118

---

§ 3 Вплив міжнародного права на внутрішнє право

Незалежно від обраної моделі співвідношення міжнарод­ного та внутрішнього права необхідність дотримання дер­жавою міжнародно-правових зобов’язань ставить перед нею питання або про особливості дії міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, або про особливості внутрі­шньодержавного механізму врахування впливу міжнарод­ного права на внутрішнє право. В останньому разі зазвичай говорять про механізми імплементації. Але в будь-якому разі в держави виникає необхідність здійснення деяких дій для реалізації міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку. Практика дозволила напрацювати в цій га­лузі кілька законодавчих процедур.

У разі визнання державою тією чи іншою мірою прима­ту міжнародного права саме внутрішнє законодавство по­винно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодер­жавні правовідносини1. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнят­ним переважно для міжнародно-правових норм, що само-здійснюються.

Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнарод­но-правові норми, реалізація яких не вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: «Кожна людина, де б вона не знаходилася, має пра­во на визнання її правосуб’єктності». У тих державах, де визнається тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосування міжнародно-правових норм, що само-здійснюються, має бути звичайним для правої практики.

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що самоздійснюються. Реалізація та

ких норм вимагає обов’язко­вої конкретизації чи уточнення у внутрішньому законо­давстві. Для конкретизації чи уточнення міжнародно-пра­вових норм, що не самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосовується спеціальна законодавча процедура імпле­ментації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми міжна­родного права не застосовуються у внутрішньому правопо­рядку, імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою її міжнародно-правових зобов’язань. Існують три основні способи імпле­ментації міжнародно-правових норм: трансформація, ре­цепція, відсилання.

Трансформація пов’язана зазвичай із повною перероб­кою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко от­римують інше словесне вираження, ніж першоджерела — статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжна­родного зобов’язання в разі трансформації повинен збері­гатися. Трансформація надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках трансфор­мації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхі­дна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

При трансформації не може йтися про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внут­рішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін вживають умовно: міжнародно-правову норму не змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на основі якого вносяться зміни в націо­нальне законодавство.

Рецепція — текстуальне повторення нормотворчим ор­ганом держави змісту міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулю­вання статті міжнародно-правового акта до прагнення про­демонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного зобов’язання. Рецепції є досить поширеними2. У більшості випадків рецепції застосовують після ви­раження державою згоди на обов’язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає за­ходи із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до при­єднання до нього (попередня рецепція)3. Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов’язань за міжна­родним договором і початок їхнього виконання у внутріш­ньому правопорядку.

При рецепції неможливо говорити про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, по суті ж — норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумов­не значення для тлумачення відповідної норми внутріш­ньодержавного нормативно-правового акта. Рецепція найбільш авторитетних міжнародно-правових норм (на­приклад, норм Міжнародного пакту про громадянські і по­літичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) може вплинути на тлумачення навіть норм конституції4.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нор­мативно-правовому акті на міжнародне право як на джере­ло, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкці­онує пряме застосування суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних право­відносинах.

Відсилання є дуже складним у застосуванні, і користу­вання ним передбачає низку особливостей. Насамперед відсилання звернене здебільшого до індивідуально невизначеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання. Далі, відсилання, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених цією державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулю­ються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-пра­вової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного догово­ру має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання не­рідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має на­слідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

 

1 У розділі 2 ст. 6 Конституції США передбачено: «Договори, що ук­ладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни» (Конституции буржуазных государств. – М.: Юрлит, 1982. – С. 19–43). Конституція Французької Республіки в ст. 55 установлює: «Договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, ма­ють силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опубліку­вання, за умови застосування кожної угоди чи договору іншою сторо­ною» (Там само. – С. 88–112). Конституція Іспанії в ч. 1 ст. 96 закріп­лює: «Законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства» (Там само. – С. 276–329). У ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації визначено: «Загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової систе­ми. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, застосовуються правила міжна­родного договору».

2 Українське законодавство після 1991 р. містить чимало рецепцій як у законах, так і в Конституції України. Наприклад, у ч. 1 ст. 25 Кон­ституції України закріплено: «Громадянин України не може бути поз­бавлений громадянства і права змінити громадянство». Аналогічна нор­ма міститься в ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства чи права змінити своє громадянство» (див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 195). Іноді до рецепції вдаються і в кримі­нальному законодавстві. У ст. 349 Кримінального кодексу Російської Федерації поняття геноциду є рецепцією ст. 2 Конвенції про поперед­ження злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. // ( там само. – С. 287).

3 ФРН у порядку превентивної рецепції готувалася до приєднання до Європейських конвенцій про правову допомогу з кримінальних справ. Так само діяли США перед приєднанням до Конвенції про запо­бігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р.

4 Конституційний Суд України у справі про звернення мешканців міста Жовті Води від 25 грудня 1997 р., даючи тлумачення ст. 55 Кон­ституції України, спеціально визначив: «Частина перша статті 55 Кон­ституції України відповідає зобов’язанням України, які виникли, зок­рема, у зв’язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про гро­мадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950), що згідно зі статтею 9 Конституції Украї­ни є частиною національного законодавства України» (Вісник Консти­туційного Суду України. – 1998. – № 1).

< Попередня   Наступна >