186

---

4. Основні детермінанти корупції та соціально-економічний простір її розповсюдження

Високий рівень корупції в Україні, її негативний вплив фактично на всі сторони суспільного життя країни потребує поглибленого вивчення цього явища, його детермінантів та соціально-економічного простору розповсюдження. Більшість таких причин, безумовно, пов‘язані з труднощами становлення України як незалежної держави, особливо нових економічних відносин, і пов’язані з цим процесом кризові явища в економічній, соціальній та політичній сферах життя країни .

Проте, сама по собі зміна державного устрою, форм власності не обов’язково супроводжується корупцією. Основні причини і умови її поширення в Україні стали результатом стратегічних прорахунків у реформуванні суспільства. Цей процес значною мірою відбувався стихійно, без глибоких наукових розробок і прогнозів, без врахування інтересів різних верств суспільства, відповідних соціально-економічних розрахунків, що суперечить вихідним принципам філософії реформ щодо формування соціально орієнтованої правової демократичної держави. Формування нової політичної економічної еліти відбувалося на основі перерозподілу державної власності, а не збільшення суспільного продукту, як результату підприємницької активності. Держава та її інституції влади не вживали серйозних і ефективних заходів щодо стимулювання сфери матеріального виробництва. Навпаки, механізм створення, реєстрації, оподаткування нових суб’єктів господарювання стимулював умови для зловживань, незаконного накопичення і концентрації коштів, підштовхував бізнесменів до різного роду спекулятивних операцій. Перманентний цейтнот, у якому знаходяться державні інститути, не сприяє динамізму економічних реформ, прийняттю ефективних рішень і дій практичного характеру.

У суспільстві фактично всі роки незалежності продовжується криза і протистояння гілок вла

ди, зниження ефективності законотворчого процесу, правового забезпечення реформ. Має місце невизначеність правового статусу Глави держави, нечіткість його статусу відносно виконавчої влади.

Для діяльності виконавчих структур влади характерною стала є хронічна нестабільність, відсутність науково обґрунтованої і виваженої кадрової політики у державі. За роки незалежності змінилось тринадцять Прем’єр-міністрів, стільки ж, якщо не більше, змінювались міністри і їх заступники, що кожного разу приводило до кадрового коловороту, а тимчасовість перебування державних службовців на посадах, як свідчить світова практика і результати дослідження, є однією з причин корупції. До цього слід додати, що за умов відсутності закону про Кабінет Міністрів України діяльність уряду регулювалась 440 законами, а повноваження Прем’єр-міністра визначались 250 законами .

Реформаційні намагання в сфері виконавчих структур влади досі не обґрунтовані, мають характер пристосування старої системи управління та її суб’єктів до нових суспільних відносин, які сформувались після розпаду тоталітарної системи і створення основ демократичного політичного режиму. Всі зазначені спроби здійснюються за умови замкнутості у своїх штучних конструкціях, невідповідності державного управління та основного його прояву – управлінського впливу – життєвим потребам, що призводить до некерованості суспільними процесами, сприяє поглибленню кризових явищ, бюрократизації, корупційним проявам, ставить під загрозу національну безпеку.

Негативним процесам певною мірою сприяє гальмування з проведенням адміністративної реформи, в процесі якої повинні бути конкретизовані і законодавчо визначені місце, роль та повноваження окремих елементів механізму держави відповідно до принципів розподілу влади, закріпленим у ст. 6 Конституції України; крім того, ще не вирішена проблема співвідношення, взаємозв’язку та ієрархізації гілок влади як складових єдиного механізму держави.

При розв’язанні цих завдань необхідно відійти від спрощеного розуміння положень концепції розподілу влади, обмежуючись використанням тільки першої її частини. Адже глибоке дослідження сутності ідеї розподілу влади з часів її виникнення у світовій суспільно-політичній та правовій думці до сучасних концепцій, а також практики побудови механізму державної влади у багатьох демократичних країнах свідчить, що необхідно вести мову, по-перше, про державну владу як єдине ціле, яка належить суверену (народу), а її розподіл на взаємозалежні гілки здійснюється у структурному і функціональному аспектах для належного виконання його волі, вираженої в законі, попередження зловживань влади та створення умов для реалізації громадянами своїх природних прав і політичних свобод; по-друге, про первинність законодавчої влади стосовно інших гілок влади, яка від імені народу приймає правові закони, створює спеціальні органи виконавчої та судової влади, визначає їх повноваження для реалізації законів шляхом активної виконавчо-розпорядчої діяльності та примусу.

