165

---

5.4. НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИМІЩЕНЬ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ТА ЇХ МАЙНА

Недоторканність приміщень — один із найважливіших імунітетів, що забезпечує нормальне функціонування дип­ломатичного представництва.

Під "приміщенням представництва", згідно з Віден­ською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., треба розуміти будівлі або частини будівель, які використовують­ся представництвом, включаючи резиденцію глави пред­ставництва, незалежно від того, кому належить право влас­ності на них, а також земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю або частину будівлі.

Конвенція не містить будь-яких обмежень стосовно роз­мірів приміщень представництва, а також кількості буді­вель, що використовуються як приміщення. Приміщення дипломатичних представництв не вважаються "екстериторі­альними" і, відповідно, повністю вилучені з-під юрисдикції приймаючої держави.

Водночас, згідно з функціональною теорією привілеїв та імунітетів, свобода акредитуючої держави при використанні приміщень, що належать їй, все-таки підпадає під певні обме­ження, які передбачені ст. 41 п. З Віденської конвенції. Ця стаття встановлює правило, згідно з яким "приміщення пред­ставництва не можна використовувати з метою, не сумісною з функціями представництва, передбаченими цією Конвен­цією, іншими нормами загального міжнародного права, або ж будь-якими спеціальними угодами між акредитуючою державою і державою перебування". Звідси випливає, що приміщення дипломатичного представництва не можуть бути використані з метою, спрямованою проти безпеки приймаючої держави, для переховування осіб, що розшу­куються відповідними владними органами приймаючої дер­жави, як приміщення для здійснення релігійних обрядів для жителів приймаючої держави, як школа чи публічна бібліотека.

Ст. 1 Віденської конвенції не

зобов'язує набувати права власності на будівлі для дипломатичного представництва, хоча на практиці більшість держав, за загальним правилом, набувають його на будівлі та земельні ділянки для диплома­тичних представництв. Це питання розв'язується на підставі двостороннього договору або згідно з законодавством прий­маючої держави.

Крім цього, надана свобода обмежена також тим, що акредитуюча держава не може перенести приміщення пред­ставництва в іншу місцевість на власний розсуд. Це озна­чає, що приміщення дипломатичного представництва ма­ють бути розташовані на території, відведеній під офіційне представництво акредитуючої держави. Поза цими "обме­женнями" скеровуюча держава сама визначає способи та мету використання приміщень і території представництва. За загальноприйнятим у дипломатичній практиці правилом приміщення постійного дипломатичного представництва розташоване у місцевості, де перебувають глава держави і глава уряду приймаючої держави. Навіть у випадку еваку­ації уряду дипломатичний корпус також евакуюється ра­зом з ним (зокрема, у Польщі в 1939 р., в СРСР у 1942 р., у Бельгії під час Першої світової війни).

Недоторканність приміщень дипломатичного представ­ництва належить до найважливіших дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, є природним продовженням імунітету особистої недоторканності та відіграє важливу роль у забез­печенні виконання дипломатичних функцій. Саме тому за­борона заходити до приміщення представництва без згоди його глави має абсолютний характер. Із цієї норми немає жодних винятків, а тому вона має бути виконана навіть у випадку пожежі в дипломатичному представництві або за­хоплення його терористами. Згідно з положеннями Кон­венції, місцева влада може ввійти до приміщення представ­ництва лише за згодою його глави. Якщо глава представ­ництва відсутній або з певних причин фізично позбавлений можливості розв'язати це питання, держава перебування має зробити відповідний запит на згоду від уряду акредиту­ючої держави.

Позаяк місцева влада не може ввійти до приміщення представництва без згоди його глави, фактично виключаєть­ся можливість здійснення таких примусових дій, як обшук, арешт, реквізиція та виконавчі дії. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р., на державі перебування лежить спеціаль­ний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництв від усякого вторгнення або шко­ди та для запобігання будь-якому порушенню спокою пред­ставництва або образі його гідності. Треба зазначити, що останнім часом частішають випадки порушення цієї нор­ми. Перед посольствами організовуються вуличні маніфе­стації, пікети, зокрема, з формального дозволу компетент­них органів приймаючої держави. Трапляються випадки ви­користання вибухових пристроїв, застосування телефонних погроз тощо. Усе це порушує встановлений порядок і нор­мальний режим праці дипломатичного представництва.

Обов'язок держави перебування забезпечити захист дип­ломатичного представництва від посягання приватних осіб включає два компоненти: по-перше, організацію місцевою владою в разі потреби фізичної охорони дипломатичного представництва і призупинення будь-яких нападів, проник­нень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, у випадку вчиненого посягання, проведення розслідування і покарання винних, а також забезпечення компенсації зав­даної шкоди.

Охорону приміщень дипломатичних представництв за­безпечує держава перебування, переважно використовую­чи спеціальні військові підрозділи або поліцію. Норми міжнародного права не регулюють порядок охорони дипло­матичних представництв, кількість сил і засобів, потрібних для цього. Конвенція лише проголошує забезпечення захи­сту приміщень представництв "спеціальним зв'язком дер­жави перебування". Отже, визначення обсягу та конкрет­ного порядку організації охорони належить до компетенції держави перебування. Дипломатичне представництво, своєю чергою, може висловити прохання про посилення охорони, якщо, на його думку, неналежна діяльність міс­цевих органів реально загрожує настанню шкідливих на­слідків.

