46

---

Розділ 7

Дипломатичне право міжнародних організацій

7.1. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ДИПЛОМАТІЇ В МЕЖАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Дипломатія, як уже було зазначено вище, знаходить свій прояв у різних формах і методах. Ця обставина переконли­во доводить, наскільки об'ємною і багатогранною є ця полі­тична та правова категорія. Особливо це простежується в діяльності міжнародних міжурядових організацій, кіль­кість яких на міжнародній арені неухильно зростає.

З метою більш широкого аналізу цього питання треба, очевидно, зупинитися на деяких загальнотеоретичних по­ложеннях, що стосуються правосуб'єктності міжнародної організації.

Міжнародні міжурядові організації як форма багато­стороннього співробітництва держав створюються держава­ми при потребі та виникають із об'єктивних засад міжна­родних відносин. їх міжнародна правосуб'єктність, мета, компетенція, повноваження, структура органів та інші фак­тори залежать від волевиявлення держав-членів. При утво­ренні міжнародної організації держави виступають як су­веренні та рівноправні, які не підпорядковуються жодній владі будь-якого іншого утворення. Вони засновують міжна­родну організацію на підставі особливого міжнародного договору — статуту. Особливість міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права виявляється, передусім, у відсутності такої властивості, як суверенітет. За своєю юридичною природою права міжнародних організацій і пов­новаження їх вищих органів відрізняються від суверенних прав держави та їх верховних органів. Незважаючи на те, що міжнародні організації створюються державами, вони отримують власне "життя", яке значною мірою незалежне від волі і бажання окремих держав-членів, але при цьому вони не володіють суверенітетом. Це зумовлено тим, що вони мають власну волю й обсяг повноважень

, необхідних для виконання ;х функцій.

Повноваження, якими держави-члени наділяють органі­зацію, не виключають відповідних повноважень держав у тих же сферах діяльності, тобто тут не відбувається замі­на суверенних прав держав відповідними повноваженнями міжнародної організації. Отже, можна зробити висновок, що міжнародна організація не обмежує суверенітет держав більшою мірою, ніж це робить міжнародне право, яке ґрун­тується на узгодженні волі держав. Водночас не можна також забувати і про те, що держава і міжнародна організація як суб'єкти певної міжнародної угоди рівні між собою. Укладаючи міжнародні угоди, між­народна організація нарівні з державами бере участь у ство­ренні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що низка статутів міжнародних організацій, а також багатосторонніх конвенцій, укладених державами, передбачає представництва при організаціях держав-членів. У міжнародно-правовій літературі представництво держав-членів при організаціях ООН та ЮНЕСКО отримало назву "активного і пасивного права посольств".

На думку відомих фахівців у галузі права міжнародних організацій О. Шибаєвої та М. Поточного, термін "активне і пасивне право посольств" не може бути застосований у прак­тиці міжнародних організацій з огляду на велику різнома­нітність такого представництва. Як доказ власної позиції вони відзначають, що представництво держав-членів при міжнародних організаціях має односторонній характер, і при цьому організації не мають постійних представників у державах-членах. Ще одним аргументом з їх боку є те, що таке представництво наявне не при всіх міжнародних ор­ганізаціях.

Але, як відомо, навіть сьогодні між державами не зав­жди повною мірою реалізується принцип взаємності щодо функціонування їх постійних дипломатичних представ­ництв.

Безумовно, "активне і пасивне право посольств" міжна­родними організаціями реалізується дещо інакше, ніж дер­жавами, оскільки це зумовлено похідним характером їх правосуб'єктності та обмеженістю функціональних потреб цих організацій. Крім цього, не вся термінологія, що засто­совується щодо держави, може бути прийнятна для міжна­родної організації. Значною мірою це стосується і диплома­тичного права міжнародної організації.

Тим не менш, незважаючи на особливий характер пред­ставництва міжнародних організацій, це не применшує публічно-правового характеру їх повноважень у сфері дип­ломатії та реалізації міжнародної правосуб'єктності зага­лом. В установчих договорах багатьох міжнародних органі­зацій загального характеру зафіксоване право посадових осіб цих організацій користуватися відповідними привіле­ями та імунітетами, необхідними для незалежного виконан­ня ними своїх функцій у діяльності організації. Беручи до уваги цю обставину, в міжнародно-правовій літературі їх названо такими, що мають функціональний характер. Щодо вищих посадових осіб, зокрема Генерального секретаря та його заступників, спеціалісти-міжнародники переважно вказують на їх дипломатичний привілей та імунітет.

Але справа не лише у назвах, що має здебільшого теоре­тичне значення, а в тій важливій ролі, яку вони відіграють у забезпеченні виконання завдань міжнародної організації.

Як уже зазначалося вище, дипломатична діяльність міжнародної організації відрізняється багатьма параметра­ми від аналогічного виду діяльності держав. Наприклад, у практиці міжнародних організацій оголошення певної осо­би, особливо службовця, persona non grata (де цей термін не використовується) супроводжується більш складною про­цедурою, ніж у дипломатичній практиці держав. Така про­цедура одночасно стосується як влади держави, місцезна­ходження штаб-квартири організації, так і міжнародної організації, а інколи й держави, громадянином якої є служ­бовець чи представник. Дещо інакше, ніж у практиці дер­жав, реалізується принцип першості серед постійних пред­ставництв держав при міжнародних організаціях. Він ви­значається не за датою подання офіційних документів главою представництва, а за алфавітним порядком розташування держав, які беруть участь у роботі певної організації.

 

< Попередня   Наступна >