З цього приводу мислителі багатьох епох, зокрема Г. Горацій, Б. Спіноза, Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, О. Радищев, С. Десницький та ін., зазначали, що джерелом влади, основою цілого є народ, який шляхом суспільного договору створює державу для забезпечення своїх природних прав і соціальної стабільності та механізм реалізації цієї мети, складовими якого розглядаються народний суверенітет, верховенство парламенту і виконавча влада (в особі монарха чи уряду).

Криміналізацію інституцій влади стимулює також невизначеність сутності та змісту зовнішніх проявів структур влади – виконавчо-розпорядчої діяльності. Офіційна влада не враховує, що у перехідному суспільстві суттєво змінився її об’єкт – суспільні відносини, які зумовлюють природу як самого суспільства, що є цілісним соціальним організмом, так і окремих його явищ, найважливіші серед яких – суспільство та його найважливіші сфери: політична, економічна та соціальна. Водночас не враховується, що на шляху до правової держави і громадянського суспільства у перехідній державі формуються три рівні суспільних відносин, згідно з чим змінюється і проявляється виконавчо-розпорядча діяльність, яка не може бути сталою і повинна вдосконалюватися.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сім’ї, її побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, вплив держави через виконавчі органи повинен бути обмеженим і спрямованим на створення для цього належних умов.

На другому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу власності й економіки, матеріального й духовного виробництва, обміну предметами, продуктами її діяльності, виконавчо-розпорядча діяльність повинна проявлятися з більшою інтенсивністю. У той самий час необхідно законодавчо визначити межі втручання держави через виконавчі органи у зазначені процеси, щоб не обмежувати діяльність окремих індивідів, соціальних груп і об’єднань громадян щодо створення основ громадянського суспільства: вільної конкуренції, самоврядності, здатності самостійно розвиватися і визначати свій розвиток, що само по собі виключає корупцію.

На третьому рівні суспільних відносин держава в особі виконавчих органів не може претендувати на зверхність, повинна розглядатися нарівні з іншими суб’єктами і забезпечувати: захист суверенітету, національну безпеку, стабільність суспільства; охорону форм власності, правопорядку, прав та інтересів громадян; забезпечення економічної стратегії і створення ринку якісних товарів; виконання соціальних функцій.

До цього часу в розпорядчо-виконавчу діяльність не запроваджені визначальні демократичні принципи: публічність, тобто відхід від адміністративної опіки, безпосереднього впливу на виробничі процеси і виробництва у бік здійснення, розпорядчих повноважень, спрямованих на створення умов для розвитку виробничої, економічної, соціальної та інших сфер; законність, яка передбачає діяльність на підставі і для виконання закону, здійснення повноважень, визначених представницьким органам влади, підзаконність при виданні юридичних актів; постійність, безперервне охоплення виконавчо-розпорядчим впливом об’єктів управління; цілеспрямованість, діяльність відповідно до мети, передбаченої ст. 1 Конституції України, – побудови України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

До загальних детермінантів корупційних проявів слід віднести і недосконалість чинного законодавства (адміністративного, зокрема), яке покликане регулювати управлінсько-розпорядчу діяльність. Воно не вписується у правове поле, визначене Конституцією України. У чинних законах та законодавчих актах переважають підзаконні акти, що суперечить визначальним ідеям правової держави і вимогам ч. 1 ст. 8 Конституції України стосовно запровадження в державі принципу верховенства права.

З Конституції України випливає, що тільки законами повинні визначатись основні засоби регулювання виконавчо-розпорядчої діяльності, вони мають бути носіями демократичних і гуманістичних основ, інструментом їх реалізації у державному управлінні, забезпечувати соціальну справедливість у сфері відносин влади, формування підвалин і функціонування правової держави. Але більшість з них недосконалі. Сьогодні, наприклад, нараховується більше 20 загальнодержавних та місцевих податків та зборів. Створено кількасот доповнень, податків і роз’яснень до податків, лише до НДС їх існує близько 100. Крім того, в Україні створено близько двох десятків різноманітних інстанцій, які контролюють його діяльність. А закони, правила та інструкції настільки заплутані, настільки не відповідають інтересам людини та суперечать одне одному, що провокують людей їх не виконувати, а отже, штучно роблять їх правопорушниками. Таким шляхом порушують провокативні норми, громадяни опиняються на гачку залежності від державних чиновників, які мають монопольне право на застосування або незастосування репресивних санкцій проти формальних порушників закону. Завдяки появі такої штучно створеної соціальної залежності громадян від бюрократів, останні отримують можливість торгувати своїми послугами щодо захисту підприємців від відповідальності перед законом. Таким чином, виникає ринок послуг державних чиновників із своїми розцінками, таксами та товаром – ресурсами влади на державній посаді. Бюрократ отримує можливість конвертувати такі повноваження у гроші та власність. За цих умов хабарництво є не тільки порушенням закону, а й засобом самозахисту людини від державної сваволі, а також наслідком маніпуляції держави щодо громадянина. Держава провокує своїх громадян на хабарі. Утиски чиновників спонукають підприємців їх давати, а мізерна платня держслужбовців – приймати.

