144

---

2.3. Взаємодія мови логіки та мови права як семіотичних систем.

Семіотична специфіка мови права полягає не стільки в площині семантики (будь-яка сфера людської діяльності може бути спеціфікованою в залежності від своєї предметної області), і не в синтактиці (вона більш-менш спільна для всіх сфер мислення), скільки в прагматиці, тобто правилах розуміння, які набувають максимально- загального визнання застосовуваних у правовій мові знаків у порівнянні з буді-якою іншою сферою практики та пізнання.Найбільш важливі поняття, що застосовуються у юридичному обігу, визначаються законом у так званих “дефінітивних нормах”(поняття "угоди" у цивільному праві, поняття "злочину" у кримінальному праві, поняття "конвенціі"у міжнародному праві тощо). Нормативним закріпленням прагматичного застосування слів (термінів) забезпечуються однозначність, ясність та точність мови права. На відміну від повсякденної мови, де існують у кращому випадку лише прагматичні норми літературного застосування (доречі, досить розмиті і дискусійні), і навіть від мови фізико-математичних наук, в яких прагматика може залежати від вжитку, прийнятому лише у межах окремих наукових шкіл, мова права спирається здебільшого на еталонні, скеровані законодавцем правила застосування окремих термінів.Елементи теорії іменування.З семіотичної точки зору первісним рівнем знакової діяльносіі є надання імені предметові думки або процес іменування, тобто введення слова або сполучення слів, які називають деяку річ або людину. Іменування є процесом активного відношення людської свідомості до навколишнього світу. Тому цей процес ніколи не припиняється, принаймні у межах історичного існування всього людства. Вивчення цього процесу має фундаментальне значення для подальших семіотичних спостережень та міркувань.В історії розвитку природних мов процес іменування починається з вказань, тобто з операцій безпосереднього співвідношення слова та об'єкта за допомогою

