150

---

7.3. ПОСТІЙНІ ПРЕДСТАВНИЦТВА ДЕРЖАВ ПРИ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Як уже зазначалося вище, перші постійні дипломатичні представництва держав при міжнародній організації з'яви­лися в період функціонування Ліги Націй. Після Другої світової війни вони отримали подальший розвиток і право­ве закріплення основних положень у різних юридичних актах. Зокрема, їх правовий статус був визначений на ос­нові багатосторонніх міжнародних договорів, двосторонніх договорів, угод про місцеперебування штаб-квартири з прий­маючою державою, а також згідно з нормами внутрішньо­державного права. Проте універсальний характер правово­го положення постійного представництва при міжнародних організаціях був закріплений у Віденській конвенції 1975 р.

У процесі діяльності міжнародних організацій можна виділити дві категорії місій держав при міжнародних ор­ганізаціях: постійні та тимчасові представництва. Постійні представники держав, акредитовані при певній міжнародній організації, тривалий час очолюють постійну місію, в якій склад персоналу майже аналогічний з постійним диплома­тичним представництвом. Тобто сюди входить дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Тимчасові представництва держав, які іменуються делегатами та експертами, посилають ad hoc для участі в ро­боті сесії міжнародної організації чи їх основних органів або скликаних ними конференцій. Якщо йдеться про функції постійної місії, відповідно до Віденської конвенції 1975 p., держави-члени, якщо це не суперечить нормам міжнародної організації (її Статуту), можуть засновувати постійну місію при організації для того, щоб забезпечити єдність між акредитованими державами й організацією, проводити переговори з організацією і всередині організації, захищати інтереси акредитуючої держави в організації, а та­кож залучатися до реалізації мети і завдань, поставлених перед організацією та її членами.

le="text-align: justify;">Держави, що не є членами організації, якщо це допус­кається правилами організації, можуть засновувати по­стійні місії спостерігачів з метою забезпечити представниц­тво акредитуючої держави, охорону її інтересів в організації і підтримку зв'язку з нею. Крім цього, до функцій постій­ної місії спостерігачів належить також надсилання повідом­лення про неї уряду акредитуючої держави і сприяння спів­робітництву з організацією та веденню з нею переговорів.

Як і у двосторонніх відносинах між державами, міжна­родна організація зобов'язана повідомити приймаючу дер­жаву про відкриття постійного представництва відповідної держави-члена при організації. Конвенція визначає "по­стійне представництво" як місію представницького і по­стійного характеру, яка засновується державою-членом міжнародної організації при організації. Отже, головною і вирішальною ознакою є представницький характер цих місій, що в кінцевому підсумку зумовлює віднесення їх до органів зовнішніх зносин держав. Робота постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях має певну специ­фіку. Сьогодні Україна є членом майже 100 міжнародних організацій і має постійні представництва при Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій у Відні, при ЄС та Раді Європи, Місію при НАТО. Як і посольства, вони належать до постійних закордонних органів зовнішніх зносин і ста­новлять частину дипломатичної служби держави. Водночас потрібно підкреслити чітку відмінність між посольством і постійним представництвом при міжнародній організації.

По-перше, посольства функціонують у сфері двосто­ронніх відносин, де передбачена особлива процедура їх ви­никнення, тоді як постійні представництва при міжнарод­них організаціях діють у сфері тристоронніх відносин (акре­дитуюча держава — міжнародна організація — держава перебування штаб-квартири міжнародної організації).

По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при міжнародній організації, штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок ре­альний стан використання привілеїв та імунітетів, передба­чених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади й, особливо, виконавчої влади.

По-третє, правовий статус представників держав-членів міжнародних організацій відрізняється від статусу співро­бітників міжнародних організацій. Та обставина, що пред­ставники членів міжнародних організацій юридично пов'я­зані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру і змісту їх імунітету. Вони як представники суверенних держав наді­лені дипломатичними привілеями та імунітетами.

По-четверте, під час призначення глави постійного пред­ставництва при міжнародній організації не вимагається запиту агреману. А тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження. Відповідно термін "ак­редитування" при цьому замінюється на "призначення".

Перш ніж прийняти постійні представництва держав, міжнародна організація має отримати згоду країни пере­бування на заснування таких представництв, яка автома­тично поширюється на всі держави-члени організації, а далі вже не вимагається робити запит її згоди на створення того чи іншого постійного представництва.

До функцій постійного представництва належать: забез­печення представництва акредитуючої держави при органі­зації, підтримання зв'язків між акредитуючою державою й організацією, забезпечення участі акредитуючої держави у діяльності організації, захисті інтересів акредитуючої держави щодо організації тощо (ст. 6 Віденської конвенції). Ці функції значною мірою збігаються з тими, які викону­ють дипломатичні представництва. Водночас постійне пред­ставництво держав при міжнародних організаціях не наді­лене функціями дипломатичного захисту громадян своєї держави, консульськими функціями, які властиві дипло­матичним представництвам.

