133

---

§ 2 Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні оз­наки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця тео­рія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років ХХ ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взає­модії цих правових систем, прихильники дуалізму вважа­ють, що норми міжнародного права не можуть діяти у внут­рішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання держа­вами своїх міжнародно-правових зобов’язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрі­шнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в га­лузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов’язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режи­му виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внут­рішньому праві. Відповідним внутрішньодержавн

им про­цедурам, як правило, присвячене досить деталізоване зако­нодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов’язаннями та національним законодавством може бути величезним1.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з’явилися на початку ХІХ ст.2та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верхо­венства внутрішнього права держави, інші — з верховен­ства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі ХІХ—ХХ століть пе­реважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третьо­го рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки ХХ ст. Концепція примату внут­рішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»3. Як наслідок аб­солютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права роз­глядають міжнародне право як складову частину націо­нальних правових систем4.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприй­нятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв’язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом ви­рішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право підніма­ється до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню за­гальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрі­шньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розви­ток після Першої світової війни. Одним із її основополож­ників був Г. Кельзен5. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак доміную­чим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публіч­ному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародно­го права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світо­вої держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнят­ною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутріш­ньодержавних відносинах діють норми внутрішнього пра­ва, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права ма­ють діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). Природно, що в цьо­му разі частина внутрішньодержавних відносин може з’я­витися у сфері міжнародно-правового регулювання6.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба вихо­дити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнарод­ного та внутрішнього правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній за­лежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового ре­гулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського пра­ва тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулю­вання. Неминучим є розширення області спільного право­вого регулювання за рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.

 

1 Показовим є приклад участі СРСР у Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Пакт був ратифіко­ваний Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 р., однак пере­важна більшість закріплених у ньому норм так і не були імплементо-вані в радянське законодавство. Це не заважало СРСР брати активну участь у роботі Комітету із прав людини, створеному для контролю за дотриманням Пакту, виявляти його порушників і засуджувати ті дер­жави, що до Пакту не приєдналися.

2 І. Клюбер на початку ХІХ ст. писав: «Суспільне право ... цілком обіймає право народне, із включенням природного» (Клюбер И. Л. Но­ вейшее европейское народное право. – М.: Тип. Августа Семена, 1828. – С. 3). Див. також: Безобразов Н. А. Исследование начала внешнего го­ сударственного права. – СПб., 1838.

3 Гегель. Твори. — Т. 7. — М.—Л., 1934. — С. 349.

4 Німецький юрист А. Цорн писав на початку ХХ ст., що «міжна­родне право можна вважати правом лише якщо воно є правом держа­ви» (Zorn A& Grundzuge des Volkerrecht. Leipzig, 1903. – S. 7). У ра­дянській доктрині одним із перших розвивав цей напрям Є. А. Коровін. Дещо пізніше Є. Пашуканіс cтверджував: «Договірне оформлення на­ ших відносин із буржуазними державами – це частина нашої зовніш­ньої політики, це її продовження в особливій формі» (Пашуканис Е. Международное право // Энциклопедия государства и права. – М.: Издво Коммунистич. академии, 1925—1926. — Т. 2. — С. 872). Ці ідеї дом­інували в СРСР до початку 50-х років (див.: Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. – М.: Юриздат, 1940; Вышинский А. Я. Международное право и международная организация // Вопросы международного права и международной политики. – М.: Юриздат, 1949. – С. 481).

5 За словами Г. Кельзена, міжнародне та внутрішнє право склада­ють «єдиний правопорядок», причому внутрішньодержавний правопо­рядок базується на міжнародному правопорядку (Kelsen H. La transformation du droit international en droit interne. In: Rev. Gen. Droit International Public. – 1936. – № 1. – P. 11).

6 Найбільш показова дія у внутрішньому правопорядку міжнарод­но-правових норм з прав людини. Наприклад, Європейський суд із прав людини неодноразово нагадував, що особа повинна посилатися в націо­нальних судових органах на норми Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., якщо ці норми є єдиною правовою підста­вою для захисту права (Deweer judgment of 27 February 1980, series A № 35, p. 15, para. 26). Конституційний суд Іспанії своїм рішенням від 25 жовтня 1993 р. дозволив пряме застосування так званого прецедент­ного права Європейського суду із прав людини у відносинах, врегульо­ваних внутрішнім правом (Практика Європейського суду з прав люди­ни. – Вип. 2. – Львів: Кальварія, 1998. – С. 17).

< Попередня   Наступна >