливом громадської дум­ки країни перебування.

Але трапляються й інші випадки, коли дипломати, яких звинувачують у злочині, позбавляються імунітету, а інко­ли й самі вимагають, щоб їх позбавили його. Зазвичай, це буває тоді, коли дипломатичний агент цілком впевнений у своїй невинності та спроможності довести це іноземному суду.

Існує правова процедура відмови акредитуючої держави від імунітету дипломатичного агента. Згідно з інститутом відмови від юрисдикційного імунітету, ніхто з членів дип­ломатичного представництва не може розв'язати таке пи­тання, оскільки воно може бути здійснене у виразній формі з боку відряджаючої держави. Наприклад, уряд Грузії відмовився від імунітету щодо кримінальної відповідально­сті стосовно свого дипломатичного агента у СІЛА, який здій­снив наїзд автотранспортом на неповнолітню дівчину. Взяв­ши до уваги цей жест, судові органи США зменшили йому міру покарання, яка була передбачена законодавством США.

Треба зазначити, що дипломатичне право не визнає ін­ституту мовчазної відмови, тобто perfecta concludentia. Зреш­тою, відмова від юрисдикційного імунітету є можливим виміром справедливості у приймаючій державі стосовно чле­на дипломатичного представництва, який уже вчинив зло­чин, а не засобом запобігання чи припинення таких дій.

Безумовно, реагування приймаючої держави на шкідли­ву і небезпечну для неї діяльність має відбуватися відповід­но до положень Віденської конвенції, яка у подібних ситуа­ціях допускає: звернення уваги акредитуючій державі на діяльність її дипломатичного представника; складання офі­ційного протесту; вимогу про відкликання такої особи; ого­лошення її persona non grata або небажаною і визначення терміну, впродовж якого ця особа має покинути територію приймаючої держави. Лише із завершенням терміну, після якого втрачається привілейований статус, владні органи приймаючої держави можуть застосувати до цієї особи за­ходи впливу, що обмежуються видворенням її з території держави. При цьому виключається можливість засуджен­ня такої особи. І, як ultima ratio, приймаюча держава може не лише попередити, але й розірвати дипломатичні відно­сини з акредитуючою державою.

Недоторканність дипломатичного агента полягає не лише в тому, що він не може бути заарештований навіть згідно з постановою суду чи з санкції прокурора, але й у тому, що відповідно до Віденської конвенції держава перебування має "вжити всіх належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність".

Положення Конвенції не уточнюють питання про те, яких саме спеціальних заходів має вживати влада прийма­ючої держави. І така позиція цілком виправдана, адже тут йдеться не стільки про питання права, скільки про питання факту. Інакше кажучи, це також значною мірою залежить і від самих оперативних дій відповідних силових структур.

Що стосується спеціальних законодавчих заходів, спря­мованих на забезпечення недоторканності дипломатів, то та­кою мірою може бути встановлення або застосування підви­щених кримінальних санкцій за посягання на їх життя.

Згідно зі ст. 443 Кримінального кодексу України, вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень, карається позбавленням волі на строк від 8 до 15 років або довічним ув'язненням.

Запобігання посяганням на життя дипломатичних аген­тів є обов'язком держави перебування, особливо коли орга­ни виконавчої влади отримують інформацію про підготов­ку до таких актів. У ст. 444 Кримінального кодексу Украї­ни передбачено також відповідальність за напад на службові або житлові приміщення осіб, які мають міжнародний за­хист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їхньої діяльності. За будь-яке захоплення дипломатів і посягання на їх життя відповідає держава, в якій це відбулося. Вона або не вжила достатніх заходів, щоб запобігти ворожим актам, або потурала їм.

З огляду на збільшення кількості захоплень дипломатів як заручників виникає важливе питання: яка роль уряду країни перебування у попередженні подібних актів і роль урядів акредитуючих держав у визволенні дипломатів?

На жаль, однозначної відповіді немає, тому що сьогодні відсутній відповідний міжнародно-правовий акт, який ре­гулював би це питання. Але за загальними нормами міжна­родного права вважається, що держава, яка акредитувала своїх дипломатів, може висловити власну думку з приводу дій держави перебування у конкретному випадку. Однак во­на не зобов'язана це робити і відповідальність за рятування дипломатів повністю лежить на уряді країни перебування.

Водночас обов'язку держави вживати спеціальних захо­дів для забезпечення недоторканності особи, що користу­ється імунітетом, має кореспондувати обов'язок цієї особи не ставити державу перебування у таке становище, коли вона не може прийняти спеціальні заходи.

Аналізуючи ст. 29 Віденської конвенції 1961 р., в якій закріплений принцип особистої недоторканності диплома­тичного представника, треба зазначити, що її потрібно за будь-яких обставин тлумачити і використовувати у близь­кому спорідненні до умов, передбачених у ст. 41 Конвенції. Остання констатує, що "без шкоди для їх привілеїв та імуні­тетів усі особи, які користуються такими привілеями та іму­нітетами, зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування. Вони також зобов'язані не втручатись у вну­трішні справи цієї держави".

 

< Попередня   Наступна >