Як зазначає проф. К.К. Сандровський, "постійні пред­ставництва (особливо при ООН) нерідко здійснюють дип­ломатичні функції і за межами відносин з організацією, наприклад, встановлюють і підтримують контакти з відпо­відними органами зовнішніх зносин або представниками держав, з якими відсутні дипломатичні відносини. Інколи постійні представництва за дорученням своїх урядів ведуть переговори і навіть підписують угоди про встановлення дипломатичних відносин тощо. Конвенція 1975 р. цього не передбачає, але можна, очевидно, вважати, що такого роду дії постійних представництв регулюються нормою, яка вже склалася міжнародним звичаєвим правом" [11, с. 254]. До­пустимість виконання таких функцій пояснюється тим, що вони не зачіпають інтереси країни перебування, а та­кож не суперечать основним принципам сучасного міжна­родного права.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом акредитуючої держави. Глава пред­ставництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення повноважень, вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору між цією державою та організацією.

Варто зазначити, що чисельність персоналу представниц­тва не має виходити за межі, що є розумними і нормальни­ми з урахуванням функцій організації, потреб цього пред­ставництва й обставин та умов, що існують у державі пере­бування. Акредитуюча держава повідомляє організацію про при­значення, посади, звання і старшинство співробітників пред­ставництва про їх прибуття й остаточний від'їзд або про припинення їхніх функцій у представництві, а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть відбутися під час їхньої діяльності у представ­ництві; про прибуття і остаточний від'їзд приватних до­машніх працівників, що перебувають на службі у співро­бітників представництва, і про припинення їхньої служби; про місцезнаходження житлових приміщень представниц­тва і приватних резиденцій, що користуються недоторкан­ністю. Організація переадресовує відповідні повідомлення державі перебування для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетами.

За загальним правилом представництва засновуються в місці перебування штаб-квартири організації. Однак, як­що це допускається правилами організації і на це є поперед­ня згода держави перебування, акредитуюча держава може засновувати своє представництво або його відділення в іншо­му місці. Прикладом цього є Рада Європи, яка має штаб-квартиру у Страсбурзі. Деякі з держав-членів та спостері­гачів не мають своїх постійних представництв у Страсбурзі, однак мають представництва у Парижі.

Ст. 40 Конвенції передбачає дві підстави для припинен­ня функцій глави або члена дипломатичного персоналу: після повідомлення організації про їхнє припинення акре­дитуючою державою та якщо представництво відкликають остаточно або тимчасово. Такий підхід був запропонований за аналогією до застосовуваного згідно з Віденською конвен­цією про дипломатичні зносини 1961 р. і не викликав особ­ливих заперечень під час роботи Конференції, хоча була спроба внести положення про оголошення перелічених вище осіб persona non grata з боку приймаючої держави.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції 1975 p., держави, які не є членами організації, можуть засновувати постійні

місії спостерігачів, якщо таке право їм буде надане з боку міжнародної організації. При окремих міжнародних орга­нізаціях, передусім при ООН, діють місії постійних спосте­рігачів.

У 1946 р. Швейцарія однією із перших заснувала місію постійного спостерігача. До вступу в ООН такі місії мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, ФРН, Бангладеш та інші держави. Сьогодні місії постійних спостерігачів при ООН (у Нью-Йорку) мають Швейцарія, Ватикан та Монако.

Отже, постійні місії спостерігачів умовно можна розгля­дати як перехідну форму на шляху до членства держав у міжнародній організації і заснуванні при ній свого постій­ного представництва.

Повертаючись до міжнародно-правової основи цього інституту, треба підкреслити, що багато питань майбутньо­го міжнародно-правового статусу постійних місій спостері­гачів розв'язується у Конвенції за аналогією зі статусом по­стійних представництв. Це стосується свободи призначен­ня співробітників постійної місії спостерігача акредитуючою державою, категорій і чисельності її персоналу, громадян­ства постійного спостерігача і членів дипломатичного пер­соналу місії спостерігача, множинності акредитування або призначення співробітників, порядку вручення повнова­жень тощо.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції 1975 р., до функцій постійної місії спостерігача входить, із забезпечення пред­ставництва держави, що акредитується, охорона її інтересів в організації, а також підтримання зв'язку з нею; з'ясуван­ня здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї уряду акредитуючої держави; сприяння співробіт­ництву з організацією і веденню з нею переговорів. Ці функ­ції дають підставу для висновку про те, що функції постійної місії спостерігача більш вузькі порівняно з функціями по­стійного представництва і зводяться до забезпечення відно­син із організацією, тоді як функції постійного представ­ництва забезпечують представництво держав-членів.

 

< Попередня   Наступна >