Тому потрібно законодавчо обмежити втручання державних органів і посадових осіб у господарську діяльність підприємницьких структур, уникаючи загальних формувань, які надають можливість довільного їх тлумачення чиновниками. Одночасно слід визначити, що у сфері малого та середнього підприємництва також бракує потрібної законодавчої бази. Сьогодні, щоб зареєструвати новий бізнес, треба достукатись у 62 чиновничі віконця.

Досі не створені умови, щоб закони охоплювали всі сторони виконавчо-розпорядчої діяльності, незалежно від її обсягу і заперечували можливість видання органами управління чисельних підзаконних актів, які на перше місце ставлять інтереси відомства, обмежують права громадян, їх активність у державному управлінні, ускладнюють вирішення їх проблем і задоволення інтересів.

Пріоритет закону в регулюванні виконавчо-розпорядчої діяльності, зменшення кількості та ролі підзаконних актів покликані змінити методи управлінського впливу, значно обмежити відомче адміністрування, виключити залежність людини від суб’єктивної волі виконавця, виробити еталони поведінки учасників управлінських відносин, які створять реальні можливості вибору варіантів поведінки відповідно до принципу правової держави, згідно з яким органи державного управління та їх службовці повинні виконувати тільки приписи законів, а інші суб’єкти виконавчо-розпорядчої діяльності – все, що не заборонено законом, що б виключало можливість корупційних проявів.

На практиці склалася абсолютно інша ситуація: великі економічні проекти неможливо реалізувати, не маючи чиновничого «прикриття». При цьому йдеться не про політичне лобування, що характерно для розвинутих демократичних країн, де партії відкрито захищають ті чи інші соціальні групи та їх інтереси. В Україні ж, як і у Росії, інтереси економічних кланів оберігаються конкретними людьми, які займають солідне становище у політичному та бюрократичному істеблішменті держави. Великий бізнес вимушений займатись роздрібною торгівлею лише для того, щоб добувати наявні кошти для «спонсування» посадових осіб, від яких залежить те чи інше рішення. Ось які дані МВС України за перше півріччя 2004 р. характеризують злочинність у сфері службової діяльності.

Всього скоєно злочинів у сфері службової діяльності –- 7158

у тому числі:-

зловживання владою або службовим становищем –- 2203

перевищення влади або службових повноважень –- 517

хабарництво –- 1546

Злочини пов’язані (вчинені)-

З приватизацією – - 1235

З земельними відносинами – - 235

У сфері зовнішньоекономічної діяльності – - 596

У сфері банківської діяльності – - 1282

З них:-

безпосередньо в банках – - 320

на об’єктах паливно-енергетичного комплексу – - 1716

З агропромисловим комплексом – - 2699

У бюджетній сфері – - 4011

У сфері високих технологій – - 254

У сфері інтелектуальної власності – - 119

Більшість експертів вбачає причини корупції також у неврегульованості відношень власності . У колишньому Союзі РСР відносини власності були порівняно прості і жорстко відрегульовані нормами права, де власником була держава чи колектив. За цих умов таке явище як корупція виступало в дуже спрощеній формі – хабарництві. Радянська держава не допускала будь-яких ігор з власністю. Тому у чинних законах та законодавчих актах СРСР взагалі не зустрічається поняття «корупція».

Планова економіка породжувала стимули для виплати винагород як засобу одержання дефіцитних товарів і послуг. Крім продажу товарів і послуг покупцям, які запропонували найбільшого хабара, у державних чиновників могли з’являтись стимули до створення ще більшої кількості вузьких місць. Наприклад, чиновники створювали затримки при виконанні своїх функцій або встановлювали обтяжливі для клієнта умови. Основна проблема полягала не просто в існуванні контрольованих цін, встановлених нижче за ринковий рівень, а у монополії влади чиновників, для яких не існувало небезпеки появи конкурентів. Ці спостереження привели до помилкових уявлень, що падіння тоталітарних режимів і централізовано-планових економік обмежать сферу поширення корупції у міру того, як будуть розвиватись конкурентоспроможні ринкові сили. Проте цього не відбулось, навпаки, корупція різко зросла. Це було обумовлене тим, що держава втратила можливість реального управління економікою, оскільки більш як половина економічної діяльності має неофіційний характер, тіньова економіка не підпадає під дію державно-правових регуляторів, а центральні органи влади не володіють об’єктивними макроекономічними показниками про об’єктивний стан економіки, ускладнює формування ефективної економічної політики.