вказівного жесту пальцем, рукою, кивком відповідно за схемою: жест (який означає "ось це") - знак "курінь", "Іван", "інтеграл" тощо. По мірі поширення кола людської практичной діяльності та накопичення досвіду, а одночасно - з поширенням первісного запасу імен стає: можливим замість вказівних жестів користуватися індексними словами типу "ось" ,"тут", "там", "цей", "той", "зараз", "тоді", та подібними ним. Зв'язок між жестом і словом слабне разом з послаблзнням залежності агента іменування (тобто людини, яка надає імена речам) від безпосередньої ситуації іменування. Так, для сучасних побутових ситуацій є характерним наступний опис: "Якщо вийдеш на станцію метро "Університет" на площу, побачиш велику споруду з баштми та ламаними контурами фасаду - це і є Держпром". Тут ми вже не потребуємо вказівних жестів, користуючись індексом "це".Вже на даному прикладі можна показати, що іменування постійно відтворюється в нашому житті навіть тоді, коли ми не самі вперше даємо ім'я предметові думки. Ми навчаємо дітей, вчимо іноземні мови, опановуємо категорійно-термінологічним апаратом нової для нас галузі знань, вводимо когось до курсу справ саме за допомогою безпосередніх або опосередкованих словами вказань.Можливо, що у наведеному прикладі більш бажаним було б безпосереднє вказання на Держпром, ніж досить довгий опис того, як його впізнати. Але, використовуючи лише якийсь десяток секунд на цей опис, ми виграємо власний час, який довелося б витратити, супроводжуючи зацікавлену особу, скажімо, з відстані 10 км до зазначеної споруди.Таким чином, за допомогою іменування вирішуються кілька завдань, важливих з практичної та пізнавальної точки зору: 1) економляться наші ресурси часу, сил, грошей тощо; 2) здійснюється орієнтація в предметному середовищі; 3) забезпечується опосередковане знаками спілкування між людьми.В теорії іменування розрізнюють індивідуальні або власні імена (Харків, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого) та загальні імена "місто", "право", "людина"). В строгому смислі загальні імена не мають реально існуючих відповідників, конкретних чуттєво-доступних одиничних предметів. Дійсно, який предметний референт існує для "міста взагалі", або для "людини взагалі", або для "права взагалі "? Тому ще з часів середньовіччя висловлювався сумнів щодо правомірності іменування абстрактних об’єктів. Для усунення непорозумінь Д. Скотом (ХІІІ ст.) було зформульовано постулат: "Nominatur singularia, sed universalia significatur"- "Одиничне іменується, а загальне означується". Завдяки проведенню різниці між індивідним та загальним іменами від функції власне іменування, притаманної процесу приписування імені одинничному об'єкту, відщеплюється функція сигніфікації, властива приписуванню значення загального імені класам об'єктів.У даному випадку ми можемо визначити поняття функції як способу, яким ми, знаючи смисл (інтенсіонал) імені, можемо відшукати в дійсності предмет (денотат, екстенсіонал) даного імені, тобто застосувати слово у його власному смислі. У предметній області права та правознавства цей процес відповідає конструюванню правових понять. Семантичні категорії.Теорія іменування має своє продовження у вченні про семантичні категорії. Категорії – це найбільш широкі за обсягом і абстрактні за змістом поняття, які схоласти називали універсаліями. Як цілком строга наука семантика може бути побудованою тільки для штучних формалізованих мов. Однак важливо вказати універсальні семантичні категорії, за допомогою яких може здійснюватися семантичний аналіз природних етнічних мов, у тому числі надбудованих над ними спеціальних мов права.Перш за все , це поннття семантичні інтерпретації, тобто посилання на відповідіний даному слову денотат (екстенсіонал) або на його смисл (поняття, концепт, інтенсіонал). Таким чином, слово як знак може інтерпретуватися подвійним чином — означуваним предметом, з одного боку, та виділеними в понятті про нього суттєвими властивостями - з іншого.Будь-яка знакова система з семантичної точки зору складається з чотирьох компонентів: S, U, К, І. S є множиною знаків (sign), U- універсумом (univers), тобто множиною денотатів, К - системою знань (knowledge), тобто множиною понять, І – інтерпретацією (interpretation), завдяки якій знакові ставиться у відповідність його екстенсіонал або інтенсіонал. Для будь-якої природної мови S - це множина слів (словник) цієї мови. Множина денотатів U- це множина предметів модельованої мовою предметної області. Зокрема, для мови права це буде множина фізичних та юридичних осіб, юридично-значимих відносин між ними, юридичних актів тощо. Система знань К вміщує поняття суб'єктів та об'єктів права, правових відносин, правоздатності, угоди, вини тощо. Нарешті інтерпрітація I в залежноогі від того, на що скерована наша думка - на предмети чи на їхні властивості, - буде відповідно вважатися екстенсіональною або інтенсіональною.Екстенсіоналом знаку називають клас усіх його припустимих денотатів, інтенсіоналом - характеристику загальних властивостей денотату у його відношенні до іншіх денотатів. Наприклад, екстенсіоналом знаку "право" буде клас усіх актуально існуючих та потенційно можливих систем права, а його інтенсіоналом - композиція всіх суттєвих рис (ознак) права , зафіксованих у тому або іншому його визначенні.Слід зауважити, що різноманітність запропонованих визначень права вказує, по-перше, на те, що однієї тільки екстенсіональноі характеристики недосить для повноцінної інтерпретації, бо не ясно, які саме властивості денотату визнаються суттєвими; по-друге, на те, що екстенсіональна інтерпретація мусить доповнюватися інтенсіональною; по-третє, на те, що сама інтенсіональна інтерпретація права залежіть від багатьох поза-логічних і навіть поза-правових чинників. В останьому випадку маються на увазі сус-пільно-історічний та політико-економічний контекст існуючої правової та методологічної традиції, нарешті, залежність від суб'єктивної позиції інтерпретатора, його компетентності та наукової орієнтації на ту або іншу правову традицію - скажімо, на нормативну або на природно-правову. Таким чином, інтенсінальна інтерпретація суттєво залежить від ії контексту.Різноманіття контекстів породжує різноманітні інтенсіональні інтерпретації. Це, з одного боку, створює певні труднощі для засвоєння, але з іншого - є цілком природним явищем, пов’язаним з постійним, творчим процесом розвитку та оновлення права у відповідності з вимогами суспільнго життя та юридичної практики.Різноманітність правових інтерпретацій не виключає можливостей виявлення деяких стрижневих, інваріантних семантичних категорій у мові права.По-перше, це індивідні імена - імена таких суб’єктів права, як фізичні особи або правничі інстанції. По-друге, це предикати, тобто позначення властивостей, відношень, функцій, дій, насичених правовим змістом.По-третє, це висловлення, тобто сполучення імен з предикатами, які виражають об’ єктивний зв’язок денотата і його властивостей: «Усі дієздатні особи є правоздатними", "Деякі правоздатні особи не є дієздатними" тощо. По-четверте, вказання на агентів дій - фізичних або юридичних чи посадових осіб: "громадянин А купив будинок у громадянина В, "фірма С уклала угоду з державним підприємством D", "прокурор вимагає за скоєений громадянином Н. злочин покарання на п’ять років позбавлення волі" тощо. По-п’яте, це пропозиційні установки, які модалізують висловлення: "Закон вимагає, щоб звинувачений у злочині мав захистника", "Суд вважає, що аргументи захисту не відносяться до справи, яка зараз розглядається" тощо. По-шосте, вказання на семантичні координати висловлень: "вступати в дію з 1 січня 1996 року", "поширюватися на такі та такі сфери правових відносин" і т. ін.Зрозуміло, що список семантичних категорій права може бути завжди поширений в залежності від ступеня складності завдань та проблем, які виникають при аналізі регульованих правом ситуацій. < Попередня   Наступна >