183

---

5.6. СВОБОДА ЗНОСИН ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС ДИПЛОМАТИЧНОЇ ПОШТИ І ДИПЛОМАТИЧНОГО КУР'ЄРА

Свобода зносин з органами акредитованої держави є не­обхідною умовою для забезпечення нормальної діяльності дипломатичного представництва. З давніх-давен, згідно з нормами міжнародного права, забезпечення іноземному дипломатичному представництву всіх умов для вільного зв'язку зі своїм урядом вважали загальноприйнятим обо­в'язком держави перебування. Питання про свободу зносин закріплене в п. 1 ст. 27 Ві­денської конвенції, яка встановлює, що "при зносинах з уря­дом та іншими представництвами і консульствами акреди­туючої держави, де б вони не перебували, представництво може користуватися всіма прийнятними засобами, вклю­чаючи тематичних кур'єрів і закодовані або шифровані де­пеші". Аналогічний обов'язок дозволяти й охороняти вільні зносини покладається також і на треті держави, через тери­торію яких офіційна кореспонденція прямує транзитом (п. З ст. 40).

Згідно з Конвенцією, приймаюча держава зобов'язана запевнити всіх членів персоналу дипломатичного представ­ництва у забезпеченні нею свободи пересування на своїй території, за винятком тих місць, перебування в яких забо­ронене з огляду на безпеку та встановлений порядок. Такі обмеження існували в період "холодної війни". Зокрема, іно­земні дипломати не могли подорожувати за межі 50 км від Москви. У відносинах між США та Україною такі обмежен­ня були зняті в травні 1992 р. Доктрина сучасного міжнародного права допускає мож­ливість введення таких обмежень. Але для їх обґрунтуван­ня здебільшого робиться посилання на надзвичайні обста­вини, в яких знаходиться держава перебування, на стан крайньої необхідності, який обумовлює неможливість дія­ти будь-яким іншим чином, крім визначеного (наприклад, стан війни, надзвичайний стан, стихійне лихо, громадян­ська війна).

Обмеження на перес

ування може мати лише тимчасо­вий характер, після нормалізації становища в країні воно має бути скасоване. Звідси неправомірним видається вве­дення спеціального порядку пересування для дипломатів, оскільки під час розробки проекту Конвенції малось на увазі, що "закони і правила про зони", про які йдеться у ст. 26, по­винні прийматися з огляду на широку громадськість, а не винятково на дипломатів.

Дипломатична пошта є одним із видів зв'язку між дер­жавою, її дипломатичними, консульськими та іншими пред­ставництвами за кордоном і має забезпечити нормальне їх функціонування відповідно до норм сучасного міжнародно­го права. Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції, вона є відпо­відним "сховищем", яке не підлягає ні розпакуванню, ні затриманню. При цьому "всі місця дипломатичної пошти повинні мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, вони можуть містити лише дипломатичні доку­менти та предмети, призначені для офіційного користування".

У практиці різних держав "сховище" має неоднакову назву. У деяких європейських країнах — bag, у країнах Америки — pouch, у Франції — valise, в Україні — дипло­матична валіза або дипломатична пошта. Кожна диплома­тична валіза є місцем дипломатичної пошти.

Визначення дипломатичної пошти має дві основні особ­ливості: функція пошти, тобто передавання офіційної ко­респонденції, документів або предметів, призначених винят­ково для офіційного користування, як інструменту зносин між акредитуючою державою та її місіями за кордоном; зов­нішні знаки, що свідчать про офіційний характер пошти. Ці дві особливості відрізняють дипломатичну пошту від інших місць, які перевозять або пересилають як особистий багаж дипломатичного агента або звичайну поштову посил­ку чи інший вантаж. Суттєвою характеристикою диплома­тичної пошти є наявність видимих зовнішніх ознак, що вказують на її характер дипломатичної пошти, оскільки на­віть якщо вона буде складатися з тих місць, які не вміщу­ють офіційної кореспонденції, документів чи предметів, які призначені для офіційного користування, вона все ж є дип­ломатичною поштою, тому має користуватися міжнародно-правовим захистом.

Способи досТавлення пошти бувають різні, її може су­проводжувати дипломатичний кур'єр. Вона може бути дору­чена командирові екіпажу цивільного літака, капітанові торговельного судна. Методи доставлення відрізняються залежно від способів відправлення і транспортування. Су­часне міжнародне право не передбачає жодних правових норм, які б обмежували масу та кількість місць диплома­тичної пошти. Однак це не означає, що такі питання розв'я­зуються на власний розсуд. За загальним правилом такі обмеження можуть бути визначені двосторонніми домовле­ностями між державами.