Багатоукладність економіки, можливість переходу права власності з однієї форми в іншу створили умови для безпосереднього або лобістського тиску на апарат чиновників з метою правового оформлення таких переходів, а також участі самих чиновників у легальному чи нелегальному розподілі власності. Дослідження дає підстави виділити кілька паралельно існуючих видів «рекету», а інакше – поборів або вимагання хабарів за здійснення (бездію) дій з використанням свого службового стану:

- державний – з боку державних чиновників, на відкуп яких практично безконтрольно передані повноваження у сфері роздержавлення власності, розвитку ринкових відносин, створення та забезпечення функціонування нових господарських структур ринкової орієнтації;

- промисловий (виробничий) – пов’язаний з монополізацією виробництва в ряді галузей промисловості на фоні вкрай роздрібненої спеціалізації підприємств-сумісників;

- комерційний – з боку суб’єктів комерційної діяльності (комерційних банків, бірж та ін.);

- господарський – що являє собою вимагання додаткової незаконної винагороди з боку працівників господарських органів та підприємств за виконання ними своїх службових обов’язків з забезпеченням або виробництвом тих чи інших технологічних операцій у внутрішньогалузевій або міжгалузевій системі кооперації;

- кримінальний, який здійснюється на організованій основі злочинними угрупованнями, які контролюють економічну діяльність державних та недержавних структур .

Водночас слід виділити не тільки галузі економіки і соціальної сфери, які більше всього уражені корупцією, а й основні її чинники. Перш за все це система створення і функціонування фіктивних підприємницьких і комерційних структур та порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю. Щорічно правоохоронні органи виявляють 1,5 – 2 тис. таких суб‘єктів. Значна їх кількість створюються виключно з метою здійснення або маскування протиправної діяльності. Основи такої практики були закладені ще в перші роки незалежності України. У 1996 р., наприклад, підприємницькою діяльністю, як такою, не займались і не сплачували платежі до бюджету майже 44 тис. приватних підприємств (33,4 % від числа зареєстрованих), 35 тис. колективних підприємств (31,6 %); 32 тис. товариств (26,9 %), 2,5 тис. підприємств з іноземними інвестиціями (30,5 %); 410 страхових організацій (21,5 %); 27 тис. інших видів підприємницьких структур (50,3 %). Понад 35 % підприємців-громадян, після державної реєстрації їх як суб’єктів підприємницької діяльності, теж не платимо податки . Зазначене переконливо свідчить, що значна частина підприємницьких структур, які реєструвалися як суб’єкти підприємницької діяльності, роблять це у протиправних цілях. Щорічно реєструється більше 10 тис. фактів ухилення від сплати податків.

Причиною корупції в Україні є також неврегульованість політичної сфери суспільства, яка значною мірою вражена її проявами. Політичні права і свободи громадян, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, продекларовані Конституцією, поки що не забезпечуються державою, у зв’язку з чим становлення інститутів громадянського суспільства відбувається повільно і надзвичайно складно, у боротьбі із стереотипами тоталітарного минулого, під тиском авторитарських тенденцій, вождистської ідеології та закликами приведення до влади «сильної руки». Соціальні процеси, які мають місце за сучасних умов, часто «не вписуються» в правове поле чинного законодавства, а спроби регулювати їх нормами політичних партій і об’єднань громадян за аналогією західних демократій вступають у конфлікт з нереформованою правовою системою. У результаті цього посилюються негативні процеси в багатьох партіях і об’єднаннях громадян, виникають труднощі з легалізацією тих, що створюються, має місце адміністративний тиск на засоби масової інформації та закриття тих, що не відповідають корпоративним інтересам правлячих та корумпованих груп.

Вакуум, який утворюється в зазначеній царині, заповнюється організованими корумпованими конгломератами суспільства, які використовуючи значні фінансові накопичення і недосконалість законодавства, скуповують засоби масової інформації, фінансують партії та об’єднання громадян, проникають у їх керівні органи з наступним забезпеченням участі у виборах до органів представницької демократії, зайняття посад у структурах влади як центру, так і регіонів для задоволення свого злочинного інтересу.

