165

---

7.2. РОЗВИТОК І КОДИФІКАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Практично до кінця XIX ст. дипломатична діяльність держав не виходила за рамки двосторонніх відносин. Од­нак потреби економічного розвитку суспільства і пов'яза­ний з ними науково-технічний прогрес уже тоді зумовили необхідність міжнародно-правового регулювання цілої низ­ки нових, раніше невідомих сфер взаємовідносин між дер­жавами (авіація, атомна енергетика, зв'язок тощо).

Для задоволення інтересів значної кількості держав ос­танні вдалися до укладення багатосторонніх угод, що в кінцевому підсумку призвело до появи міжнародних об'єд­нань, які отримали назву міжнародних адміністративних союзів.

Серед перших, найбільш впливових міжнародних адмі­ністративних союзів потрібно виділити: Міжнародний те­леграфний союз, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз для охорони промислової власності, Міжнародний союз залізничних сполучень. Вони започаткували діючі міжна­родні організації на противагу всесвітнім конгресам і конфе­ренціям, які належали до тимчасових міжнародних органів. Перші постійно діючі міжнародні організації були неполі-тичного характеру, оскільки для організацій політичного характеру ще не було необхідних передумов.

Першою постійно діючою політичною організацією світу була Ліга Націй, статут якої був розроблений на Паризькій мирній конференції і був складовою частиною Версаль-ського мирного договору 1919 р. Фактично утворення цієї організації стало підсумком роботи багатосторонньої дип­ломатії, яка щойно почала зароджуватись. Саме Статутом Ліги Націй було передбачено, що кожен член цієї органі­зації мав право мати свого постійного представника за міс­цем перебування штаб-квартири, і за ним визнавались дип­ломатичні привілеї.

Цей інститут отримав свій подальший розвиток в

Органі­зації Об'єднаних Націй. Якщо кількість представництв при Лізі Націй ніколи не перевищувала 23, то в ООН їх кількість лише з 1961 р. по 2000 р. збільшилась майже вдвічі.

Спочатку положення про постійних представників членів ООН при Організації було зафіксоване в Резолюції IV сесії Генеральної Асамблеї, в якій було встановлено, що вони є дипломатичними працівниками при великому дипломатич­ному органі. Згідно з Резолюцією, держави-члени ООН ске­ровують їх для підтримання контакту з іншими членами і для інформації. Вони можуть виконувати представництво і на Асамблеї, і в усіх інших органах Організації.

Виконуючи ці функції, постійні представники і дипло­матичний персонал користуються дипломатичними привіле­ями. Зокрема, 26 червня 1947 р. ООН уклала зі США спеці­альну Конвенцію про повагу до привілеїв та імунітетів членів Організації Об'єднаних Націй. Але при цьому доціль­но підкреслити, що ця Конвенція має дві особливості: по-перше, привілеї поширюються лише згідно з угодою з дер­жавним секретарем США і, як правило, на осіб до секрета­ря включно (аташе привілеями не користується); по-друге, державний секретар США може після попередніх перего­ворів з Генеральним секретарем ООН вказати, що особа порушує закони США своєю поведінкою, а тому мусить по­кинути країну, куди вона прибула.

Звичайно, міжнародна організація як специфічний суб'єкт міжнародних відносин не має власної території, а використовує для розміщення штаб-квартири "гостинність" одного з її членів, має особливий правовий статус порівня­но з постійними дипломатичними представництвами при двосторонніх відносинах. Специфічною рисою міжнародної організації є участь у її діяльності щонайменше трьох дер­жав, що в кінцевому підсумку відповідно відбивається на характері методів і форм діяльності організації. Ілюстра­цією такого стану речей є використання в обігу щодо міжна­родної організації таких формулювань, як "багатостороння дипломатія", "колективна дипломатія" та "парламентська дипломатія".

