7.4. ДЕЛЕГАЦІЇ ТА СПОСТЕРІГАЧІ ДЕРЖАВ В ОРГАНАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І НА МІЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦІЯХ

Статус делегацій та спостерігачів держав в органах між­народних організацій і на міжнародних конференціях ви­значений згідно з ч. III і IV Віденської Конвенції 1975 р.

Делегація — це тимчасовий закордонний орган зовніш­ніх зносин держави, створений для виконання певних, зде­більшого чітко визначених, завдань під час роботи між­народної конференції, який припиняє діяльність після завершення своєї місії. Однаковою мірою це визначення сто­сується і делегацій, які скеровуються на період роботи орга­ну міжнародної організації.

На перший погляд складається враження про подібність між делегацією і спеціальною місією. Підтвердженням цьо­го є представницький характер таких органів зовнішніх зно­син; їх тимчасовий характер; конкретно-цільовий характер завдань, які виконуються. Докладніший аналіз виокремлює характерні відмінності між ними. Найголовнішою серед них є та, що спеціальна місія діє у сфері двосторонньої дипло­матії, тоді як делегації — у багатосторонній дипломатії. Ще однією ознакою є той факт, що спеціальні місії підлягають обов'язковій акредитації у приймаючій державі, тоді як делегації — ні.

Ст. 42 Конвенції встановлює, що держава може скерову­вати делегацію в орган або на конференцію відповідно до правил, які діють в організації. На таких же умовах дві або декілька держав можуть акредитувати цю ж делегацію в ор­ган або на конференцію. Чисельність персоналу делегації не може виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функцій органу або мети конфе­ренції, а також потреб делегації, обставин та умов, що існу­ють у державі перебування. Крім глави делегації, до її скла­ду можуть входити інші делегати, дипломатичний, адміні­стративно-технічний та обслуговуючий пе

У частині III Конвенції визначені основи повноважень глави делегації та інших делегатів, закріплений обов'язок акредитуючої держави повідомляти організацію про склад делегації, про прибуття й остаточний від'їзд членів делега­ції, про принципи старшинства делегацій тощо. У ст. 50 Кон­венції визначений статус глави держави та осіб високого рангу, які очолюють делегацію або є її членами і беруть участь у роботі органу міжнародної організації. Як відомо, дипломатія на вищому рівні, за допомогою якої часто роз­в'язуються найбільш складні та життєво важливі питання сучасного міжнародного життя, стала найбільш помітним явищем у сучасній дипломатичній практиці. Досить часто в роботі Генеральної Асамблеї ООН беруть участь делегації, очолювані главами держав та урядів, не кажучи вже про главу зовнішньополітичного відомства.

Питання про статус спостерігачів в органах і на конфе­ренціях до прийняття Конвенції 1975 р. не було закріплене в нормах міжнародного права, тоді як правовий статус де­легацій в органах міжнародних організацій і на конферен­ціях, які вони скликали, значною мірою був окреслений у таких міжнародно-правових актах, як Загальна конвен­ція від 13 лютого 1946 р., Угода між ООН і СІЛА від 26 чер­вня 1947 р. Тим не менш, незважаючи на таку прогалину в міжнародному праві, зокрема в дипломатичному, під час роботи Конференції відбувалися досить серйозні розбіжності між державами з приводу надання універсального характе­ру статусу спостерігачів.

Підсумком протистояння представників існуючих на той час двох протилежних соціально-економічних систем стало прийняття компромісного рішення, що зводилося до вве­дення нового IV розділу до Конвенції, який отримав назву "Делегації спостерігачів в органах і на конференціях" і скла­дався лише з двох статей. Це ст. 71, за якою держава може акредитувати делегацію спостерігачів в орган або на конфе­ренцію згідно з правилами організації, і ст. 72, яка конста­тує, що правові норми, що стосуються делегацій спостері­гачів, застосовуються до делегацій спостерігачів.

Зі змісту Конвенції 1975 р. випливає, що основними суб'єктами, на яких поширюється дія її норм, виступають винятково суверенні держави. Хоча принагідно зауважи­мо, що чіткого імперативу в положеннях їх норм не зафік­совано. Крім цього, практика підказала подальший шлях розв'язання цієї дещо заплутаної проблеми. А тому сьогодні нормальним явищем є факт наявності спостерігачів від імені міжнародних організацій, націй і народів, які борються за національну незалежність.

За загальним правилом спостерігачі від регіональних та інших міжнародних організацій представлені в ООН гене­ральними секретарями або іншими вищими за назвою по­садовими особами цих організацій. Вони, наприклад, мо­жуть без права голосу брати участь у роботі Генеральної Асамблеї та її головних комітетів, виступати у комітетах, конференціях і робочих групах і поширювати свої письмові заяви з того чи іншого питання.

Певною мірою проблематичним є питання про надання статусу спостерігачів органам національно-визвольних рухів як одному з суб'єктів міжнародного права. З цього приводу варто зазначити, що норми Конвенції не дають конкретної відповіді на це питання. Хоча відповідь на нього дала прак­тика, яка підтвердила право для організації статусу спосте­рігача на сесіях Генеральної Асамблеї ООН та всіх міжна­родних конференціях, що скликаються її органами.