Корумпованості політичної сфери суспільства сприяють також неврегульованість новітніх відносин між державою, суспільством і особою, відсутність законодавства щодо регулювання статусу і діяльності політичних партій, громадських організацій, політичної опозиції, їх місця в політичній системі суспільства.

Користуючись правовою неврегульованістю політичної соціальної та економічної сфер, злочинні угруповання і окремі корупціонери, що займають певні щаблі у виконавчих структурах, стимулюють і «проштовхують» рішення, які першочергово задовольняють їх інтереси. За допомогою підкупу корупціонери роблять спроби впливати на вирішення і задоволення інтересів різних груп сучасного суспільства з метою стримування позитивних демократичних процесів і створення вигідних для злочинного бізнесу умов. Такі дії охоплюють не тільки сферу законодавчого процесу, а й сферу управлінсько-розпорядчої діяльності, якою передбачається прийняття підзаконних нормативно-правових актів та актів індивідуального регулювання.

Нарешті слід визнати, що і у чинному правовому полі закладені певні підґрунтя корупції. Як відомо, все правове поле держави ґрунтується на Конституції України. Але як це не дивно, деякі підґрунтя корупції закладені і в окремих статтях Основного закону. Наприклад, ст. 49 Конституції України, у якій йдеться про безкоштовну медичну допомогу. Ключова фраза цієї статті – «…існуюча структура таких заснувань не може бути скорочена» сама по собі стимулює корупцію. Як же це на практиці забезпечується? Держава з усіх джерел фінансування виділила Міністерству охорони здоров’я України на 2003 р. суму 1763 млн. грн. Якщо з цієї суми відняти заробітну плату медичних працівників, що становить 437,8 млн. грн., а також оплату комунальних платежів – 79,4 млн. грн. і капітальні витрати – 240, 6 млн. грн., то на одного жителя України на медикаменти виділяється по 21 грн. на рік, що у багато разів менше необхідного мінімуму. У той самий час середньомісячна заробітна плата медичних працівників становила 183 грн. при мінімальному прожитковому рівні 342 грн. Отже, злидарське існування медпрацівників слугує виправданням для хабарництва у системі охорони здоров’я.

Або взяти закріплене ст. 53 Конституції право кожного громадянина на безкоштовну вищу освіту на конкурентній основі. Ключові слова – «безкоштовне» і «на конкурентній основі». А як у реальному житті? Навчання на належному рівні не фінансується, тому вступити безкоштовно у державний вищий заклад освіти реально більшості абітурієнтів неможливо .

Сприяє корупції навіть формування дохідної частини державного бюджету. Сьогодні в дохідну частину державного бюджету закладена стаття «Надходження від штрафів і фінансових санкцій». Це лицемірне джерело корупції, оскільки держава керується принципом, що всі підприємці – потенційні злочинці. І дійсно, закони, якими регулюється підприємницьку діяльність, складені таким чином, що їх не порушує тільки той, хто не є підприємцем. Про презумпцію невинуватості навіть не йдеться. Тому фіскальним органам надають план по штрафах і санкціях. Головними показниками роботи податкового інспектора є кількість оштрафованих підприємців і сума штрафів. Те ж стосується інспектора ДАІ. Якщо ці показники не виконуються, інспектора звільняють. Інспектор зобов’язаний оштрафувати підприємця, підприємець намагається зменшити збитки і відкупитися. Тому, законодавство, що регулює господарські відносини і план по штрафах становить основу корупції.

Таким чином, на стан, динаміку і структуру корупції як багатоскладового явища впливає ціла система факторів. За своїм змістом і сутністю фахівці поділяють на: політичні; економічні; організаційно-управлінські; правові; ідеологічні; морально – психологічні .

Саме вони сприяють появі та розвитку чинників, які виступають детермінантами корупційних діянь. У кримінологічній науці фактори, які функціонують на загальносоціальному рівні і створюють сприятливий для корумпування суспільних відносин фон, іменують соціальними передумовами корупції .

Підсумовуючи викладене вище, доходимо висновку, що основними детермінантами корупції у сучасній Україні стали, насамперед, криза політичної влади, помилки у реформуванні економіки, слабкість демократичних традицій, обмеженість інститутів громадянського суспільства, недосконалість антикорупційного законодавства, невизначеність перспектив економічного розвитку країни. Стимулюють зростання корупції також соціальна нестабільність і напруженість у суспільстві, різка диференціація доходів і майнового стану населення, яка поглиблюється недосконалістю механізмів соціального забезпечення незахищених верств населення.

 

< Попередня   Наступна >