81

---

5.5. ІМУНІТЕТ ВІД ЮРИСДИКЦІЇ

Юрисдикція — це суверенне право кожної держави здійснювати свої виняткові владні повноваження у сфері як правотворчості, так і правозастосування у цивільних, кримінальних та адміністративних справах. У теорії права наголошується, що юрисдикція держави, за загальним пра­вилом, обмежується її територією і поширюється на всіх фізичних осіб, що перебувають на ній. Водночас із цього загального правила є винятки. Один із них стосується про­сторової сфери, коли юрисдикція може поширюватись за певних обставин і за межі власної території держави. Йдеть­ся про спеціальну компетенцію прибережної держави у при­леглій зоні. Крім цього, згідно із загальною нормою міжна­родного права, судна держави та інші об'єкти, які перебу­вають у відкритому морі чи в космосі, не підпадають під юрисдикцію жодної із держав за винятком держави прапо­ра. Інший виняток стосується осіб, на яких не поширюєть­ся юрисдикція цієї держави. Отже, у цій ситуації спостері­гається не розширення, а звуження сфери дії національної юрисдикції через вилучення з-під неї цієї категорії іно­земців.

У сучасному міжнародному праві імунітет дипломатич­них представників від юрисдикції країни перебування найбільш закріплений у ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. Цей імунітет є абсолютний і означає непідлеглість дипломатичного агента юрисдикції приймаючої держави у сфері її кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції. Він виступає процесуальною передумовою, яка унеможливлює здійснення провадження стосовно осіб, на яких поширюється цей імунітет. При цьо­му не має значення, чи діяв дипломатичний агент під час виконання службових обов'язків, чи як приватна особа. Єдине, що може зробити у таких випадках держава перебу­вання, — це оголосити дипломата persona non grata і зажа­дати його відкликання з посади, яку він обіймає.

;">Водночас звільнення дипломатичного агента від юрис­дикції приймаючої держави зовсім не означає, що він звіль­няється від обов'язку дотримання законів та інших право­вих приписів приймаючої держави, які передбачені у ст. 41 Віденської конвенції. Імунітет від юрисдикції приймаючої держави не звільняє агента від юрисдикції акредитуючої держави, громадянином якої він переважно є.

Віденська конвенція 1961 р. не фіксує жодних конкрет­них положень, які стосуються юрисдикційного імунітету дипломатичного представництва. Формально воно не є юри­дичною особою у внутрішньому праві приймаючої держа­ви. Однак на дипломатичне представництво, яке виступає органом акредитуючої держави, поширюється юрисдикцій-ний імунітет, оскільки жодна суверенна держава не може поширювати свою юрисдикцію на іншу державу. Крім цьо­го, на все майно, що належить до сфери функціонування представництва (наприклад, приміщення, архіви), поши­рюється недоторканність. При цьому треба зазначити, що місцеві суди не наділені компетенцією у справах, пов'яза­них із діяльністю та майном дипломатичного представниц­тва, а також його цивільно-правовими зобов'язаннями.

На відміну від дипломатичних представників та членів адміністративно-технічного персоналу, імунітет від кримі­нальної юрисдикції членів обслуговуючого персоналу не по­ширюється на членів їх сімей.

Віденська конвенція 1961 p., на відміну від імунітету від адміністративної і цивільної юрисдикції, не передбачає жодних обмежень і винятків від імунітету від кримінальної юрисдикції. Як і недоторканність, він має інтеґральний ха­рактер і поширюється однаковою мірою як на службову діяльність, так і на приватне життя за винятком обслугову­ючого персоналу. Особи, на яких поширюється цей імуні­тет, не підлягають кримінальному ув'язненню з боку прий­маючої держави і проти них не можуть бути застосовані санкції, передбачені кримінальним законодавством цієї держави. Хоча при цьому варто зазначити, що імунітет від кримінальної юрисдикції відрізняється від особистої недо­торканності, оскільки остання значно ширша за змістом. Про порушення імунітету від кримінальної юрисдикції може йти мова, коли проти особи, на яку поширюється вказаний імунітет, розпочато судове провадження або за­стосовано хоча б один із видів кримінально-процесуальних дій, або коли винесене рішення суду. Тоді як затримання або арешт особи, що користується цим імунітетом, без попе­реднього розпорядження суду може кваліфікуватися як по­рушення недоторканності.

Імунітет від кримінальної юрисдикції на практиці озна­чає повне вилучення цих осіб з-під дії судових і слідчих органів приймаючої держави. Проти них не може бути по­рушено кримінальну справу.

Дипломатичний агент не зобов'язаний давати свідчення як свідок. Однак він може добровільно свідчити усно чи письмово, зокрема у випадку, якщо дипломат є учасником автотранспортної пригоди або якщо стосовно нього вчинено недружній акт.

Акредитуюча держава, якщо у неї є для цього вагомі підстави, може відмовитись від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, які користуються ним згідно зі ст. 37 Віденської конвенції. При цьому така відмова має бути завжди чітко виражена у формі офіційного документа, найчастіше дипломатичної ноти.