Констатуючи бурхливий розвиток міжнародних органі­зацій як одного із найбільших інститутів сучасного міжна­родного права, не можна не відзначити, що він не супровод­жувався процесом його кодифікації. їх статус був визначе­ний переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кож­ної міжнародної організації окремо. Винятком із цього пра­вила була Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізо­ваних установ ООН від 2 листопада 1947 р., прийнята ще на початку діяльності системи органів ООН. Вона значною мірою повторювала положення Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р. Таке зволікання з кодифікацією права міжнародних організацій, очевидно, можна поясни­ти, передусім, труднощами, які треба було подолати під час кодифікаційних робіт, пов'язаних із різноманітністю міжна­родних організацій, а саме: їх масштабами діяльності, ме­тою і характером, організаційною структурою, членством, формами впливу на держав-членів. Після численних дис­кусій Комісія міжнародного права ООН зосередила зусилля на проведенні кодифікаційних робіт з питань статусу, при­вілеїв та імунітетів постійних представництв держав при міжнародних організаціях, а також делегацій, які скерову­ються до їх органів або на конференції, що проводяться цими організаціями.

На черговій XVI сесії Комісія міжнародного права прий­няла правильне рішення, яке стосувалося позитивної від­повіді про те, що відносини між державами та міжнародни­ми організаціями мають дипломатичний характер і підля­гають регулюванню дипломатичним правом. Безумовно, з усієї групи питань у відносинах між державами і міжна­родними організаціями потрібно було дати першочергову вичерпну відповідь на питання щодо правового статусу пред­ставництва при міжнародній організації, оскільки це пи­тання зачіпає інтереси багатьох держав і найбільш набли­жене до питання про дипломатичне представництво, право­ве положення якого вже було врегульоване Віденською конвенцією 1961 р.

Конференція проходила у Відні з 4 лютого 1975 р. Вона прийняла Конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. В основу Конвенції покла­дені положення Віденських конвенцій 1961 р. і 1963 р., а та­кож Конвенції про спеціальні місії 1969 р., що стосуються головним чином привілеїв та імунітетів.

Прийняття Організацією Об'єднаних Націй цієї Кон­венції знаменує виконання першого етапу широкомасштаб­ної роботи, розгорнутої Комісією міжнародного права у пла­ні кодифікації принципів і норм, що мають універсальний характер і стосуються регулювання сфери, пов'язаної з пред­ставництвом держав у їх відносинах з міжнародними органі­заціями. У 1976 р. Комісія розпочала роботу з реалізації другої частини завдання, причому значно важчого і більш складного, тобто з кодифікації принципів і норм, що ста­новлять правовий статус, привілеї та імунітети міжнарод­них організацій (як універсальних, так і регіональних), їх службовців, експертів та інших осіб, які беруть участь у ді­яльності цих організацій, але при цьому вони не є представ­никами конкретних держав.

Після деякої перерви було прийнято дуже важливий правовий акт, який значно зміцнив безпеку персоналу ООН та інших осіб, що беруть участь у численних миротворчих, гуманітарних та інших операціях під егідою ООН.

9 грудня 1994 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про безпеку персоналу ООН і персоналу сприяння.

Ця Конвенція встановила покарання злочинів і визначила їх перелік, а також процедуру притягнення до відповідаль­ності осіб, які підозрюються у вчиненні замаху на життя та безпеку членів військових, політичних або цивільних під­розділів, що беруть участь в операціях ООН, або спеціалістів і експертів міжнародних організацій, які перебувають на території, де відбувається операція ООН. Конвенція зобов'я­зує держави укладати спеціальні угоди стосовно статусу пер­соналу, залученого до операцій ООН. З огляду на те, що Конвенція не регулює питання привілеїв та імунітетів, такі угоди повинні містити положення, що стосуються привілеїв та імунітетів військових та поліційних частин, які є учас­никами цих операцій, особливо осіб, які не користуються привілейованим статусом згідно з Конвенцією ООН від 13 лютого 1946 р.

Якщо йдеться про джерела дипломатичного права міжна­родних організацій, то, як і у відносинах між державами, такими джерелами є:

багатосторонні договори, особливо згадана вище Кон­венція про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., а також спеціалізованих організацій ООН від 21 вересня 1947 р. і численні Конвенції про привілеї та імунітети між­народних організацій;

двосторонні договори, що стосуються головним чином штаб-квартири міжнародної організації, які визначають правовий статус організації або її органів, розташованих на території певної держави, а також її привілеїв та імунітетів;

міжнародний звичай, який підтверджується у вступі Конвенції від 14 березня 1975 р.

Серед джерел дипломатичного права міжнародних орга­нізацій важливе місце посідає внутрішньодержавне право та внутрішнє право міжнародних організацій, а також док­трина юристів-міжнародників.

 

< Попередня   Наступна >