128

---

§ 4 Привілеї й імунітети дипломатичних представництв

Недоторканність приміщень і території дипломатично­го представництва історично склалася як абсолютна. «Вла­ди держави перебування не можуть вступати в ці при­міщення інакше, як за згодою глави представництва», – закріплено в ч. 1 ст. 22 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини. Ця на перший погляд безперечна, без яких-небудь застережень норма виникла на основі величезної міжнародної практики, без якої неможливо усвідомити її непростий зміст.

Приміщеннями дипломатичного представництва відпо­відно до міжнародного права вважаються будинки, спору­ди, що зайняті представництвом і його службами, а також земельна ділянка, на якій вони розташовані. Недотор­канність приміщень пов’язана з необхідністю забезпечити умови для здійснення представництвом його функцій і не є наслідком вилучення цієї території з-під суверенітету краї­ни перебування. Тому дипломатичне представництво не має екстериторіальності незалежно від того, чи є власністю ак­редитуючої держави земельна ділянка, приміщення (буди­нок), чи вони взяті в оренду. Тому на території дипломатич­ного представництва діє юрисдикція держави перебування з винятками, встановленими в міжнародному праві та на­ціональному законодавстві.

Недоторканність приміщень дипломатичного представ­ництва означає, що як самі ці приміщення та предмети їхньої обстановки, так і майно, що знаходиться у приміщен­нях, а також засоби пересування представництва «користу­ються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та ви­конавчих дій»1. Приміщення представництва залишають­ся недоторканними навіть у випадках пожежі на їхній території чи стихійного лиха. Доступ відвідувачів у пред­ставництво здійснюється з урахуванням вимог безпеки.

Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із зловживанням цим імуніт

етом. Дипломатич­не представництво не повинно використовувати свої при­міщення не за своїми функціями. Хоча Віденська конвен­ція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в міжнародному праві є загальновизнаним і ґрунтується на багатій звичаєво-правовій практиці. Як ви­користання приміщень дипломатичного представництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в них людей2, ведення підривної агітації проти іноземної держави, переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину3. Питання про надання політичного притулку (дипломатичного притулку) у дипломатичному представництві в різних регіонах світу вирішується по-різному, хоча з позицій загального міжна­родного права така практика «не має ніякого відношення до функцій дипломатичного представництва»4. У Європі право дипломатичного притулку не визнається. Інший підхід знайшов відображення в Межамериканській кон­венції про право дипломатичного притулку 1954 р.5.

На державі перебування лежить спеціальний обов’язок «вживати всі належні заходи для захисту приміщень пред­ставництва від усілякого вторгнення чи нанесення збитку та для запобігання всякого порушення спокою представниц­тва чи образи його достоїнства»6. Це надає державі право вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташу­вання дипломатичних представництв (наприклад, обмежен­ня на проведення мітингів чи демонстрацій, заборонену чинити образливі дії щодо дипломатичних представництв. На країну перебування покладене також забезпечення зов­нішньої охорони території дипломатичного представницт­ва. Забезпечення безпеки на території й у приміщеннях представництва є задачею його персоналу.

Недоторканність архівів і документів. «Архіви і докумен­ти представництва є недоторканними в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження»7.

До архівів і документів за змістом ст. 24 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини відноситься вся офіційна документація дипломатичного представництва, а також вхідна та вихідна офіційна кореспонденція, яка не підля­гає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та документи абсо­лютно недоторканні за будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни8, і країна перебування зобов’язана гарантувати цю недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичного представництва адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.

Свобода офіційних зносин дипломатичного представ­ництва необхідна для здійснення офіційних функцій і є природним наслідком представницького характеру посоль­ства або місії. Без підтримки постійного зв’язку зі своєю (акредитуючою) державою, із владою країни перебування, без здійснення інших міжнародних контактів існування представництва було б безглуздим. Тому у Віденській кон­венції про дипломатичні зносини свобода зносин розуміється досить широко: «При зносинах з урядом і іншими пред­ставництвами та консульствами акредитучої держави, де б вони не знаходилися, представництво може користу­ватися всіма придатними засобами, включаючи дипло­матичних кур’єрів і закодовані та зашифровані депеші» (ст. 27). Установка й експлуатація радіопередавачів здійснюється за згодою держави перебування.

Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) три­валий час існувало як норма міжнародної ввічливості, ви­знана на основі взаємності. Природа цієї норми в особливо­му статусі представництва, на яке як на орган іноземної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнарод­ного права, не поширюється територіальне верховенство країни перебування.

Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як нор­ма загального міжнародного права при кодификації дипло­матичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Акредитуюча держава та глава представництва звільняються від усіх державних, район­них і муніципальних податків, зборів і мит... окрім по­датків, зборів і мит, що представляють собою плату за окремі види послуг» (ч. 1 ст. 23). Фіскальні привілеї не по­ширюються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід, каналізація, парове опалення, елек­троенергія тощо).

Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнан­ня фіскальних привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних державах прак­тика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому принцип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні обсягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами. В Україні Положен­ня про дипломатичні представництва та консульські уста­нови іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. вза­галі не згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на при­мат Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. над законами України слід визнати пряму дію в національ­ному законодавстві України норми ст. 23 Конвенції.

Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обме­жених межах у багатьох державах і розцінювалися як да­нина міжнародній ввічливості. Уперше митні привілеї дип­ломатичного представництва були сформульовані як нор­ма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Держава перебування відпові­дно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє вво­зити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винят­ком складських зборів, зборів за перевезення та подібного роду послуг: a) предмети, призначені для офіційного вико­ристання представництва; б) предмети, призначені для особистого використання дипломатичного агента або членів його родини, що живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облаштування» (ч. 1 ст. 36). Як видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютного характеру. Їхній обсяг установлюється зако­нодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представниц­тва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. не врегульоване, а віднесене до ведення «законодавства України відповідно до норм міжнародного права» (п. 11).

Право користатися прапором і гербом акредитуючої дер­жави на приміщеннях представництва, а також на засобах пересування належить Представництву та його голові9. Пе­ріодичність користування прапором і емблемою (гербом) своєї держави представництво визначає самостійно.

Звичаї, що мають відношення до статусу дипломатич­ного представництва. Крім закріплених у нормах Віденсь­кої конвенції про дипломатичні зносини дипломатичні представництва можуть мати привілеї й імунітети, що існу­ють у силу міжнародних звичаїв. Багато з нині закріпле­них у міжнародному праві привілеїв й імунітетів пройшли через стадію міжнародного звичаю.

 

1 Там само. – Ч. 3 ст. 22. Аналогічна норма міститься в п. 6 Поло­ження про дипломатичні представництва та консульські установи іно­земних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 р. (Голос України. – 26 червня 1993 р. – С. 5).

 

2 У 1896 р. у посольстві Китаю в Лондоні було схоплено і заарешто­вано Сун Ят-сена. Представник посольства стверджував, що посоль­ство є китайскою територією і тому все, що трапляється, є внутрішньою справою Китаю. За протестом Великої Британії Сун Ят-Сена було звільнено (Л. Оппенгейм. Международное право: В 2 т. – Т. 1. П/т. 2. – М.: ИЛ, 1949. – С. 333).

3 Спеціально досліджуючи історію цього питання, Штрупп пише: «...злочинця, що переховується у будинку посольства, належить без усякої екстрадиційної процедури видати місцевій владі» (Цит. за: Лит­винов М. Внешняя политики СССР. – ОГИЗ-Соцэкгиз, 1937. – С.191).

4 Див.: Сандровский К. К. Право внешних сношений. – К.: Вища шко­ла, 1986. – С. 144.

5 Після воєнного перевороту в Чілі у 1973 р. багато противників но­вого режиму отримали притулок у дипломатичних представництвах в Сантьяго, зокрема в посольствах Італії, Мексики, Польщі, і, скорис­ тавшись цим, залишили країну.

6 Частина 2 ст. 22 Венской конвенции о дипломатических сношени­ях от 18 апреля 1961 г. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 126–133.

7 Ст. 24 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18 ап­реля 1961 г. // Там саме. – С. 126–133. У Положенні про дипломатичні представництва ця норма дещо інша: «Архіви, документи й офіційна кореспонденція дипломатичного пред­ставництва є недоторканними» (п. 7.), що є очевидним розходжен­ням із зобов’язанням України щодо Віденської конвенції про диплома­тичні зносини. Тому необхідно застосовувати правила останньої.

8  Ст. 45 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961 г. // Там само. – С. 126–133. На практиці дуже часто ця норма не виконується між воюючими державами, і тому персонал пред­ ставництва за найменшої загрози поспішає знищити архіви та докумен­ти. Цьому є чимало прикладів.

9 Там само. – Ст. 20. Аналогічна норма міститься у п. 7 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.

 

< Попередня   Наступна >