Однак, як свідчить дипломатична практика, держави рідко відмовляються від юрисдикційного імунітету стосов­но членів своїх дипломатичних представництв у цивільних справах, намагаючись дуже часто розв'язати спірні питання дипломатичним шляхом. Це дає змогу уникнути поширення інформації у засобах масової інформації і зберегти престиж на міжнародній арені. Для цього у розпорядженні держав достатньо засобів:

вирішення спірної справи шляхом безпосередньої зго­ди між сторонами за допомогою добрих послуг з боку дип­ломатичного протоколу МЗС;

дипломатичне втручання з боку МЗС приймаючої держави до глави дипломатичного представництва акреди­тованої держави або до її МЗС;

оголошення члена персоналу дипломатичного пред­ставництва persona non grata або небажаною особою;

зменшення кількості персоналу дипломатичного пред­ставництва;

відмова в агремані для наступного глави дипломатич­ного представництва до вирішення спірної ситуації;

залежно від важливості справи та її можливих полі­тичних і суспільних наслідків приймаюча держава може застосувати більш суворі засоби аж до розірвання диплома­тичних зносин.

Отже, якщо згоди немає, то приймаюча держава може оголосити такого дипломата persona non grata і зажадати його відкликання з посади, яку він обіймає.

Крім цього, дипломатичний агент користується також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції, окрім випадків:

а) майнових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна на території держави перебування, якщо він не володіє ним від імені акредитуючої держави для потреб представництва;

б) позовів, що стосуються успадкування, відносно яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном (спадкоємець або відказоодержувач), як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

в) позовів, що стосуються будь-якої професійної або ко­мерційної діяльності, яку здійснює дипломатичний агент у державі перебування за межами офіційних функцій.

Викладені вище положення переконливо свідчать, що всі дії так чи інакше пов'язані з отриманням прибутку.

Під час конференції представники делегації деяких країн висловились за розширення передбачених у проекті ви­нятків з імунітету від цивільної юрисдикції. Делегація Мексики запропонувала закріпити в Конвенції положення про те, що "імунітет від кримінальної юрисдикції, яким користується дипломатичний агент, не звільняє його від цивільної відповідальності за завдану шкоду". Це означа­ло б, що коли дипломат завдасть шкоди, вчинивши злочин, йому може бути висунуто цивільний позов. Найбільш по­ширеним випадком є "автомобільний наїзд", коли дипло­матичний агент під час керування автомобілем завдає шко­ди здоров'ю людей. За пропозицією Голландії та Мексики під час роботи конференції у Відні обговорювалась мож­ливість включення до Конвенції статті про те, що "імунітет від цивільної юрисдикції тією мірою, якою він стосується позовів про відшкодування шкоди, завданої дорожніми ін­цидентами, які сталися у державі перебування з вини дипло­матичного агента, обумовлений тим, що такий позов може бути прямо пред'явлений до страхової компанії в будь-яко­му суді держави перебування".

У випадку включення такої норми до тексту Конвенції у разі виникнення претензій унаслідок автомобільної аварії імунітет від цивільної юрисдикції визнавався б за дипло­матом лише в тому випадку, якщо б якась страхова компа­нія у державі перебування дипломата завчасно взяла на себе відповідальність за завдану ним шкоду.

Такі пропозиції не мали на конференції широкої під­тримки. Але була прийнята спеціальна резолюція з цього питання. Вона рекомендувала, щоб у випадках, коли поси­лання на дипломатичний імунітет позбавляє зацікавлених осіб права домагатись відшкодування збитків, "акредито­вана держава відмовлялась від імунітету співробітників свого дипломатичного представництва стосовно цивільних позовів осіб у державі перебування, якщо це можливо без порушень функцій представництв, і, коли відмов від імуні­тету немає, акредитуюча держава робила все можливе для справедливого задоволення такого роду вимог".

Формально ст. 42 Конвенції констатує, що дипломатич­ний агент не має права займатися в державі перебування професійною або комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Згідно з п. 1 "с" ст. 31 Конвенції, на членів сімей осіб, які мають привілейоване становище, не поширюються при­вілеї та імунітети стосовно їх підприємницької чи іншої тор­говельної діяльності. Держави інколи укладають угоди між собою, щоб не допускати, таким чином, "комерціалізації" членів сімей персоналу дипломатичного представництва у державі перебування. Водночас треба зазначити, що відпо­відно до міжнародної практики члени сімей персоналу дип­ломатичного представництва можуть займатися гуманітар­ною, філантропічною, культурологічною та освітянською діяльністю, що не передбачає отримання доходів. Але навіть на такі види діяльності потрібна згода як акредитуючої, так і приймаючої держави. Тоді ці особи користуються привіле­ями та імунітетами, які їм надані, у повному обсязі.

Отже, враховуючи особисту недоторканність та імунітет від юрисдикції членів дипломатичного та адміністративно-технічного персоналу, їх приміщення та майна, суди відмов­ляють у позові громадянам приймаючої держави проти іно­земного дипломатичного представництва і його персоналу за винятком, коли існує відмова від імунітету щодо цієї категорії осіб, або коли такі дії вчиняються ними як при­ватними особами.

З огляду на значне збільшення автомобільного парку у всіх країнах світу відбулися також значні зміни у прави­лах дорожнього руху, зокрема у плані паркування та екс­плуатації (США, Великобританія тощо). Останнім часом дипломати мають певні труднощі з паркування транспорт­них засобів, особливо в центрі міста. У Бельгії автомобілі дипломатичних працівників, які припарковані у не відве­дених для цього місцях, за викликом поліції забирають спеціальні фірми й утримують їх на приватних стоянках. За такі "послуги" беруть досить велику плату.

 

< Попередня   Наступна >