У процесі здійснення захисту приймаюча держава від­повідає за безпеку представництва і його нормальну ді­яльність. Забезпечуючи недоторканність приміщень, держа­ва перебування зобов'язана проводити розслідування ви­падків посягання на них і здійснювати покарання винних у порушенні недоторканності. У деяких країнах з метою ви­конання зобов'язань щодо охорони дипломатичних пред­ставництв і покарання осіб, винних у цьому, були прийняті спеціальні закони. Зокрема, у США в 1972 р. прийнято Закон про захист іноземних посадових осіб і офіційних го­стей. В Україні такого закону немає, хоча Конвенція 1973 р. про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що кори­стуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів, зобов'язує держав-учасниць передбачити відпо­відальність за напад на приміщення дипломатичного пред­ставництва: "Кожна держава-учасниця передбачає від­повідні покарання за такі злочини з урахуванням їх тяж­кості та характеру" (п. 2 ст. 2).

Здійснення захисту приміщень дипломатичних представ­ництв від посягань приватних осіб передбачає не лише по­карання винних у цьому, але й забезпечення компенсації завданої шкоди. А тому непоодинокими є випадки, коли, заявляючи протест з приводу порушення недоторканності приміщень, дипломатичні представництва вимагають одно­часно і компенсації завданої матеріальної шкоди. У деяких країнах з цього приводу є відповідні нормативні акти, що передбачають виплату компенсації на основі взаємності. Зокрема, у федеральному бюджеті Німеччини є стаття "Ви­няткові відшкодування", що передбачає відшкодування на основі взаємності шкоди, завданої демонстрантами пред­ставництвам інших країн у ФРН.

Сучасна дипломатична практика переконливо доводить, що питання про відповідальність держави перебування у вигляді відшкодування завданої шкоди виникає у тих ви­падках, коли вона:

а) сама організувала або спровокувала порушення недоторканності приміщень приватними особами;

б) не виявила необхідної пильності, щоб запобігти порушенням;

в) не покарала винних за порушення.

Сьогодні міжнародне право не регулює розв'язання цьо­го питання, хоча договірне закріплення обов'язку держави перебування компенсувати завдану приватними особами шкоду в усіх випадках, крім тих, коли дипломатичне пред­ставництво само спровокувало або допустило її завдання, потребує свого конвенційного оформлення.

Дипломатична теорія і практика, на жаль, не дають од­нозначної відповіді на питання про межі недоторканності приміщень представництв. Це питання на практиці найча­стіше виникає у зв'язку з неправомірним наданням дипло­матичного притулку. Останній обмежується фактично те­риторією приміщення дипломатичного представництва, чим відрізняється від політичного притулку, який ще називаєть­ся територіальним. Основний зміст територіального притул­ку полягає в тому, що іноземцеві надається дозвіл на від'їзд і перебування на території держави, яка надає йому приту­лок за переслідування з політичних переконань і дій.

Згідно з існуючою думкою в науці міжнародного права є обмаль норм загального міжнародного права, які були б під­ставою для надання дипломатичного притулку у приміщен­нях дипломатичного представництва. Такі дії несумісні з функціями представництва і є порушенням суверенітету приймаючої держави. Але це не стосується Латинської Америки, де існує тривала практика надання дипломатич­ного притулку, яка базується на договірних нормах. Прак­тика надання дипломатичного притулку закріплена в та­ких багатосторонніх договорах, як Міжнародний договір, прийнятий у 1889 р. у Монтевідео, Конвенція про приту­лок, підписана 20 лютого 1928 р. у Гавані, Конвенція про політичний притулок, прийнята 26 грудня 1933 р. у Монте­відео, Конвенція про дипломатичний притулок, прийнята 28 лютого 1954 р. у Каракасі.

Договори держав Латинської Америки визначають не лише місце, де може бути наданий дипломатичний приту­лок, але й інші питання. Наприклад, на підставі цих дого­ворів дипломатичний притулок можна надавати лише осо­бам, переслідуваним за політичні погляди. Кваліфікація підстав надання притулку, а також характеру злочину чи мотивів переслідування здійснюється державою, що надає притулок. При цьому існує обов'язок невідкладного повідом­лення компетентних органів приймаючої держави про на­дання притулку.

Надання дипломатичного притулку здійснюється, голов­ним чином, з гуманітарних переконань і лише на певний час. Приймаюча держава має право зажадати від особи, якій надано притулок, покинути її територію. У такому випадку вона зобов'язана безпеку дій особі шляхом надання відпо­відного листа, який би надав особисту недоторканність під час проїзду через її територію. Ця держава також зобов'я­зана прийняти назад цю особу, якщо б вона покинула тери­торію приймаючої держави і жодна з держав не дала б зго­ду на її прийняття на власній території. Усі витрати, пов'я­зані з переїздом такої особи, покриває дипломатичне пред­ставництво, що надало притулок.

Надання дипломатичного притулку є правом держави, а не її обов'язком. Держава (дипломатичне представництво), що надає дипломатичний притулок, має забезпечити відпо­відне перебування особи, що користується притулком, і не дозволити їй дії, що порушують спокій та встановлений суспільний порядок, а також невтручання у внутрішні спра­ви приймаючої держави.

 

< Попередня   Наступна >