Крім цього, встановлюються відповідні вимоги до від­правлення дипломатичної пошти, які є загальноприйняти­ми з боку держав. На всі місця дипломатичної пошти за­повнюється документ встановленої форми. Переважно — кур'єрський лист, у якому вказується статус особи, що су­проводжує пошту, кількість місць дипломатичної пошти, підпис відправника, завірений печаткою. Дипломатична по­шта, відправлена без супроводу, має бути забезпечена су­провідним листом, у якому зазначено адресу відправника та одержувача, масу валізи, кількість місць дипломатичної пошти. Але в будь-якому випадку всі місця дипломатичної пошти мусять мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, і при цьому можуть містити лише дипло­матичні документи та предмети, призначені для офіційного користування. Згідно з положенням Віденської конвенції 1961 р., держава, яка надсилає дипломатичну пошту, бере на себе відповідальність у визначенні того, з дипломатичної валізи, що, на її думку, вимагає захисту, та які документи і предмети належать до офіційного користування. Як зазна­чалося вище, у тексті Конвенції досить чітко і недвозначно зафіксована неприпустимість затримання чи розпакування дипломатичної пошти. Але на практиці деякі держави здійс­нюють спроби перекрутити ці положення, використовують сучасні технічні засоби з метою огляду дипломатичної пошти.

Зрозуміло, що кожна акредитуюча держава зацікавлена у захисті своїх дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти з боку приймаючої держави. Цей захист нормативно закріплений у п. 5 ст. 27 та в п. З ст. 40 Віденської кон­венції 1961 р. і повинен надаватись приймаючою державою шляхом прийняття різних заходів як законодавчого, так і ад­міністративного характеру у внутрішньодержавній сфері.

Отже, принцип свободи зносин отримав всезагальне ви­знання як правова норма сучасного дипломатичного права і його варто також розглядати як ядро правового режиму дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти. Найбільш важливий практичний аспект цього принципу — безпечне, безперешкодне і швидке доставлення дипломатичної депеші та повага до її конфіденційного характеру; він є правовою підставою для захисту дипломатичної пошти і, відповідно, на приймаючу державу покладається зобов'язання надава­ти кур'єрові і пошті, коли вони перебувають на території держави, відповідні можливості, привілеї та імунітети, щоб забезпечити належне досягнення поставленої мети.

Ефективне застосування норми про свободу дипломатич­них зносин вимагає не лише, щоб приймаюча держава доз­воляла і захищала в межах дії своєї юрисдикції вільні зноси­ни, які здійснюються за допомогою дипломатичних кур'єрів та дипломатичної пошти, але й щоб аналогічний обов'язок покладався також на державу або держави транзиту.

Переважна більшість держав доручає доставлення дип­ломатичної пошти за призначенням професійним дипкур'є­рам, які, зазвичай, є співробітниками МЗС. Отже, таке при­значення є актом, що належить до внутрішньої юрисдикції акредитуючої держави.

Водночас призначення дипломатичного кур'єра акреди­туючою державою має деякі міжнародні наслідки, які за­чіпають державу перебування і державу транзиту.

Свої функції дипломатичний кур'єр виконує лише за дорученням держави і від її імені. Він особисто відповідає перед своєю державою за передачу дипломатичної валізи або усного повідомлення. Дипломатичному кур'єру надаєть­ся офіційний документ, у якому вказуються його статус і ос­новні особисті дані, включаючи прізвище, в разі потреби — офіційне становище чи ранг, а також кількість місць дип­ломатичної пошти, яку він супроводжує, їх ідентифікацій­не маркування і пункт призначення. Незалежно від того, як називається цей документ ("кур'єрський лист", "по­свідчення", "посвідчення кур'єра" чи "спеціальне посвідчен­ня"), його правовий характер і мета залишаються загалом однакові, тобто він є офіційним документом, що підтвер­джує статус дипломатичного кур'єра. Деякі держави вида­ють своїм професійним кур'єрам навіть дипломатичні або службові паспорти.

Згідно з п. 5 ст. 27 Віденської конвенції 1961 р., диплома­тичний кур'єр під час виконання своїх обов'язків кори­стується захистом держави перебування, особистою недо­торканністю і не підлягає арешту або затриманню у будь-якій формі. Крім цього, держава, територією якої здійснює транзитний проїзд дипломатичний кур'єр, зобов'язана вжи­ти всіх необхідних заходів від будь-яких посягань щодо ньо­го. Інакше це може призвести до небажаних ускладнень у від­носинах між державами.

Такі привілеї, як позачергове придбання проїзних квитків для проїзду дипломатичних кур'єрів за призначен­ням, спрощення процедури проходження прикордонного та митного контролю, що надаються приймаючими держава­ми, є не що інше як конкретизація і реалізація відповідних положень Конвенції про дипломатичні зносини.

Дуже важко визначити ті можливості, які можуть бути надані дипломатичному кур'єрові, оскільки все залежить від обставин у кожному конкретному випадку. Однак варто зазначити, що обов'язок держав у наданні таких можливо­стей обмежується за конкретних обставин.

 

< Попередня   Наступна >