82

---

§ 3 Визнання держав і урядів

Поява нового суб’єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб’єк­том виступає держава. Існуючі держави й інші суб’єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну правосуб’єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення дво­сторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог1. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держа­ва отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнарод­них правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове ви­знання держави — це односторонній правовий акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб’єктом міжнародного права у міжнародні пра­вовідносини. Норми інституту міжнародно-правового ви­знання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згід­но з декларативною теорією держава визнається суб’єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалеж­но від визнання з боку інших суб’єктів міжнародного пра­ва. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжа­мериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що «існування держа­ви не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб’єкта міжна­родного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці євр

опейських держав після Віденського конгре­су 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суве­ренна держава, безумовно, має міжнародні права й обов’яз­ки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжна­родна правосуб’єктність держави так і залишиться юри­дичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб’єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три різнови­ди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure оз­начає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права. При цьому встановлен­ня міжнародних відносин відбувається на найвищому дип­ломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумні­вах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюють­ся міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме виз­нання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіц­ійний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано те­рористами на територію невизнаної держави).

Від визнання держави як суб’єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втру­чання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відо­мий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов’язок не визнавати уряди, які прий­шли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

 

1 Див., наприклад, критерії офіційного визнання держав, що утво­рилися на теренах колишнього СРСР, викладені у Заяві країн ЄС від 23 грудня 1991 р. (Действующее международное право: В 2 т. — Т. 1. — С. 91, 92).

 

< Попередня   Наступна >