§ 7 Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Однією з нових структур, що виникли на пострадянсь­кому просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 р., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.

Ані первісні установчі акти, ані Статут СНД не містять чіткої характеристики юридичної природи СНД, її право­вого статусу. У Статуті СНД (ч. 3 ст. 1) зазначено: «Співдружність не є державою та не має наднаціональних повноважень». Тому деякі вчені вважають СНД конфеде­рацією, інші — регіональною міжнародною організацією. Найбільш слушно визначити СНД як «параорганізацію», «квазіорганізацію». Параорганізація засновується на підставі міжнародної угоди, укладеної не менш як двома державами, має на меті сприяння міжнародній співпраці без прибутків для її учасників; мета та функції організації не повинні суперечити міжнародному праву, а також праву держав, у яких вони набирають чинності. Параорганізацію від міжнародної організації відрізняють нестабільна інституційна основа (структура) та неукладання від свого імені міжнародних договорів.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, еко­номічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; за­безпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та доку­ментів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укла­дає міжнародних угод ві

Структура СНД репрезентована достатньо складною си­стемою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжу­рядових і міжвідомчих органів. Із них лише 9 безпосередньо передбачені Статутом (Рада голів держав, Рада голів урядів, Рада міністрів закордонних справ, Координаційно-консуль­тативний комітет, Рада міністрів оборони, Рада керівників прикордонних військ, Економічний суд, Комісія з прав людини та Міжпарламентська асамблея). Усі інші органи можна віднести до органів галузевої співпраці.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує прин­ципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядів коорди­нує співробітництво виконавчої влади держав-членів і зби­рається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди — консенсу­су. Будь-яка держава може проголосити про свою незаці­кавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розгляда­тися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ (РМЗС) здійснює координацію зовніш­ньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипло­матичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалі­зацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної зго­ди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військо­вої політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об’єднаних Збройних Сил Співдруж­ності, принципів їхньої підготовки та матеріально-техніч­ного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Координаційно-консультативний комітет є постійно дію­чим виконавчим органом Співдружності. На виконання рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він вироб­ляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД, організує наради представників та експертів для підготовки проектів документів, забезпечує проведення засідань Ради голів держав та Ради голів урядів, сприяє діяльності інших органів.

Виконавчий секретаріат відає організаційно-адміністра­тивними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконав­чий секретар СНД.

Економічний суд — орган для розгляду суперечок за за­явами держав — членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст. 33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов’язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держа-вичлени в рамках Співдружності. Вона діє на підставі По­ложення, яке затверджене рішенням Ради голів держав 24 вересня 1993 р.

Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33 Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих органів СНД, у тому числі Координаційно-консультативно­го комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.

На підставі Статуту СНД розрізняються держави — зас­новники Співдружності — це держави, які підписали та ратифікували Угоду про утворення СНД та Протокол до неї до моменту прийняття цього Статуту, та держави — члени Співдружності – це ті держави-засновники, які беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою голів держав (тобто до 22 січня 1994 р.). Не зовсім зрозумілим є сенс виокремлення особливої кате­горії держав-учасниць, оскільки у різних статтях Статуту використовується лише термін «держави-члени», та, судя­чи за змістом, тут маються на увазі всі держави, що є чле­нами СНД, незалежно від моменту прийняття на себе зобо­в’язань за Статутом. Передбачається можливість участі дер­жав в окремих видах діяльності Співдружності на правах асоційованих членів. Припускається вихід держави зі скла­ду Співдружності за умов повідомлення про такий намір за 12 місяців до виходу.